Якби це було не в церкві, ти б уже дістав від мене бука!
Турбйорн згадав про Сюньове, глянув на жіночу половину: дівчинка ще клячала на лаві, але мала такий розгублений, збентежений вигляд, аж хлопчик почав здогадуватися, що поводився він справді негідно. По-мітивши його погляд, Сюньове злізла з лави і більше не показувалася.
Наперед вівтаря виступив паламар, за ним священик. Турбйорн заворожено слухав і дивився на дійство.
Потім паламар і священик вийшли й знову зявилися, а він сидів на батькових колінах і думав, чи покажеться Сюньове іще?
Той курдупель, що стягнув його з лави, сидів віддалік на ослінчику, й щоразу, як тільки хотів підвестися, діставав тлумака в плечі від старого, що куняв собі, але справно прокидався від найменшого поруху опецька.
«Чому ж вона не дивиться сюди?» думав Турбйорн. Кожна червона стрічка, майнувши поблизу, нагадувала йому про Сюньове; кожен образ на стінах старої церкви був схожий на неї, а може, навіть трохи поступався їй красою. О, вона таки визирнула! Та побачивши, що він дивиться на неї, споважніла й знову сховалася.
Утретє вийшли перед вівтар паламар зі священиком, задзвонили дзвони, усі попідводилися з лав. Батько знову заговорив з білявим чоловіком, вони разом рушили на іншу половину церкви жінки вже також попідводилися зі своїх місць. Першою в прохід вийшла світловолоса жінка з такою ж усмішкою, як у чоловіка, але трохи стриманішою. Вона була зовсім маленького зросту, бліда на обличчі й вела за руку Сюньове. Турбйорн одразу подався до дівчинки, але вона швидко заховалася від нього за материну спідницю.
Не чіпай мене!
Він, мабуть, уперше в церкві, мовила жінка, поклавши руку йому на плече.
Уперше, підтвердив Семун. Тому й відразу побився
Турбйорн засоромлено звів очі на жінку, потім глянув на Сюньове дівча видалося йому ще суворішим, ніж дорослі.
Усі вийшли з церкви: старші, бесідуючи між собою, Турбйорн плівся за Сюньове; щоразу, як він надто близько підходив до неї, вона тісніше горнулася до матері. Зухвалого опецька ніде не було видно. Дорослі стали на моріжку перед церквою на довшу розмову. Турбйорн почув, як кілька разів згадували Аслака, і, злякавшись, що мова зайде й про його нечемність, відійшов про всяк випадок подалі.
Нічого тобі тут слухати, мовила матір до Сюньове. Відійди собі вбік, сонечко Чуєш, що кажу!
Сюньове неохоче відійшла. Турбйорн підступив ближче, не зводячи з неї очей, вона також не відводила погляду. Отак стояли вони доволі довго й дивилися одне на одного.
Фе! нарешті озвалася дівчинка.
Чому так кажеш? запитав Турбйорн.
Фе! повторила мала. І не сором тобі?
А що я такого зробив?
Побився у церкві під час відправи Фе!
Коли ж то було!
Дівчинка спантеличено замовкла, а тоді озвалася знову:
То це ти Турбйорн Ґранлієн?
Я А ти Сюньове Сульбакен?
Так Мені завжди казали, що ти дуже чемний.
Це неправда. Я найгірший з-поміж дітей удома
Такого я ще не чула! сплеснула в долоньки Сюньове. Мамо, мамо! Він каже
Помовчи і йди геть звідси! долинуло з гурту дорослих.
Сюньове зупинилася на півдорозі до матері, а тоді повернулася й спроквола підійшла до Турбйорна.
Це мені всі вуха протуркотіли, яка ти чемна й слухняна, сказав Турбйорн.
Та-а, хіба іноді, коли за книжкою сиджу, відповіла Сюньове.
Чи то правда, що у вас там, на Сульбакені, тролі, відьми та усяка чортівня водиться? запитав Турбйорн, узявши руки в боки, виставивши одну ногу, а іншою підпираючись, як це робив Аслак.
Мамо, мамо! Знаєш, що він каже? Він каже, що
Дай мені спокій! І не підходь, доки не покличу! урвала дівчинку матір.
Сюньове знову неохоче повернулася до Турбйорна, запхавши до рота кінчика хусточки й смикаючи його зубами.
А правда, що щоночі у вас на Сульбакені виграють бісівські музики?
Неправда!
Ще скажи, ніби ніколи не бачила троля!
Не бачила.
Богом присягаєш?
Фе, не можна такого казати
Пусте! Можна, відказав Турбйорн і плюнув крізь зуби, щоб задемонструвати Сюньове, як вправно він уміє це робити.
Гай, гай, потрапиш за таке до пекла!
Гадаєш? у голосі Турбйорна почулося вагання, бо він завжди думав, що за такі слова загрожує йому щонайбільше прочуханка, але ж батько стояв далеко.
А хто у вас там, на горі, найсильніший? запитав знову, зсунувши шапку набакир.
А правда, що щоночі у вас на Сульбакені виграють бісівські музики?
Неправда!
Ще скажи, ніби ніколи не бачила троля!
Не бачила.
Богом присягаєш?
Фе, не можна такого казати
Пусте! Можна, відказав Турбйорн і плюнув крізь зуби, щоб задемонструвати Сюньове, як вправно він уміє це робити.
Гай, гай, потрапиш за таке до пекла!
Гадаєш? у голосі Турбйорна почулося вагання, бо він завжди думав, що за такі слова загрожує йому щонайбільше прочуханка, але ж батько стояв далеко.
А хто у вас там, на горі, найсильніший? запитав знову, зсунувши шапку набакир.
Не знаю.
У нас батько. Він таки дужий, що намяв боки Аслакові. А Аслак, повір, не зі слабаків!
Он як!
Якось Аслак підняв над собою коня.
Коня?!
Свята правда! Він сам мені розказував.
Тепер уже й Сюньове не мала сумнівів, лише поцікавилася:
Хто такий Аслак?
Та один лайдак. Йому так перепало від батька, як ще нікому в світі
То на вашому хуторі бються?
Буває іноді А у вас хіба ні?
Ніколи!
То що ж ви там робите?
Мама готує їсти, плете й шиє. Карі теж, але не так вправно, як мама, бо лінива. Ранді доглядає корів, батько з братами працюють у полі, буває, і в хаті пораються
Як на Турбйорна, то було вичерпне пояснення.
Щовечора ми читаємо і співаємо, вела далі Сюньове. У неділю також.
Всі разом?
Так.
Нудно, мабуть
Нудно? Мамо, він каже завела, було, Сюньове, але враз урвала себе на півслові, згадавши, що мати заборонила заважати розмові дорослих. Я маю цілу отару овець, похвалилася дівчинка.
Справді?
Ага, троє окотяться взимку, а одна, мабуть, приведе відразу двох ягнят.
То ти маєш власних овець?
Ще й корів і свиней А ти хіба ні?
Ні.
Приходь до мене, я подарую тобі одне ягня, а воно тобі згодом приведе цілу купу запропонувала Сюньове.
Як би то було гарно! мрійно мовив Турбйорн. Якийсь час діти помовчали, потім малий запитав:
А Інґрід можеш дати ягня?
Якій Інґрід?
Ти не знаєш Інґрід? Маленької Інґрід?
Ні, Сюньове не знала Інґрід.
Вона молодша від тебе?
Звісно, молодша. Десь така, як ти
То візьми і її з собою.
Добре, я залюбки візьму з собою сестричку.
Тобі ягня, а їй дістанеться порося.
Турбйорн згодився, що то розумне рішення. Потім вони ще трохи погомоніли про спільних знайомих, хоч таких виявилося небагато. Батьки вже наговорилися, тож треба було рушати додому.
Вночі Турбйорнові наснився Сульбакен, ніби пасуться на пагорбі лише білі ягнята, а маленька білява дівчинка з червоними стрічками у волоссі гуляє поміж ними.
Турбйорн та Інґрід уже не могли дочекатися, коли ж їм дозволять туди піти. Вони стільки нафантазували ягнят та поросят, що вже собі й раду дати з ними не могли. І нетерпеливилися чому їх не відпускають у гості.
Хто казав, що вас там чекають? Лише тому, що маленьке дівча запросило? запитувала мама. Де таке чувано?
Ага, почекай-но наступної неділі, сама побачиш, буркотів Турбйорн.
Прийшла неділя.
Ти такий хвалько, брехун та ще й лайливець, що тобі дозволять до мене прийти, аж як знову станеш чемним, сповістила Сюньове Турбйорнові новину після відправи.
Хто так сказав?
Моя мама.
Інґрід з нетерпінням чекала братового повернення з церкви. Він переповів сестричці та матері розмову з Сюньове.
Ось бачиш! вигукнула мама.
Інґрід мовчала. Але відтепер обидві пильнували за кожним його словом, і за лайкою, і за похвальбою. Якось брат з сестрою навіть почубилися, зясовуючи, лайливий чи ні вислів «пса вартий», а потім Турбйорн увесь день повторював: «Пса вартий, пса вартий!» Увечері це почув батько.
Ось я тобі зараз покажу, хто пса вартий! крикнув він і так вдарив малого, аж той простягнувся на долівці.
Турбйорнові стало дуже соромно, що так зганьбився перед сестричкою, але за якийсь час вона сама підійшла до нього й заспокійливо погладила.
Аж за два місяці дітям пощастило побувати на Сульбакені. Згодом Сюньове прийшла до них на гостину, потім Інґрід з Турбйорном провідали її знову. Так вони учащали одне до одного в гості, доки й виросли. Турбйорн та Сюньове змагалися між собою у здобуванні науки разом ходили до школи. Згодом хлопчик переріс свою товаришку; парох навіть сам почав навчати здібного підлітка. Зате Інґрід наука давалася важко, і вони обоє допомагали їй. Інґрід і Сюньове стали такими нерозлучними, що люди називали їх «куріпочками», обидві були білявками й усюди зявлялися удвох.