Вибране - Константинос Кавафіс 7 стр.

Рядочком дні майбутні перед нами,
мов свічечки засвічені, стоять
пломінні, золоті, живі свічки.

Минулі дні лишаються позаду
скорботна лава вигаслих свічок.
Котрі ще ближчі, ті курять помалу,
та й то поопливали, покривились.

Я не дивлюсь на них. Смутний їх вигляд,
і спомини смутні про їхній блиск.
Дивлюся, отже, тільки перед себе,

боюсь оглянутись адже побачу,
як швидко довшає понурий шерег,
як швидко більшає свічок погаслих.

Жалівся якось молодий поет
Євменій у розмові з Теокритом [7]:
«Два роки вже, відколи я пишу,
А докінчив одну лише ідилію,
Одну-однісіньку, та вже й по всьому.
Допіру впевнивсь я: які ж високі,
Круті й високі східці до поезії,
І хай я видряпавсь на перший східець,
Та вище зроду вже не піднімуся».
А Теокрит йому: «Твої слова
Блюзнірства сповнені і нечестиві.
Вже тим, що ти стоїш на першім східці,
Пишатись мусиш і щасливим бути.
Адже туди зійти не так-то й легко,
І хто спромігся, той пошани гідний,
Бо вивищивсь на цей найнижчий східець
Над посполитий світ, над пересічність.
Цього не так-то й легко домогтися.
Слід заслужити право тут стояти
Громадянином в царині ідей.
Отож на це спроможеться не кожен,
Не кожному під силу цей спробунок:
Там перед суддями ти маєш стати,
Яких не ошукаєш, не підкупиш.
Адже сюди зійти не так-то й легко,
І хто спромігся, той пошани гіден».

Колись надійде день і багатьом належить
обрати «Так!» чи «Ні!». Той, що свідомо
свій жереб вибрав ( «Так!») ніколи вже додому
не вернеться. Він розпочав свій шлях. Бентежні

думки його вже не гнітять, діла чуттям тотожні.
Той, що свідомо вибір відхилив, теж не шкодує. Навіть,
як знову запитали б, скаже «Ні!». Однак як гірко давить
те «Ні!» («Ні!» правильне) і так хвилину кожну!

В тілах прадавніх та спорохнявілих
сидять собі старечі дýші.
Бідачки, мов якісь недужі,
і як же нудяться життям, яке мов термін відбувають.
А як бояться втратити його, а як його плекають!
Непослідовні та розгублені
дýші, сидять собі, смішні й насуплені,
В прадавніх оболонках потьмянілих.

Ми шкодимо богам у кожнім добрім ділі,
збагнути задум їх божественний безсилі.
Деметра [9] коло печі добре дбає,
Фетіда [10] у вогонь кладе своє дитя
Та чи ж дамо їм щось довести до пуття?
Лякає нас вогонь, дим розум застеляє!
І все завжди псує дурна жона Келея [11],
й все зводить нанівець батьківський жах Пелея [12].

У цих кімнатах тьмяних, де маю
нудитися щодня, в нестямі скрізь блукаю
у пошуках вікна. Якщо воно знайдеться,
яка душі моїй із того буде втіха!
Та марно з дня у день ті вікна я шукаю,
і як, і де шукать, не відаю, не знаю.
Та краще б не знайти, щоб не накоїть лиха.
Хто знає, що тоді терпіти доведеться.

Хвала і шана людям, що в житті
воздвигли і боронять Термопіли [14],
що не зреклись обовязку ні разу,
в усьому скрізь розважні й справедливі,
та повні й співчуття, і розуміння;
якщо багаті щедрі; як убогі,
то й у малих своїх достатках щедрі,
готові чим спроможні помогти,
лиш правду кажуть, та в душі не мають
ненависті до того, хто збрехав.
Але найбільше тим належить шана,
котрі провидять (не один провидить!),
що знайдеться підступний Ефіальт [15]
і що мідійці зрештою прорвуться.

Таким чином, багато чого схвалюючи в Гомера, таке [16], втім, нашої не матиме похвали ні в нього,ані в Есхіла (той уривок), де Тетида каже, що Аполлон, співаючи на її власному весіллі,

Таким чином, багато чого схвалюючи в Гомера, таке [16], втім, нашої не матиме похвали ні в нього,ані в Есхіла (той уривок), де Тетида каже, що Аполлон, співаючи на її власному весіллі,

«мені зичив щастя в материнстві,
дітей міцних здоровям обіцяв,
що довге їм відміряне життя.
Насамкінець промовив: «Твоє щастя
Богам не байдуже», і тим мене потішив.
Я щиро вірила: «Вуста святії Феба,
в яких зросло мистецтво віщування,
збрехать не можуть». Але ж він,
він, саме він співав тоді
і саме він убивцею стає
мого дитяти»
Платон. «Держава», ІІ, 383b

Коли Тетиду віддавали за Пелея,
Підвівся при столі весільнім Аполлон.
Він молодятам щастя побажав
І привітав з нащадком, що народиться від них.
Сказав, що той хвороб не буде знати
І довго житиме. Від слів таких
Тетида втішилась, бо знала,
Що Аполлон умів пророкувати.
Він віщував добро її дитині.
Тож коли виріс Ахіллес і стала
Тессалії [17] хвалою його врода,
Згадала мати богові слова.
Та ось прийшли одного дня старі
І повідомили, що Ахіллеса вбито біля Трої.
Тетіда розірвала свій багряний одяг,
Браслети й персні поскидала
Й пожбурила у відчаї додолу.
Ридаючи, згадала ту годину,
Коли сиділа за столом весільним
Та слухала провидцеві слова.
Що ж мудрий Аполлон робив, спитала,
Коли вбивали мого сина молодого?
Старі на те їй відказали:
Сам Аполлон спустився до троянців
І Ахіллеса спільно з ними вбив.

 Чого чекаємо, чого на площі зюрмились?
Бо прийдуть варвари до нас сьогодні.

 Чого ж тоді сенат принишк, не порядкує,
сенатори сидять, не видають законів?

Таж прийдуть варвари до нас сьогодні.
То нащо нам сенаторські закони?
Ось прийдуть варвари, вони й закони видадуть.

 Чого ж то імператор встав удосвіта,
чого при вході в місто перед брамою
в короні, пишно вбраний, сів на троні він?

Таж прийдуть варвари до нас сьогодні.
То імператор там зустріти хоче
їх ватажка. Вже навіть і пергамен є,
де списано усі почесні титули,
що ними того ватажка вшанує він.

 Чого ж це претори та ще й два консули
в гаптованих червоних тогах вийшли?
Чому браслети начепили з аметистами,
перснями зі смарагдами виблискують?
Чому в руках у них коштовні посохи,
різьблені, сріблом-золотом цяцьковані?

Таж прийдуть варвари до нас сьогодні,
а ця пишнота варварів засліплює.

 А чом шановних риторів нема ніде,
чому промов їх звичних ми не чуємо?

Таж прийдуть варвари до нас сьогодні,
а варвари, либонь, промов не полюбляють.

 Чого ж це порожніють площі й вулиці,
так, ніби щось незрозуміле скоїлось?
Збентеження якесь чи то розгубленість,
в задумі по домівках люд розходиться?

Бо смерклося, а варварів не видко.
А тут іще з кордону поприходили
та й кажуть, що нема ніяких варварів.

То як же нам що діяти без варварів?
Це ж хоч який там, але був би вихід.

Відлуння голосів знайомих, рідних.
Тих, хто помер уже, чи тих,
що віддалилися, мов і самі мерці.

Інколи у снах до нас говорять тихо.
Іноді розум їх почує крізь плин думок.

Тоді відлуннями себе вони вертають
рядків із першотвору нашого життя,
мов музика, мов ніч далека, що згаса поволі.

Немов мерців тіла прекрасні, що нетлінними
з плачем замкнули в розкішний мавзолей
 троянди і жасмин прикрасили труну
так схоже й пристрасті життя лишають тінями
без втілення; не заслуживши й на одну
ніч насолоди чи світло лагідного ранку осяйне.

У намаганнях наших (нас невдах!)
Скидаємось ми чимось на троянців.
Лише здолаємо успішно щось, одразу
Вже далі пориваємось почате
продовжити з надією на успіх.

Проте завжди щось зявиться і зупиняє нас.
Вже Ахіллес, здійнявшися на насип,
несамовитим криком нас лякає.

У намаганнях наших ми троянці.
Вважаємо: хоробрість і рішучість
від нас ворожість випадку відвернуть.
І відступаємо від стін, готові до двобою.

Коли ж випробування час надходить,
нам не стає хоробрості й рішучості,
здригається душа і ціпеніє,
і починаємо ми бігати вздовж стін
з надією, що втеча нас врятує.

Поразка ж безсумнівна. Нагорі,
на мурах міста вже голосять тризну.
Життя проходить перед нами у риданнях тих.
Пріам з Гекабою [19] оплакують нас гірко.