Кого ховають?
Жандарм з верховин коня відповідав, наче знав:
Мужика, да чин на ньому генеральський
Та ще й до всього в Христорождественській церкві якась невідома жінка в чорному поклала на труну терновий вінок. Зявилась і щезла. Наче не була. Вінок був. Шукали жінку, не знайшли. Особливо князь Васильчиков наполягав, бо, кажуть, жінка була дуже шляхетна і дуже в чорному. Вінок забрали. Вінок був і всіх колов. Шукали навіть по терновищах. Та скрізь тернина неторкана була
Які ж це дворянські діти, студенти університету, везли «мужика»? Варто їх зафіксувати і нам, настільки важлива була ситуація, де наче передавалася естафета подвижництва і служіння справі визволення народу. Діти пануючої верстви, обпалені і наснажені Тарасовим вогнем, вже протягом всього наступного життя не могли випрягтися з того Шевченкового воза. От хоча б кілька імен.
Студент Михайло Драгоманов не тільки виступав над труною поета з промовою, не тільки вважав Шевченка «одним із великих поетів правдиво народних» і присвятив пропаганді його творчості своє життя, а й видав згодом у Женеві книжку французькою мовою «Українська література, заборонена російським урядом», яка, як нині доведено, читалася Карлом Марксом. Основоположник наукового комунізму відмітив такі відомі нам слова: «Від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Влучно відмітив.
Студент Михайло Старицький таж він, подумав би князь Васильчиков, та він же з найдревнішого князівського роду, з вітки самих Рюриковичів, і він у цьому мужицькому повозі?! Він скоріше міг би сидіти в моєму генерал-губернаторському кріслі, коли не в щонайвищому, а він Михайло Старицький, згодом відомий письменник і подвижник культурно-громадської і театральної справи, пронесе свою вірність ідеям Тараса до скону.
Студент Павло Житецький згодом відомий філолог і фольклорист, член-кореспондент Петербурзької академії наук, який не уявлятиме свого життя без служіння рідному народові і «наріччю, на якому кращі представники народного духу (Котляревський, Основяненко, Шевченко та ін.) висловлювали свої творчі думи».
Студент Тадей Рильський згодом відомий громадський і культурний діяч, один з так званих «хлопоманів» і засновників «Київської громади», друг І. Франка, М. Лисенка, М. Короленка, батько незабутнього нашого киянина Максима Тадейовича.
Студент Петро Косач згодом його превосходительство дійсний статський радник, людина прогресивного штибу, чоловік Олени Пчілки, батько геніальної Лесі.
І ще один студент природничого факультету, який в той час пише дисертацію на тему «Про статеве розмноження нитчатих водоростей», згодом кандидат природничих наук, згодом великий український композитор Микола Лисенко, який не тільки покладе на музику 86 творів Шевченка. Силою свого подвижництва і таланту на своїй тираноборчій дорозі він постане поруч Івана Франка та Лесі Українки
Такі це були студенти, такі це були кияни 1861 року.
Може, найбільше дратувалися оті з Київської гори біля Маріїнського палацу минулим, таким викличним, таким очі муляючим знаком покритий червоною китайкою, заслугою козацькою?! А тут ось що сталося минуле взяло вогонь на себе, минуле майбутнє собі, як дитину, в пазуху заховало. Пришестя, майбутнє, грядуще дихало в кольорі, яким було запнуто віко труни. Коли ховатимуть Лисенка, червону китайку здиратимуть з труни як заклик до революції. Червоні стрічки обдиратимуть з вінків, які принесуть на могилу Лесі Українки. А тут поки що червона китайка дихала для ока тільки минулим, тому й не була здерта і жандармізована, як отой терновий вінок.
Німб великомученика за людське право бути вільним світився навколо кожної його строфи, кожен вірш був таким цільним і органічним у своїй зовнішній простоті і внутрішній мудрості то страшним у своєму біблійно-пафосному протесті, то смутенно-сонячним в своїй пісенній ніжності і недоторканності, що, природно, негайно простерлись совині крила інквізиторського вето: «Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать». На що можна було відповісти: «Трибунал під головуванням самого сатани не міг би проголосити такий холодний, нелюдський вирок». І ще після десяти років мук, знущань, солдатської муштри, доносів: «я точно такий же, що був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилась».
Лише дивовижна відданість справі визволення рідного народу дозволила йому воювати з відкритим заборолом. Доба, народ і свобода вимагали титанічного подвигу і так сталось. Не кожна з літератур Європи клекоче таким шевченківським протестом проти гноблення людського духу, і навіть серед найпідготовленіших і найвиплеканіших культур не часто зявлялися поети, що з такою віртуозністю володіли вогненною зброєю слова, що посміли б посягнути на таку бастилію тиранії і кріпацтва, якою була царська Росія тюрма народів. Внук гайдамаки, кріпацький син став основоположником нової української літератури і літературної мови України.
Лише дивовижна відданість справі визволення рідного народу дозволила йому воювати з відкритим заборолом. Доба, народ і свобода вимагали титанічного подвигу і так сталось. Не кожна з літератур Європи клекоче таким шевченківським протестом проти гноблення людського духу, і навіть серед найпідготовленіших і найвиплеканіших культур не часто зявлялися поети, що з такою віртуозністю володіли вогненною зброєю слова, що посміли б посягнути на таку бастилію тиранії і кріпацтва, якою була царська Росія тюрма народів. Внук гайдамаки, кріпацький син став основоположником нової української літератури і літературної мови України.
«Він був сином кріпака і став володарем в царстві духу.
Він був кріпаком і став велетнем в царстві вселюдської культури.
Десять років він страждав під ігом російської солдатчини, а для свободи Росії зробив більше, аніж десять переможних армій» (І. Франко).
Відомий український учений, перший ректор Київського університету, друг Пушкіна і Гоголя, Максимович писав Тарасові в 1859 році: «В околицях Михайлової гори (гора біля Канева. І. Д.) залишили Ви по собі найживіші, найсердечніші спогади. А на правому березі Дніпра Ви стали особою міфічною, про яку складають дивовижні казки і легенди, наряду з історіями старовинних часів». А в жандармських сейфах після смерті поета, окрім всесвітньовідомої товстенної справи «про художника Шевченка», завелась нова «про могилу Шевченка» на ста восьми аркушах (в легендах йшла мова про сховані на могилі «освячені» для помсти гайдамацькі ножі). Поет дослухався до народу, народ до самого серця його поезії.
Про Шевченка написано тисячі томів досліджень, та найпроникливішим шевченкознавцем був і залишається народ, хоча ставлення поета до народу було побудовано аж ніяк не на фундаменті сентиментальної любові і всеприйняття. Поет став виразником духовного здоровя української нації лише тому, що міг відверто в обличчя висловити їй і слова ненависті до довготерпіння, до проявів принизливого холуйства, виплеканого царськими слугами на протязі століть. Він не лише віддав артеріальну кров своєї поезії для духовних жил народу, але й не побоявся розкрити гнійні рани на його тілі:
А ми дивились і мовчали
Та мовчки чухали чуби,
Німії, подлії раби,
Підніжки царськії, лакеї
Капрала пяного!..
У пориві відчаю Микола Чернишевський, начеб в унісон своєму українському побратимові, теж обурювався довготерпінням народу: «нікчемна нація, нація рабів, зверху донизу всі раби». Відверті і приховані раби великороси (раби в ставленні до царської монархії) не люблять згадувати про ці слова. А, як на нас, це були слова справжньої любові до вітчизни, любові, що тужить по причині відсутності революційності в масах великоруського населення».
Подібного ґатунку знищувальні ієреміади народжуються лише в серцях патріотів. І лише люди, подібні до Чернишевського, змогли гідно оцінити співця України, у якого
«все коло його дум і помислів перебуває у повній відповідності зі змістом і ладом народного життя (М. Добролюбов. Рецензія на «Кобзар»).
Соратник Герцена, якого так любив Шевченко, поет Микола Огарьов писав: «Шевченко, народний поет Малоросії, з захопленням прийнятий як свій в літературі російській і став рідним для нас, так багато було спільного в наших стражданнях і так самобутність кожного стає необхідною умовою спільної свободи». Шевченко глибоко любив і цінував Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Щедріна. «Які прекрасні «Губернські нариси», в тому числі і «Мавра Кузьмівна» Салтикова Я благоговію перед Салтиковим. О Гоголю, наш безсмертний Гоголю! Якою радістю пораділа б благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких геніальних учнів своїх». Всією душею ненавидячи самодержавство, царських чиновників і особливо «землячків»-лакеїв, що вірою і правдою служили царю-батюшці, Шевченко всією своєю великою душею любив пригнічений російський народ, тьмочисленні пригнічені народи Росії свідчення цьому його «Щоденник». Шевченко разом з Марком Вовчком, Жемчужниковим, Аполлоном Майковим, Салтиковим-Щедріним, Тургенєвим і Пироговим виступає з протестом проти антисемітських статей журналу «Иллюстрация», а відомий грузинський поет Акакій Церетелі згодом згадуватиме про зустріч з пророком України: «Зізнаюсь, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити вітчизну, свій народ».
Ленінська «Правда» газета російського революційного пролетаріату захищала Шевченка од чорних рук чорносотенців: «Не везло Тарасові Григоровичу при житті, не везе і після смерті. За що ж продовжуються переслідування Шевченка тепер? Нащадки кріпосників відчувають до народного поета, селянського вихідця, ту ж злісну ненависть, що і їх пріснопамятні батьки. До того ж Шевченко українець, що, з точки зору «известной подлостью прославленных отцов», «мазепинець» і ледве-ледве чи не «жид». Цього абсолютно досить для гнобителів памяті народного поета»