Семуне, Семуне! зашепотіла Інґебйорґ.
Але чоловік її вже не чув, кинувся на Аслака, схопив його за ногу, яку той виставив наперед в обороні, іншою вчепився за комір, підняв у повітрі й так гримнув ним у зачинені двері, аж тріски посипалися, і Аслак вилетів у сіни. І Інґебйорґ, і Турбйорн, і всі діти здійняли галас, благаючи батька не чіпати Аслака. Такий гармидер стояв, хоч з хати втікай. Семун кинувся услід, навіть дверей добре не зачинив за собою, а відкинувши уламки набік, знову схопив наймита, виніс його з сіней на подвіря і з розмаху гепнув ним додолу. Помітивши, що там, де впав Аслак, забагато снігу, аби той міг потовкти собі боки, Семун став йому коліном на груди й заїхав кулаком в обличчя, а тоді втретє підняв хлопця у повітря, відволік на тверде, як вовк волочить роздертого пса, і, притиснувши коліном, молотив кулаками куди попало. Не знати, чим би то все скінчилося, якби до чоловіка не кинулася жінка з немовлям на руках.
Схаменися, чоловіче! Не наклич біди до хати! скрикнула вона.
Інґебйорґ сиділа в хаті, Турбйорн одягався, батько знову міряв кроками долівку, час до часу попиваючи води, але рука йому так тремтіла, що вода вихлюпувалася з горнятка на підлогу. Аслак не показувався, Інґебйорґ поривалася вийти за ним, глянути, що там діється.
Сиди! звелів Семун, ніби й не до неї звертаючись.
І дружина не посміла ослухатися.
Минуло ще трохи часу, господар сам вийшов надвір і довго не повертався. Турбйорн втупився у книжку, навіть очей не підводив, хоча ні слова не міг второпати з прочитаного.
Уже десь перед самим полуднем у хаті запанував звичний спокій, хоча всіх не полишало відчуття, наче вони щойно зазнали чужої навали. Турбйорн урешті зважився вийти на подвіря, і перший, кого він зустрів, був Аслак, який пакував свої статки на санки. Але ж на його, Турбйорнові, санки! Хлопчина витріщився на наймита, бо вигляд той мав моторошний: кров запеклася на обличчі й на одязі, він кашляв і часто хапався за груди. Якусь мить Аслак мовчки дивився на Турбйорна, а тоді крикнув:
Очі мої б тебе не бачили!
Осідлав санки і шугонув униз.
Дивись, де шукатимеш свої санки! зареготав він, ще раз обернувся, показав малому язика, і тільки за ним загуло.
А наступного тижня до них на обійстя завітав ленсман. Батько час до часу відлучався з хутора, матір плакала, потім і вона кудись ходила.
Що сталося, мамо? тривожився Турбйорн.
А, то все Аслак
Одного дня вони застали малу Інґрід, як вона співала пісеньку:
Світе ясний, світе Божий!
Ох, втомився я не можу!
Дівча геть від рук відбилось,
Бахур берега пустився,
Все гримить горшками мати,
Й лає ледацюгу тата,
Мудрий в хаті один кіт,
Їсть сметану на обід.
Батьки кинулися випитувати дитину, де вона тієї пісні навчилася. Від Турбйорна, від кого ж іще! Хлопчина перелякався і зізнався, що почув її від Аслака. Малому пригрозили, якщо знову співатиме такі коломийки або вчитиме співати меншу сестру, бука йому не минути. Якось батьки почули, як Інґрід лається. Покликали Турбйорна. Батько мав рішучий намір негайно покарати неслуха, але хлопчик так просився і обіцяв надалі бути чемним, що й цього разу йому минулося.
У неділю батько сказав:
Нині не бешкетуватимеш удома, а підеш зі мною до церкви.
Розділ другий
Церква в житті селянина має особливу нішу: це святе місце, оточене урочистою цвинтарною суворістю, з трепетною святковістю служби Божої під її склепінням. Церква єдина будівля у долині, яку селянин вбирає у розкішні шати, а тому йому здається, ніби навіть її шпиль стримить вище, аніж насправді. Ясного недільного ранку передзвін дзвонів супроводжує селянина всю дорогу до храму, і він поштиво знімає шапку перед ними, мовби дякуючи за вітання. Між ними існує якийсь таємничий глибинний звязок.
Ще дитиною селянин не раз стояв при відчинених дверях, прислухаючись до бамкання дзвонів, а внизу, дорогою, тягнулися вервечкою парохіяни до церкви. Батько приєднувався до гурту; його ж не брали, бо був ще надто малим. У душі дитини важкий могутній передзвін, що годину чи й дві линув поміж горами, будив розмаїті образи, завжди повязані з чистим новим одягом, з причепуреним жіноцтвом, з начищеними до полиску, в сяючій збруї кіньми.
Коли ж однієї неділі дзвони задзвонили, що й на його вулицю прийшло свято, і він у новісінькій, хоч і трохи завеликій одежині, статечно ступаючи поруч з батьком, уперше вирушив до церкви, яку радість вони звістили світові! Ніби розчиняли всі двері нарозтвір, щоб він зміг побачити все що душі заманеться. А коли повертатиметься додому з важкою іще головою, розколисаною співами, службою Божою, Божим словом, пропливуть перед очима досі небачені образи: іконостас, святкові строї, ошатні люди, і передзвін збере докупи, немов під склепінням, усі його враження і освятить маленьку церкву, навіки поселивши її у селянському серці.
Ставши підлітком, доведеться йому вирушати з худобою на гірські пасовиська, та якось гожого росяного недільного ранку, коли він сидітиме на камені, наглядаючи за отарою, що пасеться на схилі, і почує церковні дзвони, які заглушатимуть дзеленькіт дзвоників на полонині, стане йому тоскно на душі. Те урочисте бамкання навіє йому з долини милі, легкі, вабливі спомини, нагадає про приємні балачки під церквою зі знайомими, радість, що можна бути поміж людьми; про смачний обід удома, про батька, мати, братів та сестер, про веселі забави на лузі недільного надвечіря Бідолашне серденько збунтується у грудях. Бо нічого з того тут немає лише відгомін церковних дзвонів! А тоді хлопчина враз стрепенеться, пригадає собі уривок якогось псалма та й заспіває, склавши руки й задивившись на долину. А тоді, проказавши ще й молитву, помчить, радісний, угору схилом, сурмлячи в пастуший ріжок, аж луна розлягатиметься горами.
Тут, у тихих гірських долинах, люди різного віку вимальовують собі власний образ церкви, йдуть на свою розмову з нею. Багато що, зрештою, може стати поміж людьми й церквою, але не існує нічого вищого понад неї. Вона зріла й довершена для дитини, яка йде до першого причастя; юнакові, який уже зробив свій життєвий вибір, помахує пальцем напівпогрозливо-напівзастережливо; вона могутня захисниця для зламаного горем; щира й лагідна для струдженого старця. Сюди приносять хрестити немовлят, а, як відомо, немає обряду урочистішого, ніж цей. Тому не можна змальовувати норвезьких селян, порядних чи непорядних, поза їхнім звязком із церквою.
Турбйорн уже наперед тішився відвідинами церкви, тішився, що побачить стільки нового й цікавого; очі йому розбігалися від барвистого натовпу перед церковцею; усередині він насолоджувався майже відчутною на дотик тишею, яка огорнула все і всіх перед початком служби Божої. Зачарований, він забув схилити голову, коли читали молитву, але, побачивши сотні похилених голів вірян, і собі зробив так само. Забринів спів усі навколо нього нараз заспівали псалом, хлопчикові з несподіванки наче морозом сипонуло поза шкіру. Турбйорн сидів, поринувши в задуму, й здригнувся, немов зі сну, коли дверцята їхньої лави відчинилися і якийсь чоловік сів поряд. Псалом закінчився, батько привітався за руку з сусідом і поцікавився:
Як вам ведеться на Сульбакені?
Турбйорн підвів очі та, хоч як придивлявся до чужого дядька, нічого чаклунського в ньому не добачив. То був дужий білявий чоловік, добродушний, з великими блакитними очима й високим чолом. Він усміхався, коли до нього зверталися, в усьому погоджувався з Семуном, але сам був маломовний.
Онде сидить Сюньове, бачиш? мовив батько, нахилившись до Турбйорна, взяв його на коліна й показав на жіночу половину церкви.
Там, на лаві, стояла на колінах маленька дівчинка в капелюшку з червоними стрічками, з-під якого вибивалося золотаве волосся, вона була ще білявішою за батька такої білявки хлопчик ще ніколи не бачив. Сюньове визирала з-поза спинки передньої лави й усміхалася йому. Турбйорн довго не міг відвести від неї погляду, він нічого навколо не бачив, окрім її білих зубок. В одній руці дівчинка тримала блискучий псалтир, а в іншій складений червоно-жовтий шовковий носовичок і розважалася, хльоскаючи носовичком по молитовнику. Що довше він видивлявся на неї, то приязніше вона усміхалася. Турбйорнові закортіло стати на лаву коліньми так, як вона. Дівчинка кивнула йому головою. Якийсь час він серйозно дивився на неї, а тоді й собі кивнув. Мала засміялася і знову кивнула. Турбйорн теж кивнув у відповідь, і ще, й ще раз, але дівча більше не відповідало, лише за якийсь час, як він уже й забув кивати, Сюньове знову кивнула головою.
І я хочу дивитися! почулося позаду Турбйорна, хтось потягнув його за ногу на підлогу, аж він ледь не впав.
Нахабою виявився вайлуватий хлопчак, який тепер завзято пхався на його місце. Він теж мав біляву, однак непокірну чуприну й кирпатого носа. Аслак навчив Турбйорна, як давати відсіч усілякій хамулі в церкві, а чи в школі, тож він ущипнув малого за зад, аж той мало не скрикнув, миттю зліз з лави й вхопив Турбйорна за обидва вуха. Турбйорн також останніх не пас, учепився зухвальцеві в чуба, повалив долі й підімяв під себе. Той, мовчки сопучи, вкусив Турбйорна за литку. Турбйорн, відсмикнувши ногу, притиснув напасника обличчям до підлоги. Зненацька хтось ухопив його самого за комір і підняв угору, наче мішок з соломою. То був батько. Посадивши сина собі на коліна, він так стиснув малому руку, аж у нозі занило, і прошепотів йому на вухо: