Але у цьому є навіть свій позитив. Не маючи ні шеляга, не варто боятися, що його обчистить якийсь злодюжка, що, наче мухи, злетілися звідусюди на жовківський базар.
А базар вирував. Тарас походжав поміж рядів з різноманітним крамом і ковтав слинку. Не лише їжа приваблювала хлопця, хоч і не кожен день йому доводилося їсти мясо чи молочне. Тараса більше цікавили вироби місцевих цехів: шевців, кушнірів чи ткачів. Були тут і свої шапкарі, поясники і римарі. Але все це забулося одразу, як тільки хлопець опинився перед виробами з недалекого Глинська. Тарас двічі бував у цьому селі, коли з матірю ходив до монастиря, і завжди захоплювався гончарами, що, здавалося, робили з глини неймовірне. Ось і сьогодні на землі розставлені глечики, миски, якийсь чудернацький посуд, про призначення якого Тарас не мав ніякого уявлення. Але навіть не це привернуло увагу хлопця. Працюючи на будівництві костьолу, Тарас дізнався від тамтешнього мешканця, що її милість пані Реґіна захотіла, аби у замку печі були з глинського зеленого кахля.
А ось і він Тарас зачаровано зупинився перед купами знаменитого кахлю. Як йому хотілося, щоб і в їхній убогій хатинці була така піч! Він розумів, що це лише красива, але на жаль, нездійсненна мрія; всієї риби у Стрвині не вистачить хоча б на пару таких кахель, не те що на цілу піч.
Настрій одразу зіпсувався, Тарас поволі почалапав до місця, де торгували сопошинці. Він навіть не став підходити до приїжджих жидів чи вірмен, котрі торгували над річкою, там, куди стікалися багаті містяни. Хотілося одразу покинути це торжище, де кожен якщо не вкаже тобі на твоє місце, то принаймні подумає. Краще вже посидіти у келії Амвросія та послухати його історії про святих
Мати здивувалася, що син повернувся так швидко, але нічого не запитала. Сама вона більше нічого не вторгувала, але не переймалася цим: базар тільки починався.
Тарас стояв осторонь рядів і лише спостерігав за торгівлею. Саме він перший запримітив, як із воріт замку вийшли три жінки. Попереду йшла висока струнка літня жінка, а дві інші, молодші, несли великі кошики. Тарас швидше вгадав, аніж упізнав, що це вийшла за покупками дружина власника Жовкви.
Хоч жінка могла купити будь-що і за будь-яку ціну, вона, тим не менше, одразу попрямувала до рядів, які займали сопошинці. Було зрозуміло, що жінку цікавить риба. Пані Реґіна пройшла мимо кількох торговців і зупинилася коло Тараса з матірю. Хлопець про себе усміхнувся: спеції матінчині привертали увагу
Це твоя риба? запитала жінка.
Так, пані, відповіла Марія. Свіжа, лише вчора син наловив.
Що свіжа бачу. А пік хто?
Ми з сином, мати кивнула на Тараса.
Смачно пахне.
Пані Реґіна задоволено потягнула носом.
Я купую у тебе, сказала вона. Усю рибу. Скільки?
Від несподіванки Марія втратила дар мови. Побачивши це, пані Реґіна відрахувала пять монет (по одній за кожну рибину) і подала жінці. Та лише спромоглася подякувати. Риби перекочували у кошик однієї зі служниць. Але пані не спішила відходити.
Як тебе звати? запитала вона.
Марія відповіла спантеличена жінка.
Послухай, завтра у місто повертається його вельможність пан гетьман. Я хочу, щоби зранку ти принесла до замку двадцять рибин, запечених так, як оце сьогодні. Зможеш?
Так, пані! відповіла хутко Марія.
Тоді я тебе чекатиму завтра зранку.
Авжеш, пані!
Реґіна Жолкевська пішла далі, а мама заспішила збиратися.
Пішли, Тарасе! У нас багато роботи!
Вони встигли купити лише найнеобхідніше і поквапились додому: роботи було справді багато.
Тарас одразу подався на риболовлю, щоб до вечора наловити зо два десятки великих рибин. (Хоч пані Жолкевська нічого не говорила, яку саме рибу, Тарас слушно припустив, що негоже подавати до столу вельможного гетьмана дрібноту.) На щастя, улов виявився багатий, і сонце було ще високо, а хлопець уже накидав у кошик потрібну кількість риби і завдавав собі на плечі.
Мусив спішити, адже рибу треба ще почистити і запекти у печі. Вся вона, звичайно, одразу не поміститься, тому, напевне, доведеться працювати всю ніч
Дорога додому вела через увсе село повз закриту деревяну церкву, хати односельців. Базар у місті вже закінчився, всі поверталися додому, щоб відпочити перед завтрашньою роботою. Їм із матірю доведеться трудитися всю ніч. Зате пані Жолкевська обіцяла щедру винагороду, і Тарас не боявся, що вона обмане. Швидше б дійти додому Йому зовсім не хотілося зустріти будь-кого.
Аж тут дорогу Тарасові перепинив не хто інший, як управитель села Мошко.
Що несеш? прискіпливо запитав той.
Тарас із несподіванки заледве втримав кошик у руках. Він не те що не любив Мошка, він його просто ненавидів і в думках уже декілька разів убив здирця. Гетьманський управитель був ще досить молодий, тридцятирічний, невеликого зросту, але за поясом носив шкіряного канчука, яким час від часу безбоязно користався. Хто посміє противитися представнику самого гетьмана!
Риби наловив, відказав Тарас.
Навіщо так багато? Базар уже закінчився. А тобі самому не подужати. Навіть для твого монаха буде забагато!
А це не мені, відповів Тарас. Пані Реґіна Жолкевська замовила рибу для пана гетьмана, і до завтрашнього ранку ми маємо принести її до замку. Пані Жолкевська буде дуже невдоволена, коли дізнається, що саме через вас, пане управителю, пан гетьман не дочекається на своєму столі цієї страви.
Почувши таке, Мошко стиснув зуби, але відступив. А Тарас попрямував далі.
Не забудь у понеділок прийти до костьолу. Твоя черга відробляти, навздогін крикнув Мошко.
Тарас не спинився. Він і без нагадування Мошка знав про свою повинність відпрацювати на будові за себе і за матір.
Ще довго хлопець відчував на собі важкий, болючий, неначе удар канчука, погляд управителя.
3
Робота затягнулася на всю ніч, і коли мати дістала з печі останню рибину, сонце було вже високо. І син, і мати були змучені безсонною ніччю, але Тарас устиг годинку передрімати, поки мати пильнувала рибу. Подивившись на змучену неньку, хлопець вирішив сам віднести товар.
Жаліючи сина, мати спробувала заперечити, але Тарас переконав її, що й сам впорається, до замку донесе все швидше, аніж удвох, а торгуватися не буде; не той випадок: що дадуть і на тому спасибі!
Якщо питатимуть про ціну, скажи, що як учора настановляла мати.
Тарас закріпив кошик із смаженою рибою до легкого деревяного наплічника, мати допомогла йому закинути вантаж на спину, хлопець злегка поправив його, щоб не тиснуло у спину, і швидкою ходою попрямував до замку.
Їхнє село було найближчим до Жовкви, але навіть порівняно мала відстань натомила Тараса, тому коли він опинився на площі перед ворітьми замку, спина немилосердно нила, і хлопець думав лише про одне: швидше б зняти той наплічник
Від учорашнього базару не залишилося і згадки: торгівці самі прибрали за собою (таким було розпорядження міського магістрату), а рештки сміття вже встигли зачистити місцеві. Тепер посередині площі красувалося лобне місце. Тарас зіщулився. У памяті ще була свіжа згадка про страчених двох синів Стельмаха Шенського, які були відомі на всю округу злодіями і посміли пограбувати самого бургомістра.
Ворота замку були відчинені, і Тарас боязко підступив до них. Пообіч стояли два високі вартові із мушкетами. Тарас зупинився.
Куди йдеш? запитав один.
Несу їх милості рибу, затинаючись, відповів Тарас. Вони замовляли вчора
Те, що прибулий приніс саме рибу, а не щось інше, вартові збагнули одразу: навкруги витав аромат маминих спецій.
Проходь! Кухня он там, справа
І Тарас вперше переступив ворота Жовківського замку. Він займав чималеньку територію, двір був строго квадратний. Навпроти воріт біліла колонада входу у покої гетьмана, прикрашена якимись скульптурами. Будинки зліва і справа були господарськими приміщеннями: як-от кухня, склади, стайня, житло для слуг. Зліва від воріт стояли трійко пишних карет, запряжених добротними кіньми: це повернувся додому власник міста. Про його приїзд свідчила і неймовірна метушня навколо.
Тарас не встиг опамятатися, як поруч опинилася служниця, котру він бачив учора на базарі.
Чому ти так пізно? невдоволено запитала вона. Їх милість уже почали сердитися
Роботи багато, винувато відповів Тарас. Ледве встигли
Він зняв з плечей важку ношу, поставив на землю і випростався.
Служниця підхопила кошик.
Чекай мене тут, сказала вона. Я віднесу рибу на кухню, їх милість відрахують тобі гроші. Зрозумів?
Служниця швидко попрямувала до бічних дверей, а Тарас залишився один. Щоб не стирчати посеред двору, він обережно підійшов до коней, запряжених у карети. Дванадцятеро коней (по чотири у кожній) були підібрані по масті: білі, чорні та гніді. Таких угодованих коней Тарас бачив уперше, тому мимоволі замилувався.