Ленінська «Правда» газета російського революційного пролетаріату захищала Шевченка од чорних рук чорносотенців: «Не везло Тарасові Григоровичу при житті, не везе і після смерті. За що ж продовжуються переслідування Шевченка тепер? Нащадки кріпосників відчувають до народного поета, селянського вихідця, ту ж злісну ненависть, що і їх пріснопамятні батьки. До того ж Шевченко українець, що, з точки зору «известной подлостью прославленных отцов», «мазепинець» і ледве-ледве чи не «жид». Цього абсолютно досить для гнобителів памяті народного поета»
Найбільш національний поет України був глибоко інтернаціональний. Декламуючи вірші Пушкіна про Міцкевича («Він поміж нами жив»), де йшлося
о временах грядущих,
Когда народы, распри позабыв,
В великую семью соединятся,
Шевченко був пройнятий глибокою вірою у можливе братерство народів.
У Лейпцигу в друкарні Вольфганга Гергарда 1859 року вийшла книжка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки». Це видання, за яким так полювали жандарми, обєднало імена двох найбільших словянських поетів одним тираноборчим німбом. І як всі витоки російської літератури лежать в титанічному явищі Пушкіна, так всі джерела української літератури в «Кобзарі», книзі такого масового розповсюдження на Україні, книзі такого дивовижно сучасного звучання.
Починаючи від «Катерини», де доля зганьбленої дівчини-покритки, доля самотньої матері проглядалась крізь призму національної і соціальної трагедії всієї України, до найвищого злету його поетичного натхнення останніх літ поеми «Марія», Шевченко кожну тему, кожен шмат живого життя силою свого таланту вперше в українській літературі підіймає до рівня загальнолюдських протиріч XIX століття, яке випало на його долю. Відкрита громадянськість його вірша назавжди залишилась переважаючою в українській поезії. Філігранна майстерність, на якій при найуважнішому, мікроскопічному огляді не побачиш слідів поту, чисте джерело світла, що органічно ллється з найтаємніших душевних глибин, на якому спалили нікчемні крильця десятки метеликів-епігонів, довгий час було явищем безпрецедентним, але і багатообіцяючим для культури, що відроджувалась. Лише Іван Франко і Леся Українка стали в один ряд з Шевченком і свої поетичні смолоскипи запалили безпосередньо од його непогасного вогню, лише вони мали право таланту і вибраності класти цеглини у підмурівок, закладений його руками.
Тепер, даруйте мені за зухвалість, я скажу, що Шевченко був поетом веселим. Не драстичний війонівський сміх, не гейнівський саркастичний, хоча вже були спроби порівнювати українця з німецьким поетом ні, в ньому ряхтіла всередині всіма барвами смутна веселість словянина, хоча видима вона була лише по деяких одсвітах. Це була радість дитини, наївна посмішка генія, яка жаріла в самій нутровині душі і кидала життєствердні одсвіти навіть в шекспірівськи трагічних «Гайдамаках», навіть в глибинносмутній «Наймичці». Це була та невидима навіть для прискіпливого погляду частина айсберга, схована під водою. Це було те серце, що живило веселою шевченківською кровю найсмутенніші його творіння. Він був людиною гармонійною, в його душі розгорталися крила особистості Відродження, та покликання народного пророка сконцентрувало всі його помисли в одній точці, імя якій Народна Сльоза.
Шевченко і світ
Кілька штрихів до цієї невичерпної теми
Катерина Дорошенко, одна з уславлених директрис Шевченкового музею в Києві, любила розповідати про те, як плакав Джон Стейнбек після огляду експозиції. «А в мене такого ніколи не буде!» наче б так Він пояснював своє несподіване розчулення це було по-дитячому дуже наївно і по-дорослому дуже точно Книжка Євгена Нахліка «Доля Los Судьба» справедливо розмежовує межі впливу трьох геніїв трьох словянських народів Шевченка, Пушкіна, Міцкевича. Колись Вадима Скуратівського погнали зі «Всесвіту» за намаганням вивищити сина кріпака і внука гайдамаки за рахунок камер-юнкера африканського походження. Неможливо зважити значення і вплив генія, народженого тим чи іншим етносом, на життєвий нурт світової історії. Шекспір в англомовному, Гете в німецькомовному, Сервантес в іспаномовному світах лише починались, щоб згори розпросторитись на всі межі засягу британської імперії, іспанської армади чи тевтонського багнета. Переклади і культурне всотування йшло за потугою націй, які спромоглися агресивною захланністю поставити Господа Бога перед фактом свого поширення.
Та англійці вижили б без свого Шекспіра, генія з геніїв, німці без універсального Гете (відразу напохваті був би Шіллер), росіяни без Пушкіна (благородний Лермонтов надався б на заміну!), поляки без Міцкевича (не забули про Словацького?!), а що б ми, українці, робили без Шевченка?! Скажуть високочолі пуристи і єхидні інтелектуалки, що я занадто по-спортивному витворюю обрахунки тих субстанцій, які на це не надаються, і тому вислизають з моєї зухвалості.
Та в цьому і біда, що ми занадто шевченкоцентрична нація. Універсальний Куліш (знову ж привітаймо двотомник Євгена Нахліка!) і всеобійменний Костомаров, незламний Гулак та інші кирило-мефодіївці давно вже чекають на окремішній музей бодай в одній школі на Подолі там учителював Пантелеймон Олелькович. Найголовніше вони мають бути прописані густо і яскраво в концепції українського державотворення тоді й Шевченко буде і яскравішим, і зрозумілішим, і не виглядатиме одинаком «среди долины ровныя», а могутнім деревом в оточенні могутніх дерев. Але тоді його вивищення в колі сучасників і соратників буде органічним і само собою зрозумілим. Наше незнання і наше небажання долати апатію і лінивство міцно вкоренилося навіть у масштабах наших планів на майбутнє.
Мені довелося в різні часи і при різних оказіях виступати біля памятників Шевченку в різних широтах. У Вашингтоні і Торонто, у Москві й Алма-Ати. У Казахстан мене послали відкривати памятник, а от у Буенос-Айресі 1995 року ситуацію переінакшив Леонід Кучма на ходу біля памятника роботи Лео Мола: «І чому це я маю тут виступати хай виступає поет!..» Так мене самого підсаджували на пєдестал, аби я відмовився тоді від супротивного політичного ходу створення Конгресу української інтелігенції. Лео Мол (він же Леонід Молодожанин) ще 1939 року допомагав Манізеру створювати памятники Шевченку в Харкові і Києві, щоб уже у наш час пробити його крізь неймовірний політичний асфальт у Санкт-Петербурзі. Та найтяжче, мабуть, було виростати Шевченку у Варшаві це вже надзусилля Павличка, тодішнього посла, зробили неймовірне. Памятаю, стояв тоді при відкритті за скульптором Анатолієм Кущем, тримався за нього, як за амбразуру дзота, і чув схвильоване дрижання його могутньої статури. Згодом російськомовний екскурсовод буде пояснювати туристам з СНД: «Сейчас проезжаем мимо памятника замечательному украинскому поэту Дмитру Шевченку». Як каже наш народ, хоч стій, хоч падай, але памятник стоїть
Отож Шевченко був нашим і послом, і консулом, і повноважним представником, коли в нас ще не було держави, а коли тепер розродилося на цілі грона посольств і консульств, то ми тепер маємо добиватися, аби були культурні інститути українського штибу в кожній країні на зразок німецького «Гете-центру».
Шевченкові роботи вистачить, аби лише нам вистачило вміння і мудрості, звинності і віртуозності впроваджувати українську культуру в світ.
Перед цікавою книжкою Володимира Мельниченка про перебування Шевченка в Москві колись прочитав дослідження діаспорного Юрія Бойка-Блохина «Шевченко і Москва» і зафіксував для себе його висновки:
«У своїй ворожості до московського імперіалізму в усіх його формах поет був непримиренно послідовний. Ця його постава властива всьому його життєвому шляху. Зустріч зі складною дійсністю кінця 50-х pp., в якій московська
імперіалістична духовність знаходила форми свого маскування, примусила Шевченка переборювати це маскування і гартувала поета в зрілого політичного діяча. Ні писання російською мовою, ні його російські знайомства нічим не порушують повноти й суцільності його націоналізму. Духовна спадщина нашого національного пророка і великого генія залишається для нас і тепер невичерпним джерелом наснаги в нашій боротьбі проти одвічного московського імперіалізму» (Юрій Бойко. Вибране. Том III. С. 61. Мюнхен, 1981).
Я, напевне, ніколи не виберусь з первопочатків освоєння Шевченкового шляху. Ось тепер зачепився я за Тарасового діда-гайдамаку і обчитую масу історичної та літературознавчої літератури аж до Коденської книги, яка так і не дочекалася в бібліотеці Інституту історії дослідників гайдамацької теми. Колись, може, Вячеслав Медвідь візьметься за історію власного села такої моторошної слави («Бодай тебе лиха Кодня не минула!») Моя перша новела студентських літ була про чорні стрічки в косах лисянських дівчат як згадку про Коліївщину Якось у Київському музеї Шевченка виставлялись документи мене приголомшило сусідство присяги кожного миколаївського солдата (а таким був і рядовий Шевченко!) на вірність царському дому і малесенької захалявної книжечки з віршами. Ото драматургія!.. Або намір поета помістити в свій «Буквар» (а він не хотів користуватись послугами навіть своїх найближчих друзів і соратників, які інтерпретували його на свій лад і склад, на своє європейське розуміння!), намагання зафіксувати в простесенькому народному резюме своє згорьоване ставлення до людей і вічних стосунків між ними: