Ти впевнений у Глібові? запитала вона якось після сніданку.
Ти сумніваєшся у ньому? А у Богумилі не сумніваєшся? здивувався Лев.
Богумил боярин. Він відданий тобі, а Гліб Звідки він взявся? Я дивуюся твоїй легковажності, Леве. Узяти якогось простолюдина, невідомо якого походження і поставити для охорони нашого сина твого наступника! І довірити йому привезти наречену. Не розумію!
І Гліба, і Богумила вибрав сам Юрій, і ми маємо поважати його вибір, відказав Лев. Щодо походження Гліба, то знай, що його мати походить з роду воєводи Звягеля.
Воєводою можна будь-кого призначити, вставила Констанція. Як і ти призначив того ж таки Гліба.
Не будь-кого, заперечив князь. А лише найдостойніших. І Гліб є саме таким. А щодо бояр Ти ж знаєш, що найбільше мій батько воював не проти монголів чи тевтонців, а саме проти бояр. Це вони змусили його матір з маленькими синами втікати то до Кракова, то до твого діда Андраша. Та й ставши князем, батько увесь час змушений був побоюватися бояр. Не надійні союзники! Свого часу він говорив мені, що краще вже мати їх серед своїх ворогів, аніж союзників. Тому й опирався на воєвод, яких сам же і підносив. Так роблю я також, так поступає і наш син. Ми повинні довіряти йому більше.
Не відомо, чи переконали слова чоловіка Констанцію, але більше вона не піднімала це питання. Натомість візити Богумила до княгині почастішали; жінка захотіла убезпечити майбутній похід від будь-яких несподіванок, хоч за це боярин не відповідав.
Але Гліба Констанція Угорська ігнорувала повністю.
Не посвячений у двірцеві інтриги Гліб, тим не менше, вже через місяць доповів Юрію, що його дружина готова до походу.
Коні відібрані, підковані, пять десятків дружини готові відправлятися хоч завтра, повідомив Гліб.
Добре, тільки й сказав Юрій і відправив воєводу відпочивати.
Вже з самого ранку наступного дня його підняли з ліжка і наказати прибути до князя. Там Гліба чекав Богумил. Виявилося, одного лише його. Не встиг Гліб привітатися зі свояком, як їх обох запросили до князя.
Лев був не один. З ним у залі сидів Юрій. Констанції цього разу не було.
Після звичного у таких випадках початку князь Лев Данилович повідомив:
Я задоволений твоєю роботою, Глібе. Те, що ти так швидко впорався із підготовкою до походу, дало мені можливість вирушити, не чекаючи Великодня. Тим більше, що земля вже підсохла і найближчими тижнями не варто боятися дощів. В усякому разі так мене запевнили мої віщуни. Тому вирушаєте ви у понеділок. Воєводо, ти впевнений, що вам вистачить пятдесят отроків?
Впевнений, князю, відповів Гліб. Тут головне не цифра. Пятдесят воїв чи сто ролі не грає. Дорога далека і не відомо, що нас чекатиме. А у своїй дружині я впевнений.
Я також, підтвердив Юрій. Під Гозлицею вони стояли як леви.
Давай без порівнянь, скривився князь. Що ж, нехай буде по-вашому. Твої, воєводо, люди тобі й відповідати. Богумиле!
Так, князю! виступив наперед той.
Перед відбуттям я вручу тобі охоронні грамоти свою і Ногая. Колись беклярбек спрезентував їх мені, але жодного разу використати не довелося. Це на той випадок, коли вас перестрінуть монголи. Ну і послання до князя Святослава Ярославовича. Прошу вас не затримуватися там, у Твері. Ми вас чекатимемо. Можливо, одразу після весілля нашого сина доведеться відправитися у новий похід.
Почуте вразило молодих чоловіків, але не спантеличило. Зараз для них головною була поїздка, а про майбутній новий похід вони подумають, якщо повернуться з цього.
А що їх чекає, напевне, знав лише Бог і посол Михайло, але він, як і належить справжньому послові, мовчав. Тому Богумилу й Глібу наразі доводилося сподіватися лише на мечі підлеглих воєводи.
IV
Хоч держава Лева Даниловича офіційно і простягалася до Переяслава, а сам правитель іменував себе князем Київським, фактично княжа влада заледве сягала до річки Горина,[15] на березі якої на місці дотла спаленого монголами Камянця зовсім недавно ті ж таки монголи дозволили звести нове місто, назване Заславом.[16] Далі лежала сумнозвісна болохівська земля, знищена Данилом і забута Сараєм, озлоблена на всіх і вся, тому особливо небезпечна. І хоч від Заслава до Києва пролягав торговий шлях, гостям тут не були раді. При найменшій нагоді торгові валки вряди-годи піддавалися нападам розбійників, що, здавалося, діяли розрізнено і незалежно один від одного, але їхні дії, рівно ж як і їхня обізнаність, змушували підозрювати якийсь єдиний центр. Правда, ніякі дії князів не наблизилися до вирішення цієї проблеми, тому Львову нічого іншого не залишалося, як просто озброювати торговців.
Дружина під началом Гліба, до того ж підсилена двома десятками ратників Михайла, виявилася серйозним застереженням невідомим досі розбійникам. Вони так і не насмілилися не те що напасти на посольство, але й навіть просто наблизитися до нього. Та часте іржання коней підказувало, що озброєні розбійники все ж перебувають неподалік і що вони також на конях. Це не давало Глібові можливості розслабитися.
Хоч болохівські землі і не могли похвалитися хоч якими-небуть більш-менш прохідними дорогами, головний торговий шлях, прокладений ще Данилом від тодішньої столиці Галича до Києва, виглядав навіть пристойним. Невідомо, хто вирубав свого часу лісову просіку посеред споконвічного лісу, але і тепер вона слугувала чи не єдиною дорогою, котрою просувалося на схід княже посольство. Найближче від Заслава лежав Колодяжин, знаменитий хоча б тим, що його з першого разу не зміг взяти навіть Батий. І це при тому, що навколишні міста без супротиву прийняли зверхність хана. На жаль, це не врятувало жителів міста від розправи. Після успішного штурму хан наказав зрівняти Колодяжин із землею, а всіх людей вирізати. Лише недавно тут знову поселилися жителі.
Не думаю, що хтось наважиться напасти на нас, заспокоював Гліба Богумил. Все-таки місцеві розбійники, хоч і не керовані й відчайдушні, не можуть не розуміти, що сила на нашій стороні.
А якщо не зрозуміють? засумнівався Гліб. Обережність не буде зайвою. Мене інше засмучує.
Ну?
Шкода, що ми йдемо повз Звягель. Моя мати народилася тут і дуже хотіла хоч би разок ще побути там. А якщо їй не судилося, то наказувала мені. Але Звягель лежить в стороні від нашої дороги.
Ще надивишся. Та й що там дивитися! Батько розповідав мені, що Шварно Данилович не залишив на цьому місці нічого. Тобто зовсім! Невідомо, чи там щось є. Принаймні данина звідси у казну не прибуває. Напевне, нікому платити.
Гліб нічого не відповів, але дав собі слово при нагоді все ж відвідати батьківщину матері.
До Києва ніяких несподіванок не трапилося, і в місто посольство прибуло одразу ж після Великодня, у самий Великий вівторок. На превелике здивування Богумила і Гліба (і не лише їх!) новоприбулих зустрів церковний передзвін. Вражені подорожні увійшли у Київ. Не посвячені у дійсний стан речей, вони бачили, що місто поволі відроджується у великих муках. Але ні Богумил, ні Гліб, ні тим більше тверичанин Михайло не знали, щó довелося зробити воєводі Києва Ратибору за ці роки, відколи князь Лев Данилович поставив його на місце намісника київського князя. Пікантності цій ситуації надавало те, що саме за дочкою тодішнього князя Ярослава Ярославовича теперішній князь і відправив це посольство.
Але ніхто цим не переймався. Біля розбитих Золотих воріт прибулих зустріла сторожа, поставлена швидше для годиться, аніж для варти, і дізнавшись, хто такі, супроводили їх на Гору. Саме туди перебрався новий воєвода, покинувши звичний йому Поділ, а з ним і нечисленні бояри. Так поволі Київ почав відроджуватися.
І Богумил, і Гліб знали Ратибора ще від часів проживання у Тустані, куди той час від часу приводив поповнення. Звичайно, воєвода навряд чи запамятав двох хлопчаків, які завжди пленталися поміж ногами ратників у даремній надії отримати від тих хоч якусь зброю. Але на їхнє превелике здивування київський воєвода їх упізнав.
Це ж треба, як летить час! вигукнув він і буквально згріб у обійми спочатку Богумила, а затим і Гліба. Та останній раз я бачив вас обох худими і вічно замурзаними хлопцями, які ще жодного разу не покидали Тустані! А тепер дивись аж до Києва дісталися! І не просто дісталися. Ще й з такою поважною місією!
Ти знаєш? здивувався Богумил. Але звідки?
Земля чутками наповнена, ухилився від прямої відповіді Ратибор. Вся руська земля говорить, що княжич Юрій вже засидівся серед холостяків.
Це розсмішило Гліба.
Так, підтвердив він. От тільки ми не помітили у княжича великого бажання одружуватися.
Важка ноша випала князям, згодився Ратибор. Куди вже нам, смертним, до цього. Але чого це я? Ви, напевне, стомилися. Та навіть не напевне. Знаю, яку дорогу вам довелося проїхати. Тому зараз відпочиньте, а завтра продовжимо розмову.
Пропозиція воєводи Ратибора підоспіла дуже вчасно, адже подорожні дійсно стомилися. Від постійного сидіння на конях турбувала спина, а у Гліба від безперервного переживання про ймовірний напад розбійників до того ж розболілася голова. У такій ситуації навіть їжа відходила на другий план. Лише б дістатися до ліжка.