Володимир Павлович Горбулін
Хроніки передбачень. 2006 2017
Про автора, або замість Вступу
Передбачення майбутнього має спиратися не на пророкування і прикмети, а на мудрість.
Марк Туллій ЦицеронВід народження він має найбільший скарб Мудрість.
Його незмінна і незрадлива подруга Логіка, яка завжди суперничає з Інтуїцією. Ці дві дами Логіка й Інтуїція ведуть безперервну жорстку боротьбу. Він вважає, що інколи інтуїція його зраджує, але це не так. Просто логіка діє спритніше і вправніше.
Його кращий друг Гумор, а незмінний супутник Артистизм.
Він з дитинства ніколи не дивиться під ноги, його очі завжди шукають неба або зазирають за обрій.
Його спогади схожі на прискорювачі космічних ракет, а кожна з думок на потужний орбітальний корабель. Але водночас він вміє прощатись із минулим, вміє «давати йому спокій».
Він вміє жити сьогоденням, але його головний герой Майбутнє.
Він Володимир Павлович Горбулін.
* * *Здається, що ще за два роки до того як у щотижневику «Дзеркало тижня» зявилась перша стаття В.П. Горбуліна (2001 р.), Юлія Володимирівна Мостова вже дещо знала наперед. Втім, це не дивно, бо, з одного боку, аналізуючи сьогодення, вона і як журналіст, і як головний редактор завжди «тримає під прицілом» день завтрашній, а з іншого вона вже у 1999 році в один з найскладніших моментів життя Горбуліна[1] не лише гостро і відверто змалювала його політичний бекграунд, але і віртуозно просканувала його як особистість:
Для декого Володимир Горбулін був великим і могутнім Гудвіном, для декого ідеологом усіх інтриг, і для дуже малого числа людей він був людиною, зшитою з комплексів.
Володимир Горбулін завжди був одинаком, і не виключено, що до такого поняття як «команда» він ставився з тією ж гидливістю, як до поняття «зрівнялівка». Але це не завадило йому за пять років до невпізнанності змінити очолювану ним службу.
незважаючи на свою прозахідну орієнтацію, Володимиру Горбуліну вдавалося розплутувати ряд проблем і на російському напрямку.
він вміє бути таємничим і в той же час максимально відкритим і доброзичливим.
він має привабливий сплав єзуїтського підступності і рудиментів шістдесятника.
Юлія МостоваТоді ж Ю.В. Мостова припустилась думки, що «Горбулін може вийти на пенсію и дати волю усьому пережитому в мемуарах». Зрозуміло, що то було навіть не теоретичне припущення, скоріше навпаки. Між рядків звучало попередження: «Панове, чекайте! І хвилюйтесь, бо він буде писати».
Він продовжував жити. Жити на повні груди. Попри все. І давати волю, але не пережитому, а прийдешньому. На сцені «Дзеркала тижня» зявився новий образ.
Пазли склалися. Контакт спрацював. «Дзеркало тижня» збагатилось Автором, Горбулін знайшов свою публіцистичну сцену. Гучність статей Горбуліна ставала дедалі потужнішою.
В інтервю девятирічної давності щотижневику «Події і люди»[2] Юлію Мостову спитали, чи не розчарувалась вона у своїй професії? Адже сьогодні про що не пиши жодної реакції. «Мовляв, говоріть, говоріть, ви нам не заважаєте».
Юлія Володимирвна тоді відповіла: «Це складне випробування, коли сигнал йде в нікуди. За часів Кучми, коли наша газета була дисидентською (я не можу сказати, що вона була опозиційною, тому що давала уявлення і про якість опозиції), було відчуття дотику стінобитних знарядь і стіни. Відчувався момент удару і реакції на нього. Це була складна боротьба, але її результати були відчутні їх апогеєм став Майдан. Зараз же, незалежно від того, який колір знаходиться при владі, є відчуття дотику стінобитних знарядь з якоюсь консистенцією, в яку це знаряддя входить абсолютно без наслідків для неї».
Звісно, за девять років склад інгредієнтів «консистенції» суттєво змінився. Складно говорити, став він кращим чи гіршим, він стан іншим. Змінилось і «знаряддя». Тому наразі єобережне враження, що окремі статті В.П. Горбуліна змінили ситуацію. Його статті-передбачення мають суттєвий багатопрофільний вплив: для когось він схожий на дію антибіотика, для когось на «вітаміни для розуму», а хтось сприймає це як променеву терапію. Горбулін вміє «зачепити за живе». Його критикують. Часто необґрунтовано, інколи емоційно, дехто аби «блиснути інтелектом» з пафосною фразою «я з Горбуліним не згоден». Лише подеколи критика буває виваженою і конкретною. Такою, наприклад, сам Горбулін визнав детальний розбір його «Точки біфуркації» Аналітичною редакцією EADaily.[3]
Як би там не було, але його читають. Практично кожного разу, після виходу його статей заголовки засобів масових комунікацій починаються приблизно однаково: «В мережі ажіотаж навколо статті». Кожна стаття отримувала величезний резонанс: сотні відгуків, тисячі переглядів на порталі «ZN», «підірвані» соцмережі, бурхливе обговорення у засобах масових комунікацій
Безперечно, визнанням є і те, що читають не лише свої. Ворог пильнує за кожним словом Горбуліна: «Лавров отметил, что прочитал программную статью господина Горбулина Это прямой призыв официального представителя Украины в контактной политической подгруппе, который является, одновременно, и советником президента Порошенко, внештатным, правда, но это не делает его, по-моему, менее влиятельным».[4]
Його дивляться і слухають. Відеозаписи останніх прес-конференцій, присвячених виходу монографій «Донбас і Крим: ціна повернення» і «Світова гібридна війна: український фронт» на ютубі мають тисячі переглядів. Прочитане і почуте довго «перетравлюють». Так триває «хімічна» реакція, яка змінює «консистенцію».
Суттєвіший вплив, ніж статті, мають колективні монографії, завдяки яким увесь політичний і навіть навколополітичний контент медіа-простору заповнили такі сентенції Горбуліна, як «сценарії», «гібридна війна», новий світопорядок. Проте своєрідними «демо-версіями», а точніше монографіями в мініатюрі, були статті. Передвісники потужних монографічних досліджень на найболючіші теми на жаль, не лише сьогодення, але і майбутнього спочатку зявлялись у «Дзеркалі тижня».
Горбулін вміє презентувати свої роботи. Він вміє бути одночасно не лише автором ідеї, головним режисером і сценаристом своїх робіт, але й продюсером і неперевершеним конферансьє.
Хоч трибуну у залі засідань Верховної Ради України, хоч відкритий простір у Мистецькому Арсеналі він може перетворити на місце для вишуканого елегантного виступу.
За 16 років у «Дзеркалі тижня» зявилось сорок статей В.П. Горбуліна.
Така продуктивність зумовлена контекстом життя країни.
Кожну народжену статтю він порівнює зі дзвоном, в який намагався калатати, аби звернути увагу громадян України, звісно, принаймні тих, хто читає «Дзеркало тижня», на ту чи іншу проблему.
Кожна стаття вінець публіцистики. Твір, який можна і треба читати і перечитувати. Кожна публікація як художнє полотно із панорамним зображенням, інкрустоване проявами потужного інтелекту автора, щедро оздоблене епіграфами. Частота «пострілів» була різною від поодиноких до залпів, але потужність «вибухів» завжди величезна.
Коли невизначеність почала суттєво зростати, В.П. Горбулін швидко модернізував свою «публіцистичну зброю», започаткувавши цикл статей, присвячених гібридній хаотизації світоустрою. Не тому, що тема війни стала другорядною, не тому, що прогнозувати стало на декілька порядків складніше і вже точно не через страх помилитись. Останнє точно не про Горбуліна. Він вміє бути обережним, але острахи зробити помилку ніколи його не зупиняли. Питання у тому, що будь-яка війна раніше чи пізніше завершується, а з її наслідками треба жити далі. Гібридна війна неперевершений конструктор нового світоустрою. Вона не просто створила новий дизайн, вона вплинула на ДНК світу, створила його новий код. Цей код поки що до кінця не розшифрований, але Горбулін дав йому назву гібридний світ.
Досліджуючи феномен будь-якого видатного автора, завжди хочеться дізнатись про «головний секрет». Чи є він у Горбуліна? Звісно, є. Секрет простий: Всевишній щедро обдарував його, давши численні таланти, мудрих батьків і талановитих вчителів. На вчителів йому особливо поталанило, проте правильніше сказати він зробив свідомий вибір навчатись. Мова не про золоту шкільну медаль, а про ставлення до тих, кого він вважав своїми вчителями по життю.
До «Хронік передбачень» не увійшла одна з найулюбленіших статей Володимира Павловича «Високі орбіти Володимира Уткіна» («Дзеркало тижня», 11 жовтня 2013 р.), бо за жанром вона начебто не про майбутнє. Втім ціннісний аспект, що в ній подано, стосується не лише трепетного відношення Горбуліна до людини, у якої він мав честь багато чому навчитись, але й втраченого майбутнього.
І все ж таки як він створює свої статті? Здається, що це мають бути довжелезні години роздумів. Але ні! Хоча б тому, що таких годин у нього просто фізично немає. Принагідно, не можна не зауважити, що зазирнувши одним оком у його робочий щотижневик, можна подумати що його персональна доба таки налічує більше ніж 24 години.