Мати знає?
Ні. Ще ні. Я Що скажете?
Брат Амвросій деякий час сидів мовчки, потім мовив:
У Письмі сказано: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельмож». Я можу тобі дати пораду, але якщо ти вибереш дорогу Бога. Тут же я не в змозі ні заохочувати тебе, ні відмовляти.
Тим часом дощ закінчився так же несподівано, як і почався. Брат Амвросій задоволено хмикнув: дірявий дах на цей раз витримав негоду.
Піду я, зітхнув Тарас. Мати, напевне, хвилюється.
Він натягнув на голе тіло ще мокру свитину, мерзлякувато зіщулившись.
Замерзнеш, похитав головою монах.
Дорогою висохну. А завтра я прийду, на прощання кинув хлопець і залишив Амвросія самого.
У неділю він так і не наважився зізнатися матері про свій намір піти до війська, а вранці в понеділок, прихопивши з собою нехитру їжу хліб, цибулю і ту ж таки рибу, разом з чоловіками села відправився до Жовкви на будівництво костелу.
Тарас знову приступив до вже звичної роботи. Як і кожного понеділка, хлопець підійшов до купи обтесаного каміння. Його ділянка роботи піднести це каміння нагору, де майстри уміло вкладали його у стіни. Кожного наступного разу підніматися доводилося все вище: будівництво йшло жваво, і стіни костелу вже виросли до середини. Звичайно, коли кожного Божого дня тут працює стільки дармової робочої сили з навколишніх сіл, можна не боятися, що будівництво затягнеться.
Тарасові поклали на деревяний остов (такий же, яким він приносив рибу) чималий камяний блок, і хлопець укотре почав свій нелегкий шлях нагору і донизу, щоб десь в обід, коли весняне сонце вже почне немилосердно пекти, почути таку очікувану команду обідати.
Сопошинці розмістилися під північною стіною будівництва там не так палило сонце. Поруч розсілися люди з Глинська. Кожен дістав з торбинок чи просто із вузлика нехитру їжу. Оскільки під час роботи не наговоришся, саме тепер чоловіки обмінялися останніми новинами. Цього разу мова зайшла про деревяну церкву, що скромно стояла у сотні метрів від костелу. Її вигляд низенька, почорніла від часу та дощів програвав перед навіть недобудованим латинським костелом. Чоловікам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православні, змушені будувати латинський храм, тим самим ще більше принижуючи свою віру.
Деяку надію на покращення справ дав майстер із Глинська, повідомивши, що православна громада міста звернулася до Станіслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.
І що пан гетьман? поцікавився Максим Дідух, сусід Тараса, дебелий, але добродушний коваль.
Пан гетьман ще не вирішив, відповів чоловік із Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) Та й не скора ця справа будувати церкву! Ось костел скільки ще будувати, а гроші йдуть від пана гетьмана. А хто дасть гроші на православний храм?
Люди дадуть! озвався Павло Бахур, ще один із Сопошина.
Багато тут назбираєш! Усі багаті стали ляхами, бо не були б багатими, а ми біднота. Поки назбираєш пожертву, помре не одне покоління.
Бог дасть побудуємо! впевнено сказав Мазур.
Він витер вуса від крихт хліба, перехрестився і склав шматок полотнини обід закінчився, треба було приступати до роботи.
Цей день закінчився б для Тараса Сопохи так само, як і попередні, коли він змушений відробляти повинність у місті, якби не несподівана розмова після роботи. Тарас поклав на місце деревяну основу, на якій носив камінь, і зібрався вже пристати до односельців, щоб разом піти додому. Аж тут до нього підійшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку і після роботи він перевіряв, чи всі робітники на місці.
Чого вам? невдоволено запитав Тарас.
З власного досвіду він знав: нічого доброго такі зустрічі не приносили.
От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, сказав Мошко. Андрушко Швець підвернув ногу, тому ходити не може. Відробиш замість нього, а наступного тижня будеш вільний.
У мене завтра своя робота на городі, заперечив хлопець.
Посадиш у середу. І наступного тижня ти вільний.
Знаю я ваші заміни! Вже так не один раз даремно робив!
Ти не хочеш робити на пана гетьмана? озвірився Мошко. То, може, мені так йому і сказати?
Він сподівався побачити в очах Тараса страх, але помітив лише гнів.
Зачекайте говорити панові гетьману зауважив хлопець.
От і добре! почав було управитель, але Тарас продовжив:
Зачекайте говорити панові гетьману зауважив хлопець.
От і добре! почав було управитель, але Тарас продовжив:
Я йому сам скажу! І не думаю, Мошку, що його слова вам сподобаються.
Управитель аж захлинувся від несподіванки. Він хотів сказати, що ніякий він не Мошко, а Іцхак Бебер, і за такі слова йому не здобрувати, але Тарас рішуче рушив до воріт замку. У Мошка полізли на лоба очі. Він так і залишився стояти посеред площі. Не йшли додому й інші сопошинці вони були свідками цієї перепалки і просто згоряли від бажання побачити, чим це все закінчиться.
А Тарас упевнено підійшов до воріт. Вартові його впізнали, але все ж запитали, до кого він іде.
До пана гетьмана! сміливо відповів Тарас.
А де риба? засміявся один.
Я хочу записатися до війська. Пан гетьман позавчора сказав мені прийти, якщо я згоден.
Вартові перезирнулися. Їм не дуже вірилося у те, що говорить цей простолюдин, але вони справедливо відзначили, що сам придумати таке він не міг.
Тоді тобі треба не до пана гетьмана, а до управителя, повідомили йому.
А де управитель?
А тебе зараз проведуть, раптом сказав один з вартових і гукнув дівчину, що саме підходила до воріт. Марушко, відведи його до пана управителя.
Дівчина кинула на Тараса лукавий погляд, і хлопець зашарівся.
Іди за мною!
Тарас пішов слідом за дівчиною. Їй було років чотирнадцять, не більше.
Ти тут служиш? запитав він.
Так, кухаркою, відповіла дівчина.
Посеред двору Марушка сказала Тарасові зачекати, поки вона шукатиме пана управителя. Але не встигла вона це сказати, як серед білих колон замкового двору зявився чоловік, у якому Тарас упізнав знайомого вельможу.
А, старий знайомий! вигукнув Михайло Хмельницький. Змушений визнати, що твоя риба була чудова.
Тарас скромно мовчав.
Я підозрюю, що цього разу не риба привела тебе сюди, тим більше, що я її не бачу, продовжував Хмельницький і несподівано запитав: Ти вирішив?
Так, відповів Тарас. Я хочу до війська.
Зрозуміло. А можна поцікавитися, що підштовхнуло тебе до цього? Війна нелегка справа. Там можуть убити, покалічити.
Зате там не буде нашого управителя, буркнув Сопоха.
Михайло Хмельницький усміхнувся.
Ах он у чому річ! Хоча ти і не перший, хто тікає до війська від управителів. Що ж, якщо ти твердо вирішив служити у війську його вельможності приходь у пятницю сюди, до замку. Писати вмієш?
Так.
Можливо, це знадобиться тобі. Може, хочеш щось запитати?
Якщо можна Це правда, що мені вже не треба йти на будівництво костелу?
Правда. Нехай управитель тебе кимось замінить, повідомив Хмельницький.
Тарас на прощання поклонився і попрямував до воріт замку. Йому хотілося від радості бігти, але, побачивши самотню постать Мошка, а біля нього групу односельців, йшов поволі. Він бачив, як не терпиться управителю дізнатися про наслідки його візиту до гетьмана і, головне, чому цей нахаба не покараний, але задовольняти свою допитливість не спішив.
Ну? нетерпляче запитав Мошко, коли Тарас зупинився перед ним. Поговорив із паном гетьманом?
Поговорив, відказав Тарас. Слухай мене уважно, Мошку, щоб не переплутати. Я записався до війська його вельможності пана гетьмана. Більше повинність відробляти не буду, щоб ти знав.
Він упевнено тримався в розмові з управителем на «ти». Та й Мошко на це не звернув уваги. Від несподіваної новини він втратив дар мови. Коли ж здатність говорити повернулася, першими словами були: «А ким же я тебе заміню?»
А ким хочеш! махнув рукою Тарас. Ні мене, ні мою матір більше не чіпай. Хочеш сам іди носити каміння!
Тарас залишив Мошка самого із своїми роздумами, а сам підійшов до односельців, котрим також не терпілося дізнатися подробиці.
5
Реґіна Жолкевська обережно прочинила двері. Гетьман сидів у кріслі біля вікна і задумливо дивився на порослу модринами гору. В руці білів аркуш листа.
Почувши скрип дверей, Станіслав Жолкевський повернув голову.
Мені сказали, що прибув посланець короля, мовила підступаючи дружина.
Так, прибув, підтвердив чоловік. Присядь коло мене.
Реґіна сіла у крісло навпроти.
Якісь погані новини? запитала вона.
Якщо вважати війну поганими новинами, то так. Сигізмунд остаточно визначився щодо походу на Московію і наказує мені прибути до нього у Люблін у день Святого Духа.