Сторожа на вежі зауважила на заході якийсь загін, повідомив він.
Де Ярополк?
Десятник кивнув головою кудись убік, і на фоні вогнищ Гліб тут же впізнав Ярополка. Той підійшов ближче.
Не можу сказати про чисельність загону, але гадаю, що це лише розвідка, мовив він. Шкода, що браму не зачепили.
У його словах не було жодного докору, але Гліб все ж сказав:
Так, це моя вина. Треба було це зробити ще вчора.
Оце вже ні! заперечив Ярополк. Люди стомилися, тому ти зробив правильно, відпустивши їх. А міст перед ворітьми можна просто спалити.
Але не зараз. Як з селами?
Частина людей вже прибуває.
Пускати всіх! Зайвих ратників не буває!
Але до штурму не дійшло. Поляки виявилися звичайним загоном, висланим для розвідки перед основними силами. Їх було мало, і вони не наважилися нападати на невідь-як захищене укріплення посеред ночі.
Коли ж піднялося сонце, то і оборонцям, і нападникам стало зрозуміло, що сутички і не буде. Оцінивши організацію оборони Щекотова, поляки були неприємно вражені побаченим. Видно, вони не очікували зустріти таке. Тому про штурм можна було забути. Натомість нападники вирішили поживитися у навколишніх селах, які за ніч практично повністю опустіли.
Це стало для них фатальною помилкою. Ще вночі воєвода непомітно вивів з-за стіни два десятки ратників і заховав їх у лісі неподалік. Коли поляки напали на перше-ліпше село, їх зустрів озброєний загін русичів. Відступати було нікуди, довелося прийняти бій. Як виявилося, останній.
Невдовзі ратники переможно вїхали у Щекотів через тимчасовий деревяний міст, який так і не встигли спалити. Вже з першого огляду Гліб відзначив, що оборонці не дорахувалися трьох дружинників. Зате він зауважив вершника, простоволосого, без зброї, але звязаного.
Бранця до мене! розпорядився Гліб.
Один з дружинників скочив на землю, досить-таки безцеремонно звалив полоненого з коня, від чого той ледве не гепнувся на мерзлий настил.
Підмогу не бачили? запитав воєвода десятника, що командував загоном.
Чисто, лише сказав той.
Добре. Продовжуйте.
Гліб повернувся до Ярополка.
Пішли, поговоримо із бранцем, сказав він.
Десятник Ярополк лише кивнув головою. За ці два дні він остаточно змінив своє відношення до нового воєводи.
А дивлячись на нього, змінилися й інші.
Вже в будинку вони краще роздивилися полоненого. Це був воїн приблизно одного з Глібом віку. Він сидів посередині кімнати і досить-таки спокійно чекав на майбутню розмову.
Гліб миттю оцінив ситуацію. Він став перед бранцем і без вступу сказав:
Ти помовчи, а я спробую описати ситуацію. Тебе спіймали на нашій землі у той час, коли ти прийшов сюди як тать. Я хочу знати, що вас сюди привело, скільки вас і чи чекати нам інших. Я пропоную тобі зараз розказати все. Є й інший вихід. Ми зараз вийдемо, а сюди прийде наш коваль. Потім ми повернемось, і однаково ти розкажеш все. Сподіваюсь, я дохідливо розповів? Тобі вибирати.
Деякий час бранець сидів нерухомо, обдумуючи почуте. Було видно, що він одразу повірив незнайомому воєводі, якого слухалися навіть старші.
Я скажу, сказав він.
Хто ти?
Межислав, мечник воєводи Януша Старжа.
Чому ви тут, я здогадуюсь, сказав Гліб. Скільки вас прибуло під Щекотів?
Це були всі. Ви всіх повбивали, повідомив Межислав. Король відправив все військо на Пшеворськ, а пан воєвода вирішив розвідати ці землі.
Полонений криво усміхнувся.
Розвідали!
Гліб переглянувся з Ярополком.
При нагоді тебе повернуть до твого пана, повідомив він. Виведи його!
Останні слова стосувалися ратника, який увесь цей час зберігав мовчанку. Полонений не став чекати, поки його піднімуть, підвівся і, злегка поклонившись, у супроводі вартового залишив кімнату.
Гліб сів на звільнене місце.
Переворськ? запитав Ярополк.
Так. Треба повідомити князя, сказав Гліб. Знайди надійного гонця, а я напишу листа
Коли Гліб дописував останні слова, на нього вже чекав гонець. Воєвода вийшов на ґанок.
Відвезеш листа у Львів, сказав Гліб, подаючи листа.
Чи пустять його до князя? засумнівався Ярополк.
Гліб зняв з пальця подаровану князем каблучку і простягнув воїну.
Покажеш комусь з бояр чи тисячних. Що робити вони знають.
Той з повагою надів масивну каблучку на палець і, мовчки скочивши на коня, галопом помчав до воріт.
Два наступні дні від нього не було жодної звістки, правда, і полонений не обдурив: більше поляки не зявлялися.
А ще через день під стіни Щекотова підїхав невеликий озброєний загін на чолі з боярином, у якому Гліб упізнав свого свояка Богумила.
Зустріч родичів була щирою, хоч і не бачилися вони лише декілька днів. Богумил, обійнявши Гліба, простягнув йому каблучку.
Ну, здрастуй, воєводо! сказав він. Ось, віддаю. Негоже розкидатися подарунком самого короля!
Та хотів, щоб мій гонець напевне потрапив до князя! виправдовувався Гліб, надягаючи каблучку.
Так і сталося.
Стомився? запитав Гліб і сам відповів: Звичайно, стомився, про що я говорю!
Стомився, кивнув головою Богумил. Веди, воєводо, поговоримо.
У будинку, де поселився Гліб, за обідом, приготованим тою таки Бояною, Богумил посвятив родича у державні таємниці.
Твоє застереження про Лєшека не стало для князя ні першою новиною, ні новиною взагалі, говорив Богумил. Левові все було відомо. Єдине, чого не знав князь, було твоє твердження про те, що на Львів поляки не підуть.
А Переворськ? поцікався Гліб.
Не дійшов до Переворська Лєшек. Відступив. Наразі. А я за тобою, повідомив шуряк.
Щось сталося?
Ще ні, але станеться. Словом, ти потрібен князеві.
Новий похід?
Новий похід.
Куди?
Дізнаєшся від самого князя. Але не хвилюйся не на Польщу.
А я і не хвилююся, відказав Гліб. Похід то похід. Не вперше. А кого назначили замість мене? Тебе?
О ні! весело сказав Богумил. Я також потрібен у новому поході. А воєводу князь доручив назначити тобі самому. Так, не дивуйся, князь тобі довіряє. Маєш когось на думці? А то вже завтра ми залишаємо Щекотів.
Маю.
Гліб покликав Бояну.
Нехай сюди прийде Ярополк, розпорядився він.
Жінка мовчки покинула кімнату.
Це той, кого ти хочеш залишити замість себе? запитав Богумил. Ти упевнений у цьому?
Повністю. Ярополк не був у захваті від моєї тут появи, але за ці дні ми спрацювалися. Гадаю, від впорається. Тим більше, що у Щекотові він чи не з самого народження. Впорається! впевнено повторив Гліб.
III
Якби Ногай, дозволяючи Леву Даниловичу будувати захисні укріплення у трьох містах, знав, чим це закінчиться, він не був би настільки безтурботним. Мало того, що Лев із самого початку вирішив зводити стіни не з дерева, як можливо сподівався беклярбек, а з каменю, князь одразу ж переніс столицю у Львів, перед тим звівши на березі Полтви-ріки замок, названий ним Нижнім на відміну від Високого, нелюбого і йому, і Констанції. Сам замок, побудований за прикладом польських, розташувався на куті великого чотирикутника камяної стіни. Із кутової вежі оборонцям відкривався вид на декілька верст навкруги. Княже місто наразі було розділене на три нерівні частини: дитинець з Високим замком на горі, де постійно перебувала дружина, найстаріша частина, що існувала ще до того, як це місце облюбував король Данило, і власне найновіше поселення, оточене муром.
Саме туди і направилися Богумил з Глібом, залишивши супроводжуючий загін за внутрішнім муром. Спішившись, молоді люди попрямували до замку, де у невеликій залі, у якій звичайно відбувалися прийоми іноземних послів, на них вже чекав князь Лев. За тиждень, поки Гліб не бачив князя, той якось опустився і почорнів. Але нового воєводу зустрів приязно.
Пояснювати не треба, сказав він. З твого листа я знаю все. Поляків більше не було?
Ні, князю, не було, відповів Гліб. Вони були єдиними.
Значить, тут чекати Лєшека не варто. Це добре.
Лев зітхнув.
Що ж, воєводо, я задоволений тобою. Можеш зараз вертатися до сімї, а завтра зранку тебе і Богумила я хочу бачити у себе, сказав він. Хочу доручити вам обом важливе завдання. Але зараз відпочивайте.
Зрозумівши, що можуть бути вільними, Богумил з Глібом залишили князя Лева. Заінтригований Гліб допитувався свояка.
Ти щось знаєш?
Знаю, підтвердив Богумил. Але почекаю, поки про це скаже князь.
Більше Гліб від свояка не домігся нічого. Вони попрощалися перед будинком, де останні три роки жив Гліб. Від дороги господарство було відгороджене невисоким частоколом. Гліб відкрив скрипучу хвіртку і одразу побачив маму. Жінка саме розвішувала недавно випрану білизну. Злата сплеснула руками, підбігла до сина і обняла його.
Повернувся! лише сказала.