Вибране - Константинос Кавафіс 6 стр.

Без краплі сорому, жалю чи співчуття
мене високим муром оточили.
У бéзрусі, зневірений, щодня
гадаю лиш, чи стане мені сили?
Зробить чимало справ хотілося б мені.
Як сталось так, що я нічого не помітив,
ні гуркоту, ні гамору робітників?!
Незчувся і мене відрізано від світу.

За столиком у кутку, в кавярні галасливій
Сидить старий, від часу посивілий,
Газету розгорнувши перед собою на самоті.
Й у немічі старечій щораз себе картає
За ті роки, які колись даремно згаяв,
Хоча будь-чим міг тішитися, що траплялось у житті.
Він постарів. Це знає розумом, це відчуває тілом.
Хоча здається парубком вродливим
Він був ще мить тому! Якусь ще мить тому!
І згадує, як довіряв безумець! наставлянням
Обачності, що стримувала кожен раз бажання
Словами: «Зачекай! Ще матимеш нагоду, й не одну!»
Пригадує, як жертвував, як марнував зусилля,
Як розуму велів щораз чинить свавілля.
І от безплідних знань тягар з останніх сил
В нікуди він несе Однак страждання марні,
Вир спогадів, думок старого в тій кавярні
Зморив і задрімав він, спершися на стіл.

Коли ж убитим побачили Патрокла [2],
Що таким юним був, повним життя та сили,
ридати почали коні Ахілла.
Противилося єство їхнє безсмертне
Діяння смерті споглядати тіло розпростерте.
Били копитами, зажурено мотали
Гривами, сахалися, тремтіли, горювали
За юнаком, що вже серед живих не був труп бездиханний,
Залишена душею плоть, нікчемна, безталанна;
Душа вигнанка відтепер; лиш чорним Небуттям
Оточена, ув інший бік прямує від життя.

Зевес побачив сльози безсмертних
Коней і засмутився сам. «Як зібралися ми зіграти
Пелеєве весілля, чи міг так необачно вас віддати?
Хіба не краще вас було лишити при собі, на волі?!
Що вам робити, бідолашним, у земній юдолі
Між смертних, що завжди ставатимуть для Долі
За забавку? Вам, яких обходить смерть, незнаною сваволя
Залишиться мінливого часу і марними загрози.
У власні біди люди вас втягли!» Та сльози
Через утрату того, що навік буде заховане в труні,
Невтішно проливали безсмертні скакуни.

Морська глибінь матроса проковтнула,
а матері тривога й не торкнула,

а мати Богородицю благає,
 хай синові вернутись помагає.

Високу свічку ставить, бє поклони,
вітрів погожих просить у ікони,

а та сумна, поважна їй відомо,
що син уже не вернеться додому.

Страждає тяжко Зевс, бо ж Сарпедона
В бою Патрокл убив. І ось тепер
Менетіяд [4] і всі ахейці прагнуть
Викрасти тіло вбитого й наругу учинити.

Та Зевс ніяк не згоден на таке.
Улюбленого сина він лишив був,
І той загинув. А закон велить,
Принаймні, мертвому віддати шану.
На поле бою відсилає Феба [5]
Подбати про небіжчикове тіло.

Героя мертвого зі святістю й журбою
Феб підіймає та несе до річки,
Змиває з нього бруд, криваві плями.
Від ран страшних на тілі не лишає
Жодного сліду. Маззю запашною,
Амброзією натирає і вдягає
В убрання олімпійські осяйні.
Шкіра світлішає. І гребінцем із перламутру
Розчісує волосся чорну хвилю
Та розправляє витончене тіло.

І мрець тепер неначе молодий володар
У років двадцять пять чи двадцять шість,
Що відпочив після звитяги в перегонах.
У нього колісниця золота і найпрудкіші коні
Відзнака за блискучу перемогу.

Феб виконав доручення. Потому
Покликав Сон і Смерть
І наказав їм відвезти
Небіжчика до Лікії [6], багатствами рясної.

Отож до Лікії, багатствами рясної,
Брат із сестрою, Сон зі Смертю
Помандрували і, коли дістались
До брами царського палацу,
Передали славетне тіло,
Та й повернулися до клопотів щоденних.

В палаці тіло прийняли та заходились
Із почтом, голосіннями й тужливим співом,
З вином, налитим у священні чаші,
З усім належним готувати поховання.
Відтак прийшли відомі в місті
Уславлені досвідчені каменярі,
Надгробок змайстрували й стелу.

Без краплі сорому, жалю чи співчуття
мене високим муром оточили.
У бéзрусі, зневірений, щодня
гадаю лиш, чи стане мені сили?
Зробить чимало справ хотілося б мені.
Як сталось так, що я нічого не помітив,
ні гуркоту, ні гамору робітників?!
Незчувся і мене відрізано від світу.

За столиком у кутку, в кавярні галасливій
Сидить старий, від часу посивілий,
Газету розгорнувши перед собою на самоті.
Й у немічі старечій щораз себе картає
За ті роки, які колись даремно згаяв,
Хоча будь-чим міг тішитися, що траплялось у житті.
Він постарів. Це знає розумом, це відчуває тілом.
Хоча здається парубком вродливим
Він був ще мить тому! Якусь ще мить тому!
І згадує, як довіряв безумець! наставлянням
Обачності, що стримувала кожен раз бажання
Словами: «Зачекай! Ще матимеш нагоду, й не одну!»
Пригадує, як жертвував, як марнував зусилля,
Як розуму велів щораз чинить свавілля.
І от безплідних знань тягар з останніх сил
В нікуди він несе Однак страждання марні,
Вир спогадів, думок старого в тій кавярні
Зморив і задрімав він, спершися на стіл.

Коли ж убитим побачили Патрокла [2],
Що таким юним був, повним життя та сили,
ридати почали коні Ахілла.
Противилося єство їхнє безсмертне
Діяння смерті споглядати тіло розпростерте.
Били копитами, зажурено мотали
Гривами, сахалися, тремтіли, горювали
За юнаком, що вже серед живих не був труп бездиханний,
Залишена душею плоть, нікчемна, безталанна;
Душа вигнанка відтепер; лиш чорним Небуттям
Оточена, ув інший бік прямує від життя.

Зевес побачив сльози безсмертних
Коней і засмутився сам. «Як зібралися ми зіграти
Пелеєве весілля, чи міг так необачно вас віддати?
Хіба не краще вас було лишити при собі, на волі?!
Що вам робити, бідолашним, у земній юдолі
Між смертних, що завжди ставатимуть для Долі
За забавку? Вам, яких обходить смерть, незнаною сваволя
Залишиться мінливого часу і марними загрози.
У власні біди люди вас втягли!» Та сльози
Через утрату того, що навік буде заховане в труні,
Невтішно проливали безсмертні скакуни.

Морська глибінь матроса проковтнула,
а матері тривога й не торкнула,

а мати Богородицю благає,
 хай синові вернутись помагає.

Високу свічку ставить, бє поклони,
вітрів погожих просить у ікони,

а та сумна, поважна їй відомо,
що син уже не вернеться додому.

Страждає тяжко Зевс, бо ж Сарпедона
В бою Патрокл убив. І ось тепер
Менетіяд [4] і всі ахейці прагнуть
Викрасти тіло вбитого й наругу учинити.

Та Зевс ніяк не згоден на таке.
Улюбленого сина він лишив був,
І той загинув. А закон велить,
Принаймні, мертвому віддати шану.
На поле бою відсилає Феба [5]
Подбати про небіжчикове тіло.

Героя мертвого зі святістю й журбою
Феб підіймає та несе до річки,
Змиває з нього бруд, криваві плями.
Від ран страшних на тілі не лишає
Жодного сліду. Маззю запашною,
Амброзією натирає і вдягає
В убрання олімпійські осяйні.
Шкіра світлішає. І гребінцем із перламутру
Розчісує волосся чорну хвилю
Та розправляє витончене тіло.

І мрець тепер неначе молодий володар
У років двадцять пять чи двадцять шість,
Що відпочив після звитяги в перегонах.
У нього колісниця золота і найпрудкіші коні
Відзнака за блискучу перемогу.

Феб виконав доручення. Потому
Покликав Сон і Смерть
І наказав їм відвезти
Небіжчика до Лікії [6], багатствами рясної.

Отож до Лікії, багатствами рясної,
Брат із сестрою, Сон зі Смертю
Помандрували і, коли дістались
До брами царського палацу,
Передали славетне тіло,
Та й повернулися до клопотів щоденних.

В палаці тіло прийняли та заходились
Із почтом, голосіннями й тужливим співом,
З вином, налитим у священні чаші,
З усім належним готувати поховання.
Відтак прийшли відомі в місті
Уславлені досвідчені каменярі,
Надгробок змайстрували й стелу.