Для Реґіни військові походи чоловіка не були чимось неймовірним, але йому вже перевалило за шістдесят не найкращий вік для війни. Неначе вгадавши думки дружини, гетьман мовив:
Мою попередню відмову, яку я відправив із Тарнавським, посилаючись на мій вік, король вважав недостатньо вагомою причиною не йти на війну. Тому цього разу я навіть не писатиму відповідь. Поїду сам.
Коли? запитала дружина.
Сьогодні.
Ян поїде з тобою?
Не сьогодні. Судячи з того, як довго король сидів у Кракові, не наважуючись переїхати навіть у Люблін, ця справа затягнеться на все літо. Ян ще встигне приєднатися до мене. Але перед тим, як поїхати, я хочу поговорити з тобою.
Я слухаю.
Нехай все іде, як ішло донині, говорив гетьман. Не знаю, наскільки затягнеться війна, але парафіяльний храм будувати треба. Паоло Дукато залучив до справи Амвросія, не заважай їм нехай роблять, що знають.
Та я нічого не тямлю в архітектурі! вставила Реґіна.
Тим більше. Я пообіцяв православним посприяти будівництву їхнього храму нехай почекають. Повернуся з Москви вирішу, як бути. Та й, зрештою, ми ще зустрінемось до походу буде час обговорити деталі. А зараз розпорядися, щоб приготувалися до подорожі. І знайди Тарнавського. Він мені потрібен.
Дружина покинула зал, і гетьман знову залишився один серед дорогих меблів, живописних полотен майстрів з Італії, Франції, Голландії, серед колекцій медалей, монет, географічних карт всього, що він сам дбайливо збирав усе своє життя.
Жолкевський ще раз вчитався у послання короля. Сигізмунд звертався до нього не до як підлеглого, але як до рівного собі, неначе і не було між ними напруги. Такий тон як рівний рівному повторювався щоразу, коли його величності була потрібна допомога гетьмана то силою, то військовим талантом.
Жолкевському згадалася його перша зустріч з королем. Після смерті його покровителя, Стефана Баторія, розгорілася запекла боротьба за трон, поки після півроку міжкоролівя коронний гетьман Ян Замойський, права рука покійного, буквально силою всадився трон сина Катерини Ягеллонки. Проте це не врятувало коронного гетьмана спочатку від немилості, а потім і від опали.
Це сталося в грудні 1587 року під час коронації Сигізмунда Третього. Тоді він, Станіслав, був уперше представлений Божою ласкою королю польському, великому князеві литовському, руському, прусському, мазовецькому, жмудському, інфлянтському, а також спадковому королю шведів, готів і венедів. У тодішній столиці Речі Посполитої Кракові у замку Вавель він уперше побачив Сигізмунда Вазу.
Щойно обраному королю лише недавно виповнився двадцять один рік, і його ще юнацька зверхність явно поступалася перед сорокарічним досвідом королівського секретаря. Видно, саме ця обставина заставила Сигізмунда віддалити від себе досвідченого придворного, лише час від часу викликаючи його для нагальних справ. Дотримуючись давно перевіреного принципу «Від служби не відмовляюсь, служити не навязуюсь!», він, Жолкевський, оселився тут, у селі Винники.
Дуже скоро король Сигізмунд переконався, що без військового досвіду польного гетьмана він не обійдеться. Через сім років той очолив польські війська, що їх Сигізмунд направив на придушення повстання Наливайка. Потім був похід проти шведів, котрі відмовили Сигізмунду у праві на свій трон. Два роки тому він розбив заколотників Зебжидовського, що виступили проти самого короля.
Високо оцінюючи військові здібності Жолкевського і використовуючи їх, король Сигізмунд ІІІ, тим не менше, намагався тримати його подалі. Зрештою, це було обопільне бажання: у проміжках між походами Жолкевський устиг побудувати місто.
Роздуми Жолкевського перервав прихід Яна Тарнавського. За відсутності старости Михайла Хмельницького той виконував його обовязки.
Пані сказала, що ви мене чекаєте, сказав він.
Так, прошу сідати.
Тарнавський сів у запропоноване у крісло.
Знову прийшов лист від короля, почав Жолкевський.
Мені знову їхати до його величності?
На цей раз поїду я сам. Відчуваю, що цього разу не відмовитися. Але й не хочу поїхати до Сигізмунда і просто прийняти командування над його військом.
Тарнавський уважно слухав.
Як іде набір війська?
Уже набрали пять сотень з усіх земель. Гадаю, такими темпами наберемо ще стільки ж.
У короля я спробую домогтися платні воїнам, продовжував гетьман. Повідомте рекрутам, що король платитиме їм по двадцять золотих.
У короля я спробую домогтися платні воїнам, продовжував гетьман. Повідомте рекрутам, що король платитиме їм по двадцять золотих.
Вашмость, місцеві управителі невдоволені, що ми забираємо чоловіків від роботи.
Нехай викручуються якось. А ректрутів потрібно навчити хоча б стріляти з мушкетів і призвичаїти з ними ходити. Це ваша робота, поки я не повернусь.
Коли вас чекати?
Не знаю, але розраховуйте до дня апостолів Петра і Павла. Правда, знаючи непередбачуваність його величності, ні в чому впевненим бути не можна.
Станіслав Жолкевський підвівся.
Що ж, пора їхати, сказав він. Я на вас покладаюся.
Будьте певні, вашмость, до вашого повернення все буде зроблено.
Того ж дня з Краківської брами Жовкви виїхала запряжена цугом карета. Спереду і позаду карети їхали зо два десятки вершників польний гетьман Станіслав Жолкевський покидав своє місто.
А вже надвечір наступного дня він вїжджав у Люблін. Там, у королівському замку, його зустрів Лев Сапіга,[13] великий канцлер Речі Посполитої.
Із щасливим прибуттям! усміхнувся він. Його величність король не сподівався
Що я приїду? усміхнувся Жолкевський.
Приїдете так швидко.
Його величність тут?
Так, приїхав зранку. Його величність вже декілька разів справлявся про вас.
Що ж, готовий постати перед королем хоч зараз.
Цього від вас не вимагається, вашмость! усміхнувся Сапіга. Завтра після відправи його величність збирає всіх вельмож на нараду.
Хто ще приїхав? поцікавився Жолкевський.
Староста Веліжський, воєвода Брацлавський (при цьому обличчя Жолкевського скривилося), конселян Перемишльський (у Жолкевського від подиву брови піднялися вгору), ви, я.
Все-таки його величність остаточно вирішив піти на Москву?
У принципі, так. Звичайно, його величність ще раз вислухає всі думки, у тому числі і вашу.
«Це, звичайно, так, але з усіх присутніх лише у мене своя, відмінна від короля, думка», подумав Станіслав Жолкевський, але не сказав нічого.
Наступного дня, одразу після відправи, король Сигізмунд ІІІ Ваза зібрав запрошених у залі, де сорок років тому приймалася унія між Польщею й Литвою. Станіслав Жолкевський так і не зрозумів, чому для наради король вибрав саме це приміщення, адже в замку було чимало менших, не гірших кімнат. Напевне, рішення, що мали прийняти сьогодні, на думку короля, своєю важливістю були співмірні з рішеннями сорокарічної давнини.
Станіслав Жолкевський окинув поглядом присутніх. Гай-гай, за інших обставин він ніколи не сидів би з деякими панами в одній кімнаті. Ось праворуч красунчика короля сидить великий канцлер Лев Сапіга, напевне, єдина людина із присутніх, до якої Жолкевський не мав претензій. Уперше їм довелося зустрітися під час Лівонської війни, коли війська короля Баторія осаджали Псков. Тоді полк крилатих гусарів, сформований особисто Сапігою, діяв успішно під час облоги.
Ліворуч Сигізмунда, на своєму звичному місці під час подібних нарад, сидить воєвода Брацлавський Ян Потоцький[14] давній супротивник Жолкевського. Гетьман, звичайно, віддавав належне військовим здібностям Потоцьких, але саме Ян і його брат Стефан старалися якнайдалі відсунути його від короля.
Навпроти Жолкевського у кріслі з різьбленою спинкою зручно вмостився перемишльський конселян Станіслав Стадницький.[15] Його поява тут була найбільшою несподіванкою, якщо взяти до уваги той факт, що два місяці тому той же король приїжджав до Стадницького у щойно захоплений ним замок Риботичів для оголошення «мирової». Видно, справи у Сигізмунда не такі вже й райдужні, як той намагається їх подати, коли доводиться просити допомоги у «Диявола з Ланьцута», як поза очі називають Станіслава Стадницького.
Поруч Жолкевського всадовили щойно прибулого гетьмана Литовського Яна Карла Ходкевича.[16] Його польний гетьман поважав найбільше, адже Ходкевич воював під його началом під час розгрому Северина Наливайка. Тоді Карл сподобався йому своєю рішучістю якістю не останньою для полководця. Три місяці тому двотисячна армія під його командуванням взяла Пернов, потім повернула до Риги, де його кавалерія розбила передові війська шведів під командуванням графа Мансфельда. Це забезпечило Речі Посполитій домінування в цьому регіоні.
Замикав застілля велзький староста Олександр Корвін-Гонсевський.[17] Наймолодший серед присутніх, він, тим не менше, встиг повоювати в армії Гришки Отрепєва і спізнатися з теперішнім самозванцем.