Ти знаєш? здивувався Богумил. Але звідки?
Земля чутками наповнена, ухилився від прямої відповіді Ратибор. Вся руська земля говорить, що княжич Юрій вже засидівся серед холостяків.
Це розсмішило Гліба.
Так, підтвердив він. От тільки ми не помітили у княжича великого бажання одружуватися.
Важка ноша випала князям, згодився Ратибор. Куди вже нам, смертним, до цього. Але чого це я? Ви, напевне, стомилися. Та навіть не напевне. Знаю, яку дорогу вам довелося проїхати. Тому зараз відпочиньте, а завтра продовжимо розмову.
Пропозиція воєводи Ратибора підоспіла дуже вчасно, адже подорожні дійсно стомилися. Від постійного сидіння на конях турбувала спина, а у Гліба від безперервного переживання про ймовірний напад розбійників до того ж розболілася голова. У такій ситуації навіть їжа відходила на другий план. Лише б дістатися до ліжка.
Зрештою, воєвода Ратибор виявився гостинним і ненавязливим господарем. Він не турбував гостей, аж поки вони самі не предстали перед ним і не повідомили, що відпочили. Правда, повели їх не до столу, а у лазню, де вони остаточно змили з себе пилюку, наскрізь просяклу потом своїм і коней. Тому навіть Михайло, котрому здавалося, що київський воєвода має до нього якесь упередження, заспокоївся і надалі вирішив просто не перейматися подібними думками.
І лише після цього Ратибор запросив їх до столу.
Розмова, як завжди буває у подібних випадках, протікала навколо останніх подій у Львові, що найбільше цікавило воєводу, адже він виявився відрізаний від рідних місць, а новини, що із великим запізненням доходили да Києва, були застарілими і сильно спотвореними. Ратибора цікавив останній невдалий похід Лева Даниловича.
Хоч мені і не випадає критикувати князя, але тут він допустив помилку, сказав він після того, як вислухав детальну розповідь Гліба про останню битву.
Де саме? поцікавився Богумил.
Потрібно було дочекатися інших князів. А Лев Данилович понадіявся на свою перевагу у війську. І забув, що це не завжди спрацьовує на чужій території.
Але хоч русичі і вважали Михайла за свого та ділили з ним всі незгоди важкої подорожі, все ж відкриватися перед ним ніхто не хотів. Тому після обіду Ратибор запросив Гліба з Богумилом прогулятися Горою, щоб показати колись величне місто.
Оце все ще недавно було заросле чагарником, розповідав воєвода. Скільки трудів довелося прикласти, щоб зрубати його! Колись місто відродиться і стане таким, як до навали. Але це станеться нескоро. Ох, нескоро!
Вони зупинилися біля великої безформної купи битого каміння, по периметру якої піднімалися руїни, на яких вгадувалися вицвілі на сонці і вимиті дощами лики святих.
Десятинна церква Різдва Пресвятої Богородиці, сказав Ратибор. Тут покоїлися мощі князя Володимира. Тут згинули останні захисники Києва. Звідси і почався занепад Русі.
Ратибор повернувся до гостей.
Я не хотів цього говорити при вашому супутникові, тому й вивів вас сюди, сказав він. У посланні князь ознайомив мене з усім, що мені належить знати, і попросив усіляко посприяти вашій місії. Тому що вас конкретно цікавить?
Богумил був готовий до такого повороту, тому одразу ж запитав:
Що нас чекає далі?
Де саме?
Після Чернігова.
Гарне запитання, відзначив Ратибор.
Якщо запитання гарне, то якою буде відповідь? поцікавився Гліб.
Не знаю.
Тобто? не зрозумів Богумил.
Не знаю. Ви на власні очі бачите, що зробили монголи з Києвом. Але це ніщо у порівнянні з тим, що залишили вони у Чернігові. Тамтешній князь Роман, тесть Володимира Васильковича, навіть перебрався до Брянська. Тому навіть насмілюся припустити, що жодних проблем ви не матимете до самого Брянська. А далі лише здогадки. Ніхто з князів чи просто бояр з доброї волі у ті гущі не заглядав. Та й нічого доброго Русь звідти не чекала. То Андрій[17] нагряне і розорить Київ, то Батий повторить. Зараз, правда, той же тверський князь чи московський не помишляють про Русь, їм важливіше один перед другим випросити ярлика у хана, але пильним бути треба. Як ваш супутник?
Михайло? запитав Богумил. Та приводів для занепокоєння не створює. Досить-таки щиро відповідає на всі запитання. Хоча і нового чогось не говорить.
Звичайна поведінка княжого посланця, відзначив Ратибор. Будьте з ним обережні. Це тут він безпечний і щирий. Побачите, що він зміниться, як тільки ви ступите на тверську землю. А там ще памятають, як Лев Данилович з ганьбою вигнав з Києва батька тамтешнього князя. Та й сусіди у Твері чудь і меря. Меря і чудь! Таких ще пошукати треба! Не розумію, що знайшов Юрій, прозваний Долгоруким, у цих хащах?
Богумил хмикнув.
А що йому залишалося робити? сказав він. Шостий чи навіть сьомий син Володимира Мономаха. Всі престижні князівства віддані старшим синам. Йому або йти на службу у той же Чернігів до Хто там тоді правив? Або взяти таких же невдах, як і він сам, й податися на північ. І вже звідтам вряди-годи нагадувати про себе і своє право на Стіл.[18]
Ось туди вам і лежить дорога, мовив вражений обізнаністю гостя Ратибор. Але, гадаю, у вас не буде проблем зі Святославом. Все ж родичання з Даниловичами для нього вигідний крок. І він зробить все, щоб з вами нічого не сталося.
А з ким будуть проблеми? поцікавився Гліб, адже безпека посольства лежала на ньому.
Можуть бути, наголосив київський воєвода. Можуть не значить будуть. Відколи монголи дозволили відродити Москву на противагу Твері, між ними ведеться суперництво. А оскільки відкритої війни Сарай не дозволить, то й діють князі обережно, нишком. То прикордонне село розорять, то на сусіда кляузу напишуть ханові, то посольство перехоплять Тому, Глібе, тобі бути насторожі.
Не вперше, замість Гліба сказав Богумил.
Мандрівники затрималися в Києві рівно на стільки, щоб відпочили від дороги і вони, і коні. Місцеві ковалі перевірили підкови коней, де треба поміняли, ремісники полагодили збрую, крамарі наповнили мішки вівсом, подорожні відстояли Радоницю[19] у напівзруйнованому храмі Святої Софії і наступного дня відбули у Чернігів.
V
Підписуйте, ваша величносте! Для блага королівства підписуйте!
Король Угорщини Ласло Четвертий Кун, син Штефана[20] і внук самого Бели,[21] мав жалюгідний вигляд. Його очі запали, від тривалих розміркувань виступили скули, почорніло обличчя, від чого його половецькі риси загострилися і вісімнадцятирічний юнак ще більше став схожим на свого діда половецького хана Котяна. Лише вчора йому вдалося звільнитися із полону воєводи Трансильванії Фінти Аби, як короля поставили перед вибором: або корона, або війна проти своїх родичів і опори королівства. І хоча ніхто прямо не казав про війну, але Ласло розумів, що саме про неї і йдеться. Йому згадалися ним же підписані так звані «Половецькі закони», згідно з якими половцям належало залишити кочовий спосіб життя і оселитися у спеціально для них відведених місцях. Тепер же указ, під яким його примушують поставити свій підпис, дозволяє застосувати проти половців силу якщо ті не пристануть на зазначені умови. А Ласло, як ніхто інший, знав, що половці ніколи на це не підуть. Переслідувані монголами і прийняті у королівські володіння ще Белою, вони продовжували вести звичний їм спосіб життя, ніколи на одному місці не затримувалися, постійних житл не будували. Але вони були відмінними воїнами, і Бела залучив їх до свого війська. Мало того, щоб укріпити союз з ними, король одружив свого сина на дочці половецького хана. Так Ержебет Куманська народила сина наступника престолу.
Тепер же його змушують відректися від свого народу.
Підписуйте, ваша величносте!
Ласло Кун хижо подивився на людину в рясі. Як же він ненавидів легата Папи Римського! Єпископ Філіп зявився у королівстві більше року тому з благородною метою, яку він через незнання справи спочатку навіть привітав. Зі слів єпископа, Його Святість занепокоєний станом, у якому перебуває королівство, і бажає укріпити авторитет юного короля. Лише потім Ласло дізнався, що Ватикан найбільше непокоїло половецьке оточення короля і що до Престолу доходили чутки про його, короля, відступ від христової віри. Отоді і зявився на землях Угорщини повноважний легат, єпископ Філіп. Заради такої важливої місії Папа Миколай навіть забрав його із Польщі, де той провів останні десять років у якості унція. Ласло не знав, чим конкретно займався Філіп на північних землях і яку користь приніс полякам, але те, що тут, в Угорщині, після його появи справи тільки погіршилися, було очевидно.
Ваша величносте!
Король більше не став випробовувати терпіння папського легата. Він ще раз подивився на листок з ненависним йому текстом і, не читаючи, поставив свій підпис. Тут же його писар закріпив підписане печаткою. Єпископ Філіп, неначе побоюючись, що король передумає, швидко, аж надто швидко як для свого стану, вихопив пергамент.
Це було мудре рішення, ваша величносте! похвалив він. Достойне короля!