І все ж таки як він створює свої статті? Здається, що це мають бути довжелезні години роздумів. Але ні! Хоча б тому, що таких годин у нього просто фізично немає. Принагідно, не можна не зауважити, що зазирнувши одним оком у його робочий щотижневик, можна подумати що його персональна доба таки налічує більше ніж 24 години.
Як зароджується стаття? Спочатку він відчуває, і це вже більше, ніж інші знають, потім бачить, і це вже так, як у краплині видно океан.
Здається він мав «сьоме чуття» завжди. Від народження або, принаймні, задовго до появи твору Джошуа Купер Рамо «Сьоме чуття». Дж. К. Рамо, виконавчий директор геополітичної консалтингової компанії Kissinger Associates вивчає новий інстинкт, актуальний для сучасного світу, у якому все повязане між собою. Світу, у якому таке чуття може зєднуватися з відчуттям історії та філософії, що дає нам розуміння широкої картини того, що відбувається. «Розподіл влади не є ознакою хаосу або непередбачуваності. Швидше за все, він символізує початок величезного творчого процесу», зазначає Дж. К. Рамо.
На жаль, не так багато робіт В.П. Горбуліна перекладено англійською, але у дещо іншому контексті про аналогічні процеси Горбулін писав значно раніше. Звісно, він соромився сказати, що так спрацьовує його сьоме чуття. Однією з новел «Хронік передбачень», яка дає змогу «зазирнути у шпарину» і спробувати доторкнутись до сьомого чуття Горбуліна, є «Будинок, який будує Трамп».
Але все ж таки як продовжує народжуватись стаття? Коли відчуття матеріалізується, тоді він пише. Так, пише «від руки». Рівним розбірливим почерком. Завжди чорним чорнилом.
І ще він має дуже складну систему асоціативних аналогій. Один з його колег і друзів у присвяченій ювілею В.П. Горбуліна книжці назвав свої спогади про нього «Політик в науці чи вчений у політиці». Це про складну дифузію аналогій також. Як почала вимальовуватись новела «Європа і заперечення: реалізм проти Бодлера?» Диявол робить усе, щоб усі думали, що його немає. Ідея-рефлексія: «РФ робить усе, аби її реальний образ ніхто не впізнав».
Безпека понад усе
Ми живемо у світі, який є дуже цікавим, але небезпечним.
«Безпека це категорія незрівнянно вища, ніж велич», зазначав кардинал і генералісимус Франції Рішельє. Мабуть, цей мотив є найголовнішим і у статті, і у житті її автора.
Про те, як створювалась «Безпека-2010», можна сказати, що між появою ідеї та її втіленням на папері пройшов майже рік з 5 січня 2006 року, з моменту виступу на прес-конференції в Адміністрації Президента України, до 16 грудня того ж року, коли було надруковано статтю. Але протягом цього часового проміжку процес написання статті відбувався нерівномірно. Перед усім знаковим і таким, що «зародив» ідею написання «Безпеки-2010», був виступ на згаданій прес-конференції. Тоді вперше відбулося так зване «газове відключення», і то був один з перших проявів, коли Україна відчула тиск «енергетичних щелеп» РФ. Саме тоді В.П. Горбулін чітко визначив подальший розвиток небезпечних подій, які,як тепер достеменно відомо, здійснились. Він сказав, що надалі,окрім газової, будуть ще молочні, мясні та інші війни з Росією. Здавалось би, треба було писати про небезпеки, які спіткатимуть країну надалі, але логікаВолодимира Павловича була іншою. Його логіка завжди є іншою: оригінальною, витонченою, але найголовніше неруйнівною і миротворчою.
Отже, проголосивши початок «сезону війн», він почав думати над тим, що далі треба говорити і писати про її величність Безпеку. Власне, спочатку це і була промова. Але не просто чергова промова. Для неї була створена спеціальна подія. Такою подією став Український форум, присвячений безпековим питанням. Одним із засновників цього форуму і Головою однойменного громадсько-політичного обєднаннябув В.П. Семиноженко.
Стаття про Безпеку-2010 була «звуковою». Вона лунала на Українському форумі майже 20 хвилин. Промова була зазначена як колективна доповідь, підготовлена під керівництвом академіка Горбуліна авторським колективом Харківського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень, у якій «запропоновано бачення ключових тенденцій світової політики та потенціалу їхнього впливу на безпеку України, перспективи економічного та гуманітарного розвитку».
«Технічне креслення» цієї доповіді було зроблено Володимиром Павловичем восени 2006 р. під час відпустки, коли він перебував у Словенії, а саме м. Рогашка Слатина було тим куточком всесвіту, де він знайшов затишок для безпекотворення. Практично за два вечори три чверті головного задуму статті перетворились на рукопис.
Про безпеку мало знати. Її треба відчувати. «Відчувати власною шкірою», як говорить В.П. Горбулін. Його відчуття Безпеки є особливим.
Якщо відштовхуватися від назви, то зрозуміло, що «Безпека-2010» є спробою зазирнути на 5 років уперед. Час показав, що часовий горизонт цього погляду значно довший, а глибинний зміст цієї новели дотепер продовжує розкриватися.
Камо грядеши?
Це лейтмотив. Лейтмотив усього його життя.
«Ну і що треба робити?» постійно питає він.
Стаття зявилась наприкінці грудня, але «заболіла» в його грудях вона 1 грудня 2013 р. «Михайлівська площа. Обличчя людей, які палали спротивом. Перші поранені. Карети «швидкої». Навіть не ідея, а болісна потреба писати виникла відразу», згадує Горбулін. Майже одночасно він написав відкритий лист Є. Примакову.
Він рідко ставить прямі питання, бо завжди змушує думати. Новела «Камо грядеши?» була і питанням, і палітрою відповідей. Сумною, але реалістичною палітрою. Кольори хакі у цій палітрі вже проглядались.
Достеменно відомо, що інтелігенція (втім, як завжди) читала і перечитувала цю статтю і багато років поспіль, сумно зітхаючи: «А він попереджав!». Інтернет тоді ще був не усім доступний, і тому особливо небайдужі везли примірники «Дзеркала тижня» з Києва до своїх регіонів, аби прочитати ще раз Горбуліна. Багатьох тих, хто мешкав свого часу на Сході і в такий спосіб «годував» свій розум, у 2014 році це врятувало. Їхня ціннісна матриця пройшла випробування на антикрихкість.
Сценарії Горбуліна
Він постійно питає: «Ну і що треба робити?». І завжди має відповіді. І завжди не одну. Науці невідомо, чи то класика сценарного підходу опанував розум академіка Горбуліна, чи то хист до написання сценаріїв з часів гри в КВК заполонив серце Горбуліна як актора, але термін «сценарії» завоював не лише вітчизняну, але й на міжнародну політико-аналітичну сцену.
Новелі «Пять сценаріїв для україно-російських відносин» передувала монографія «Україна і Росія: китайська стіна чи девятий вал». Проте квінтесенцією обох видань були навіть не сценарії, і навіть не те, що під час чергового раунду перемовин у Мінську, де він був 22 рази у складі політичної підгрупи, переважна більшість часу була присвячена обговоренню «пяти сценаріїв Горбуліна». Звісно, це не означало, що перемовини було зірвано, скоріше навпаки. Найважливішою була і, вочевидь, ще надовго залишиться його перефраз рядка з відомого вірша Є. Євтушенка: «Мы вынесли из Мавзолея его. Но как из наследников Сталина Путина вынести?»
Технар vs Гуманітарій
Про Горбуліна говорили, що він технар, але вважає себе гуманітарієм. Може й дісно навпаки, він гуманітарій, але з технічним складом розуму?
Про новелу «Військово-ядерний тупик: український варіант» Горбулін говорить, що треба було робити «вкидання». Статтю «одягнуто» у науковий мундир. Але і в такий спосіб Горбуліна почули. І, на щастя, чують дотепер. На початку цього року, коли знову залунали ядерноозброювальні заклики, Горбулін мовчав, але говорив з архіву «Дзеркала тижня». Військово-ядерний тупик зміг бути і амортизатором, і витверезником, приборкувачем емоцій з пролонгованим ефектом.
Конкістадор у панцирі залізнім
Чи любить автор свої статті? Чи є улюблені? Мабуть, без любові до змісту жоден твір не народився б. Але, попри те що з кожною зі статей завжди повязана якась передісторія, є улюблені статті.
«Конкістадор» формувався у складному середовищі. У цій статті вперше чітко оформились, викристалізувались виклики і загрози для України. Горбулін, як він сам говорить, переживав складні часи вигнання. Він мав офіційну роботу, але був трохи забутий. Його не чули. І для України це були важкі часи. Коли совість нації[5] мовчить, в країні панує морок.
Горбулін знайшов у собі сили заговорити. Саме з «Конкістадора» розпочався його персональний прорив. Він голосно заговорив газетними статтями.
Створювався «Конкістадор» у тандемі з Валентином Бадраком. Їх спільна тема «оборонки» та інші проекти далися взнаки, сконцентрувались в позитивну синергію.
«Конкістадор у панцирі залізнім» став предметом для дискусій на тогорічному форумі YES, він дійшов до Росії, його прочитали в Російському інституті стратегічних досліджень.
«Конкістадор» це коктейль, що має складні сполуки ідей Солженицина, Шафаревича, Сахарова: «Від імперії інків до імперії геніїв». Усіх хвилювало одне питання. Чи є майбутнє у Росії?