Зявляючись епізодично у Жовкві, власник міста все ж постійно контролював будівництво, запросивши для цього з Італії відомого архітектора Паоло де Дукато Клеменсі.[2] Схиблений на Леонардо да Вінчі, Павло Щасливий (так стали називати італійця, замінивши імя, що важко вимовлялося, а ще важче запамятовувалося) переконав Жолкевського побудувати місто. Бажаючи вразити, а то й досадити численним недоброзичливцям, Станіслав Жолкевський згодився. Тепер архітектору вже ніщо не заважало працювати так, як йому хотілося. Мало того, що прискореними темпами будувався замок-резиденція Жолкевських, одночасно зводилася оборонна стіна, окреслюючи цим межі майбутнього міста.
Коли ж у 1603 році король надав Жовкві німецьке право, сюди перебралася дружина Реґіна з синами. Цим же указом місту дозволили проводити чотири ярмарки. Завтра якраз відкривається другий у цьому році, станіславський.
Завтра ярмарок, нагадав Амвросій. Підеш?
Звичайно, відповів Тарас. Ще до вечора наловлю риби, мати напече. Буде що продавати.
А Мошко відпустить?
Тарас насупився. Згадка про управителя села завжди псувала йому настрій. Ще 1560 року тодішній власник Винників і навколишніх сіл Андрій Висоцький дарував їх белзькому воєводі Станіславу Жолкевському, батькові гетьмана. Нові власники спочатку батько, а за ним і син, постійно перебуваючи у походах (то короля потрібно рятувати, то Наливайка упокорювати, то зі Швецією воювати), у своїх володіннях зявлялися нечасто і всю владу над селами віддали в руки управителів, в основному, жидів. Ті, відчуваючи тимчасовість своєї посади і бажаючи урвати від неї ласий шматок, вичавлювали з селян усе: якщо пан встановлював один тиждень панщини, то управителі збільшували ще на сім днів особисто для себе. Тому селяни змушені були майже півроку працювати на панів. І це не рахуючи повинностей, як-от робота на будівництві замку. Місцевий управитель Мошко (взагалі-то його звали Іцхаком, але прізвисько так міцно причепилося до нього, що ніхто й не згадав би справжнього імені) помітно вирізнявся навіть серед своїх одновірців. Він заставляв селян працювати на себе коли йому заманеться, відправляв у Жовкву на будову найбільше хлопів. Особливо розперезався Мошко після того, як місцевий монастир покинули монахи. Він відібрав у місцевого священика ключі від старої деревяної церкви, і тепер, щоб охрестити, повінчатися, поховати чи просто відправити службу, потрібно було йти до жида за дозволом і ключами. (Звичайно, йти не впорожні, бо він може і відмовити.)
Тарас особливо потерпав від управителя. Те, що Марія була вдовою, не звільняло її від повинностей. Спочатку Тарасова мати відробляла панщину сама, а коли хлопець підріс, черга дійшла і до нього (причому Мошко зробив по-своєму: не зменшивши норму матері, встановив таку ж її синові). Крім того, час від часу хлопець відробляв і у місті. Замок він будувати не встиг, а от парафіяльний костел вже памятає його муки.
А що Мошко? знизав плечима хлопець. Ярмарок встановив сам ясновельможний король, і ніхто, навіть Мошко, не може його відмінити.
Послухай, Тарасе, що я тобі скажу, мовив Амвросій. Що робиться на руській землі, сам бачиш. З кожним роком все гірше і гірше. Сьогодні жиди не дають нам молитися так, як ми звикли. Завтра заставлять взагалі відмовитися від своєї віри. Та де, вже заставляють. Я вже мовчу про те, що за цей час встигнуть здерти з нас не те що три сім шкур. Треба щось робити
А що робити? здивовано запитав Тарас.
Він був спантеличений цими словами монаха.
Не забити ж управителя, врешті-решт!
Боже борони! перехрестився Амвросій. Це гріх, хлопче, навіть думати про таке.
Тоді де ж вихід?
У церкві.
Та вона ж закрита, і ключі у того ж таки Мошка!
Я маю на увазі не церкву, побудовану людьми, але створену Господом, відповів старець і, побачивши, що хлопець не зрозумів, додав: Твоє спасіння у чернецтві.
Ви пропонуєте мені стати монахом?
Спочатку, звичайно, послушником, а потім уже й ченцем.
Але я й не думав про це! відказав Тарас.
На все воля Божа відповів монах. Пятдесят років тому я також і гадки не мав, що прийму постриг. А воно бач, як склалося.
Тарас задумався, осмислюючи щойно почуту пропозицію.
Невже Мошко мене відпустить? засумнівався він.
На це так. В усякому разі, можна звернутися з проханням до гетьмана. Гадаю, він ще не забув, що походить з руського роду. Принаймні саме цим я пояснюю його рішення сприяти розбудові монастиря в Крехові.
Ви пропонуєте мені стати монахом?
Спочатку, звичайно, послушником, а потім уже й ченцем.
Але я й не думав про це! відказав Тарас.
На все воля Божа відповів монах. Пятдесят років тому я також і гадки не мав, що прийму постриг. А воно бач, як склалося.
Тарас задумався, осмислюючи щойно почуту пропозицію.
Невже Мошко мене відпустить? засумнівався він.
На це так. В усякому разі, можна звернутися з проханням до гетьмана. Гадаю, він ще не забув, що походить з руського роду. Принаймні саме цим я пояснюю його рішення сприяти розбудові монастиря в Крехові.
Тарас повертався додому і був спантеличений розмовою зі старим ченцем. Йому, звичайно, дуже хотілося вирватися з-під влади Мошка, але залишати заради цього матір і натягнути на себе до кінця життя чернечу рясу хлопець ще не був готовий.
2
Серед усіх ярмарків, котрі відбувалися у Жовкві, саме весняний був найбільшим і більш бажаним. Мало того, що він відбувався після Великодня, коли люди дозволяли собі не лише скоромне, він був першим після піврічної перерви. Ярмарок у травні припадав на день святого Станіслава покровителя ясновельможного гетьмана, тому був особливо урочистим. Цього дня усі торговці, котрі знали про нього, де б вони не були, старалися прибути до Жовкви, бо знали, що у місто збереться чимало народу.
Розуміючи, що вибирати буде з чого, адже про ярмарок знали люди не лише з Жовкви та навколишніх сіл, але й із далеких країв, потенційні покупці, у свою чергу, сподівалися зекономити на покупках. Минулого ярмарку, на святого Мартина, свій крам виставив кушнір з Белза. Його товар був значно кращий від місцевого, тож жовківські майстри залишилися у програші.
Якщо торговці сподівалися продати дорожче, а покупці купити дешевше, то місцеві злодії потирали руки від майбутнього улову: роззяв на таких збіговиськах завжди вистачало.
Не бажав залишатися без прибутку і місцевий уряд. У такі дні вже впродовж декількох останніх років податок на дозвіл торгувати зростав, що приносило відчутний прибуток у міську казну.
Тобто у місті і навколишніх селах всі з нетерпінням чекали восьмого травня.
Сопошинці мали на ярмарковій площі, яка розкинулась якраз навпроти головних воріт замку, своє відведене місце. Це місце, рівно ж як і право торгувати, сопошинцям надав колишній власник Винників, і ніхто не те що намагався відтіснити їх із «хлібного» місця, але навіть не помишляв цього.
Звичайно, своїм скромним, в основному, рибним крамом вони поступалися іншим, багатшим селам, а приїжджим купцям і поготів, але це був стабільний, хоч і невеликий набуток.
Тарас із матірю прибули у Жовкву ще вдосвіта, але вже з самого ранку площа була заповнена народом. Розклавши на деревяних столах запечену вночі рибу, від якої поширювалися неймовірно смачні пахощі (мати не стала пекти рибу звечора, як більшість односельців, а зробила це вночі, щоб була свіжою, до того ж заправляла її своїми «таємними» спеціями), Тарас трохи відійшов убік. Справжній базар розпочнеться десь за годину, хлопцеві залишається годинка на відпочинок. Він усю ніч допомагав матері пекти рибу, отож дуже хотілося спати. Побачивши, що син ледве тримається на ногах, Марія дозволила йому прилягти. Тарас примостився біля воза зі свіжою травою, що його привіз сусід Зосим, і майже одразу ж заснув.
Здавалося, щойно стулив повіки, а вже його термосить старий Зосим.
Ану вставай, сонько! Ай-ай, хіба це торговець! Ще трохи, і мати весь крам попродає.
Тарас миттю схопився. Дійсно, базар вирував у повну силу. За той час, поки він, Тарас, куняв, вже дехто встиг і спродатися, і щось купити. Тарас підійшов до матері. Вона вже встигла продати дві рибини і стояла задоволена. День обіцяв принести якусь копійчину у хату.
Відпочив?
Тарас кивнув і під сміх односельців струсив рукою стебла трави з голови.
Я не торговець, відказав Тарас.
Дійсно, хлопець не надавався до торгівлі. Мати, бувало, побачить, як незграбно торгує син, і відправить до іншої роботи. А Тарас і не проти. Йому миліше ловити рибу, навіть допомагати її приготувати, але аж ніяк не торгувати.
Іди, сину, роздивися там. Може, щось приглянеш собі, сказала мати.
Останнє було сказане так, для годиться, адже що можна приглядати, якщо у тебе у кишені немає навіть шельняга,[3] а якби б і був, однаково віддав би матері. Їй краще знати, що купити в першу чергу, хоч, якщо чесно, купити потрібно все.