Їй самій обирати, сказала мати, батько з нею погоджувався.
Сюньове ж, коли її запитали, дала обом відкоша. Потім сваталися й інші, але ніхто не чув, щоб котрийсь повернувся з Сульбакена щасливцем.
Якогось дня мама з донькою мили кадки з-під молока, і мама поцікавилася, чи донька має когось на оці. Це було так несподівано, що Сюньове зашарілася по самі вуха.
Ти комусь уже пообіцяла свою руку й серце? допитувалася мати, прискіпливо дивлячись доньці в очі.
Ні, поквапилася відповісти Сюньове.
Більше до тієї розмови вони не поверталися.
Сюньове була найбажанішою нареченою на всю околицю. Її проводжали замріяними поглядами, коли йшла до церкви чи поверталася звідти, бо, окрім дому, бувала тільки там. Батьки Сюньове були гауґіанцями, тому вона ніколи не ходила на танці чи інші забави. У церкві Турбйорн завжди сідав навпроти її лави, але ніхто не бачив їх за розмовою. Все ж поміж людьми ширилися підозри, мовляв, Сюньове й Турбйорна єднають сердечні узи, а що поводилися вони не так, як інші молоді закохані пари, то це породжувало плітки. Турбйорна в околиці не любили. Він і сам це відчував, тому, сходячись з іншими парубками на танцях чи на весіллях, поводився задерикувато, не раз і в бійку встрявав. Та з часом усе вляглося, надто багато охочих до бійки спізнали на собі міць його кулаків. Тож Турбйорн швидко звик до думки, що ніхто не посміє стати йому впоперек дороги.
Тепер ти вже можеш жити на свій розсуд і покладатися на свої руки, мовив якось Семун. Тільки ж памятай, що мої, мабуть, поки що таки сильніші
Відзолотіла осінь, минула зима, прийшла весна, а люди ще нічого до пуття не знали. Стільки чуток витало в повітрі про постійні відмови Сюньове женихам, що ті, врешті, перестали свататися. Інґрід ні на крок не відходила від товаришки. Цього літа вони обидві збиралися в гори пасти маржину, бо родина Сюньове купила частку полонини на Ґранлієні. З гори долинав спів Турбйорна, він лагодив для дівчат колиби та кошари.
Одного разу, коли день хилився до вечора, Турбйорн, закінчивши свої справи, сів собі під деревом та й пустив думки плином йому не йшли з голови чутки, що ширилися долиною. Він ліг горілиць у червоно-брунатний верес, заклавши руки під голову й задивившись в осяйне блакитне склепіння неба над густими кронами дерев. Зелене листя й глиця смерек вигойдувалися на його тлі тремтливими хвилями, а темне гілля вимальовувало дивовижні візерунки. Небо визирало тільки там, де вітер відхиляв листя, а там, де крони не перепліталися, блакить рвучко плинула широким звивистим річковим плесом. Невпинний рух угорі звернув Турбйорнові думки в інший бік
Берізка тисячею очок усміхалася до смереки, настовбурчена всіма голочками сосна поглядала на них з мовчазною зверхністю: надто вже багато вискочок зявилося з повівом весняного тепла, пнулися догори й лоскотали їй носа молодим листям.
Де ви були взимку? бурчала сосна, обмахуючись гіллям і пітніючи живицею від немилосердної спеки. Це просто нечувано! Так далеко на півночі й так спекотно Пхе!
Неподалік височіла понад лісом стара сивочола сосна; опустивши віти майже прямовисно донизу, вона могла добряче смикнути за чуба зухвалого клена, аж тому колінця від страху підгиналися. Люди обрубували гілляччя кремезної сосни щораз вище, аж доки їй це надокучило, і вона стрімко вигналася вгору, налякавши своєю потугою тендітну смерічку поряд.
Чи ви забули про зимові хурделиці? запитала смерічка.
Забула?! Як я могла про них забути! обурилася сосна і так ляснула бідолаху північним вітром позавуш, аж та ледь не впала.
Могутня сосна міцно впиралася велетенськими ступнями в ґрунт, її пальці випиналися назовні за шість ліктів від стовбура, і була вона при землі товстішою за найтовстішу вербу, про що якось верба повідала хмелеві, який закохано обіймав її за стан. Кошлата сосна усвідомлювала свою велич і, виганяючись новим гіллям у височінь, глузувала з людей:
Спробуйте тепер мене обчімхати, якщо потрафите!
Ні, їм не стане моці тебе обчімхати! мовив якось орел, зробив ласку сосні сів на її гілля, склав крила й заходився зчищувати з піря рештки засохлої крові якогось бідолашного ягняти.
Гадаю, я попрошу свою королеву звити тут гніздо, сказав він. Їй треба знести кілька яєць, додав тихіше, глянув на свої голі ноги й застидався: певно, спали йому на гадку солодкі спомини про ранні весняні дні, коли все навколо шаленіє від перших теплих сонячних променів.
Та відразу стрепенувся, пильно глянув з-під кошлатих брів у бік чорного громаддя скель, чи не кружляє там знесилена важкою ношею у своєму лоні його королева, і злетів у повітря. Сосна бачила, як ширяє у небесній блакиті нарівні з найвищими гірськими кряжами орлина пара, радячись своїми хатніми клопотами. Стару сосну все ж огортав легкий неспокій: хоч як пишалася вона собою, не було б їй рівної у цілому лісі, якби змогла колисати на своїх вітах королівське подружжя. Нараз орел з орлицею шугонули вниз просто до неї, і мовчки заходилися зносити хмиз. Сосна ще більше розпростала віти, відтісняючи сусідок, бо хто б тепер посмів їй суперечити.
А ліс зашелестів, загомонів, побачивши, якої честі зазнала могутня сосна. Неподалік над озерцем, милуючись своїм віддзеркаленням у плесі, росла тендітна берізка; вона гадала, що має право сподіватися трішки любові від трясогузка, який полюбляв подрімати по обіді в затінку її віт. Вона огортала його пахощами, принаджувала своїми клейкими листочками мошкару, щоб йому зручніше було її хапати, а в розпал спеки згорнула з гілля та свіжого листя затишну зелену альтанку, щоб йому було прохолодніше. Зваблений стараннями берізки, трясогузок уже замислився, чи не оселитися йому тут на все літо. Та ось біда! Довелось втікати від орлиного сусідства на старій сосні світ за очі. Він проспівав берізці на прощання зворушливу пісеньку, але дуже тихенько, щоб не почув орел, тільки його й бачили.
Не ліпше повелося і дрібним горобчикам у вільшаних хащах. Вони так безсоромно гріховодили, що дрізд, котрий замешкав на ясені, ніколи не міг вчасно заснути, гнівався і лаяв галасливе птаство. Поважний дятел по сусідству, споглядаючи те, так реготав, ледь не беркицьнувся з гілляки. Та ось зявились на сосні орли! І дрізд, і горобці, і дятел усе, що вміло літати, змушені були шукати притулку в іншому місці. Дрізд на лету кляв горобців і зарікався ще хоч раз сусідувати з ними.
І хоч як приязно світило сонце, ліс осамотів і посмутнів, тільки й міг пишатися старою могутньою сосною, але пиха та була мізерною. Ліс лякливо пригинався щоразу, коли налітав північний вітер, а сосна стримувала його натиск крислатим гіллям; орел кружляв понад нею, статечний і незворушний, наче то не шквал біснувався, а ніжний легіт роздмухував ледь чутні пахощі живиці. А як тішилися сосни-посестри! Не замислюючись, однак, над тим, що жодній з них не судилося цього року колисати пташині гніздечка на своїх вітах.
Забирайтеся геть! бундючилися вони. Ми вельможна родина, майже родичі королівські!
Про що це ти замислився? запитала, усміхаючись, Інґрід.
Вона вийшла з густих чагарів, розгортаючи руками гілля.
Та чого тільки не наверзеться! підхопився Турбйорн, уперто відводячи погляд від сестри й дивлячись на ліс. Надто вже багато пліткують про мене в долині! додав він, обтрушуючи глицю.
Чому ти завжди переймаєшся чужими плітками?
І сам не знаю Та досі ніколи не говорили про те, чого я й наміру не мав робити
Недобре кажеш!
Може, й так, але то правда.
Інґрід сіла в траву, Турбйорн стояв поруч, задивившись удалину.
Я легко міг би стати таким, яким мене бажають бачити інші, та ліпше дали б мені спокій!
У цьому є, зрештою, і твоя вина.
Можливо, але й ті, інші, не без вини Я вже казав і ще раз скажу: хай би дали мені спокій! майже крикнув Турбйорн, звівши очі угору, на орла.
Турбйорне! злякано прошепотіла Інґрід.
Хлопець обернувся до сестри і всміхнувся.
Усе гаразд! Кажу ж, чого тільки не нароїться в голові! Ти бачилася нині з Сюньове?
Так, вона вже вибралася на полонину.
Сьогодні?
Так.
Із сульбакенською чередою?
Так.
Тра-ля-ля
До лісу сонце зазирає,
Трулялля
Де ти, серденько моє?
Трампарам, трампарам
Птаха стрепенулася спросоння,
Що діється?
Завтра ми теж виганяємо нашу череду на полонину, озвалася Інґрід, прагнучи відволікти брата від тяжких думок.
Я пожену! сказав Турбйорн.
Ні, тато сам хотів
Он як! буркнув Турбйорн і замовк.
Він питав сьогодні про тебе, знову озвалася
Інґрід.
Справді?
Турбйорн відрізав ножиком гіллячку й заходився зістругувати з неї кору.
Ти мав би частіше розмовляти з батьком, докірливо мовила сестра. Він тебе дуже любить
Може, й твоя правда.
Батько часто заводить про тебе мову, коли тебе нема вдома.