Мені цікаві Л. Череватенко і В. Базилевський, В. Герасимюк і Д. Іванов, М. Воробйов і В. Герасимчук, П. Мовчан і Р. Лубківський, П. Засенко і П. Осадчук, В. Лазарук і Д. Кремінь, І. Малкович і О. Довгий, П. Перебийніс і Д. Онкович, М. Сом і Л. Тома, А. Перерва і Т. Федюк Спробуй назвати тих, кому не болить
А ці мені цікаві тим, що їм болить!..
А що вже казати про зболене жіноцтво: від Л. Голоти до М. Матіос і безкінечно Від І. Жиленко до С. Йовенко Від і до
Еквілібристика спустошених нам не загрожує.
Не лише кожне покоління, але й кожна людина, яка бодай один раз на рік вважає себе поетом, по-своєму визначає поезію.
Тіціана Табідзе вбили, а Галактіон Табідзе, геніального обдарування поет, був улюбленцем Сталіна. Та хіба Галактіон не носив муку за Тіціана та інших замучених протягом цілого життя? Хіба Максим Рильський не мучився за інших неокласиків героїзм останнього вчинку Михайла Драй-Хмари, коли він «підставився» за молодого соузника і був розстріляний, може бути частиною такої ненаписаної української літератури, яка привабить багатьох байдужих і непросвітлених українікою.
Белла Ахмадуліна прекрасно переспівала цей вірш Галактіона Табідзе, а мені закортіло звернутись до оригіналу, колись я з моїми грузинськими колегами, звичайно ж, за столом не без вина, вів розмову про Тіціана і Галактіона. Листування Бориса Пастернака з грузинами, свого часу опубліковане у «Вопросах литературы» багато чого може розтлумачити. Сталін був сучим сином не лише українського народу. Але він прицільно залишав найобдарованіших, і вони носили свою геніальність, перемішану зі страхом, як коктейль вірнопідданства і послушенства.
Про це треба питати Поезію, чи запамятала вона серед мільярдів тих, хто приходив до неї, і моє імя. Вчора серед мотлоху своїх паперів надибав коротенький лист Омеляна Пріцака, свого давнього знайомого з 1966 року, відомого вченого-тюрколога, який тоді був членом комітету по присудженню Нобелівських премій. Він свідчить, що висував Павла Тичину, Ліну Костенко і мене, грішного, на цю високу нагороду. Sapienti sat!..
А вибрали інших. І цього досить Буває і таке, що нагороджених забувають, а ненагороджених цитують і теж забувають, хто це написав. Забуття це найоптимістичніший лан людської історії.
Та Поезія на ньому пробивається зірками кульбаби сьогодні, а завтра пухом кульбаби (саме слово яке кульбаба, а не какой-то там одуванчик-надуванчик!..). Хто просто тішиться, що йде весна, що можна знову топтати не лише ряст, але й кульбабу, хто з них салат робить, хто варення
А от Катерина Білокур учила, що кожній квітці на землі відповідає зірка в небесах. І саме в цьому Поезія
20.04.2010
«Я прийшов знайти, а не шукати»
Поет Іван Драч яскравий представник романтичного шістдесятництва. Епохи, яка намагалась відійти в бік поезії чину, або ж чистої поезії, без обридлих ідеологем сталінської доби. Разом з тим літератори спонтанно творили щось на кшталт національної ідеї. Відтак чистої поезії не вийшло. Шістдесятники шукали правди та забороненої України. Отже, тяжіли до публіцистики. Хтось за це поплатився життям та свободою, інші на так званій «більшій зоні» писали в шухляду. У моїй розмові з Іваном Федоровичем щось залишилось непромовленим. Межа відвертості особиста справа.
Шістдесятництво конформізм інонконформізм. Як усе це існувало водночас іпоруч?
Мені важко якось розмежовувати одне від другого. Таким був той час і то був мій час, і я мусив його освоїти Знав, що не воюватиму з політичною системою, бо я безсилий її змінити. Я прийшов, щоб тут бути і прийшов знайти, а не шукати. Це не моя сентенція, а Пабло Пікассо. Памятаю, коли редагувалась моя перша книжка «Соняшник», мені сказали, що їй не вистачає якогось ідеологічного прапорця Що ж, будь ласка, я буквально на ходу, на коліні нашкрябав віршика про Леніна Не задумувався, що в майбутньому воно може зовсім інакше потрактуватися. Тим більше, що я був органічним піонером, органічним комсомольцем і був щасливий, коли став кандидатом у члени партії. Вірив, що матиму нарешті під ногами ту дорогу, коли можна буде змінювати цей світ. Після XX зїзду КПРС я по-справжньому вірив у війну чесних ленінців із лютими ворогами-сталінцями. Хоча, якщо бути чесним, то і цим особливо не переймався. Більше метафорами та образними системами
Тим не менше існувала частина української інтелігенції, яка пішла за ґрати Чи було це для Вас якимсь подразником чи, можливо, створювало психологічний дискомфорт?
Тим не менше існувала частина української інтелігенції, яка пішла за ґрати Чи було це для Вас якимсь подразником чи, можливо, створювало психологічний дискомфорт?
Це все вже згодом відбуватиметься. Коли Микола Нагнибіда зарубав рукопис моєї книжки, мені сказали, що є один молодий цікавий критик, і найкраще передати книжку йому Так у моєму житті зявився Іван Дзюба. У той час приїхав уже Вінграновський, існував Коротич, зявлялися перші публікації наших віршів у «Літературній газеті», яку редагував Павло Загребельний.
Творилося середовище Кожен мав якусь свою дорогу.
Загребельний узяв мене заввідділом художньої літератури у «Літературну газету». Я всe робив так, як хотів. Це було для мене органічно і просто. Згодом, коли зявилися інші люди, ми навчилися відчувати міру дозволеності й недозволеності
Інші це хто?
Чорновіл, Стус, Світличний, Сверстюк У мене були такі рядки: «Перетрусиш кісточки дідів, червоний стяг розірвеш на онучі» Коли ці рядки писалися, то я ще не замислювався, що це все є подразником для системи. Або ось таке: «Куди йдемо, яка нас віра кида на камяні вітри, якого діждемося звіра, щоб з ним сконати до пори, атомні цвяхи, мудрі бляхи і філософські манівці, і сита морда костомахи з кривавим прапором в руці». Вони писалися не як виклик системі, а як вияв світовідчуття
Невже ви були таким уже аж зеленим юнаком? Не розуміли, що пишете крамолу?
З одного боку, було відчуття цієї крамоли, а з іншого думалося: а скільки дозволять чинити цю крамолу? І що буде потім? Видно, що треба було самому прийти до цього і пережити. А якби все відразу сприймалося, то ще невідомо, чи були б написані всі мої рядки.
Чи памятаєте своє перше відчуття сильного страху?
Мабуть, воно вперше мною опанувало, коли за кордоном у націоналістичній пресі про мене зявилися і статті. У журналі «Сучасність» Богдан Кравців написав рецензію, де аналітично доказував, що я є антирадянська людина й антирадянський поет. І він це все послідовно виклав, з аналізом епітетів і метафор. Мене запросили у ЦК компартії, щоб я прочитав цю статтю. І я памятаю, що відчув сильний страх. Кілька днів ходив довкола будівлі того Центрального комітету і боявся зайти. Чи не вперше я поставив себе в контекст політичної ситуації, про яку раніше ніколи не думав. Я був настільки органічним комсомольцем і комуністом, що не допускав, аби мені хтось міг приклеїти ярлик «анти». Разом з тим усе відбувалося одночасно: поезія, вигнання з університету Щоб якось видряпатися нагору, поїхав до Москви на сценарні курси, але і там мене доймали кадебісти. Якось я пішов на виставку американської графіки, познайомився з різними людьми Цікаво І мене там зразу накрили «нишпорки». Директором сценарних курсів був Міхаїл Маклярський відомий кіносценарист і радянський контррозвідник. Він був одним із тих, хто причетний до вбивства Коновальця. Саме він, Маклярський, допомагав у Роттердамі Судоплатову. І от він згодом уже керує сценарними курсами До нього прийшли з КДБ і кажуть, що тут у тебе такий-то з Києва. А він у відповідь: «А ето мой. Ви, рєбята, бросьтє, я с нім сам разбєрусь». Так він відшив тих кадебістів у Москві і дав мені можливість учитися.
Неоднозначна епоха вимірювалася людським фактором, який теж не вкладався упрокрустове ложе
Ніщо ніколи не вкладається.
Як ви ставитеся до тези Андруховича, що після тридцяти писати вірші не варто?
Нехай Андрухович щось із цього приводу скаже Уолту Уїтмену, який взагалі у 37 років почав. Чи Еліоту або Вольфгангу Гете, який у 80 років написав «Західно-східний диван». Не існує якогось канону чи закону.
А як двадцятилітній Іван Драч читавби сучасного Драча? Чи всеб йому там подобалося?
Це якісь дивні у вас питання Може, щось би подобалося, а щось би й ні
Я маю на увазі вашу останню збірку поезії «Противні строфи». Дуже неоднозначні відгуки про неї
Може бути й так, що багато мав би претензій той двадцятилітній чоловік, хоча у двадцять він ще був дурний. Але вже у 25 дивився серйозно на білий світ і намагався з нього взяти якомога більше і ґрунтовніше. Потім, на жаль, теж усе це поламалося.
Мене у «Противних строфах» здивувала не тільки нецензурна лексика, ай нашарування публіцистики. Ви ж, мабуть, розумієте, наскільки такі речі недовготривалі впоезії