Душа Дмитра була неначе розчахнута навпіл, думки літали вихором, мов вітер у люту хуртовину.
«Чому батько не дозволяє одружитися з Роксаною? До біса пихате шляхетське коло! Невже він справді зречеться мене? Все одно я люблю оту дівчину Тільки побачив, і все А може А може, вона відьма і наслала якісь чари? Тьху, що за маячня!» Дмитро згадав ясний усміх коханої, і серце забилося швидше. «Ні, моє кохання чисте. Я не відступлюся від неї, вона буде мені жінкою».
Молодий князь зайшов до своєї кімнати і хлюпнув у розпашіле лице холодної води з глека. Вихор думок став збиратися докупи.
Навіть якщо батько і відмовиться від мене, це не завадить нам прожити з нею щасливе життя. Я сам маю викувати свою долю. Я своїми руками збудую власне життя. Хай буде так, і допоможе мені Господь Поступово заспокоївшись, княжич повечеряв та ліг спати.
Уставши зрання, Дмитро наказав конюху як слід доглянути коня, а сам, узявши свою улюблену шаблю, подався лісом на зустріч з Роксаною.
Дівчина, стиха наспівуючи щось про ледачу дочку, яку мати квапить до роботи, підійшла до умовленого місця, де сподівалась побачити милого. Вона у своїй уяві вже малювала картини подружнього життя з любим У них буде простора біла хата, стіни з барвистими квітами Ось коханий бере її за руки, ось великий стіл, за яким сидять трійко діточок.
Роксана не зчулася, як підійшла до умовленого місця й аж відсахнулася під дубом хтось сидів. Якийсь багатий пан Золоті візерунки на малиновому жупані, дорогоцінне каміння на золотому поясі і на руківї шаблі Дівчина вже хотіла втекти і ступила крок назад. Аж тут, пригледівшись, побачила, що то ж її вчорашній рятівник!
Княжич почув шелест, підвів голову і побачив дівчину.
Ти прийшла, Роксано! підхопився Вишневецький і простяг до неї руки. Але дівчина відсторонилася.
Хто ти? Скажи мені?
Дмитро трохи розгубився.
Роксано Треба було тобі одразу сказати Я Дмитро Вишневецький, син князя Вишневецького замку.
Йо-й! вражено прохопилося в дівчини, вона аж закрила рота долонею. Очі її розширилися.
Послухай Я хочу одружитися з тобою, Роксано, але ти не зможеш стати княгинею, бо мій батько проти нашого шлюбу, він хоче зректися мене.
О Господи! зойкнула дівчина і підійшла ближче до княжича. Я не хочу, щоб через мене коїлося таке лихо! Не бери мене за дружину
Блакитні дівочі очі наповнилися слізьми.
Ні! Ні! Мила моя, Дмитро обійняв дівчину за плечі. Я вже поставив собі: ти, тільки ти станеш моєю! Я одружуся з тобою Ми заживемо щасливо, як у казці у тебе буде все, що забажаєш, люба моя, прошепотів він їй стиха.
Ойле Я про це й мріяти не могла голос дівчини затремтів і розлився срібним струмочком.
А Дмитро, нахилившись, гаряче обціловував її личко. Роксана пригорнулася довірливо. Невимовно гарно стало на душі в княжича. Чисте кохання, як промені вранішнього сонця, пронизувало його наскрізь.
«Дякую, Боже, за невимовне щастя, що ти даруєш мені!» промайнула остання думка в княжій душі. Немовби тихі небеса опустилися на землю і відкрили для закоханих сердець двері райського саду. Молодята любили одне одного, забувши все погане, що існує у цьому світі, як перша чи остання пара людей на землі.
Ця любов до кінця життя закарбувалася в серці Дмитра Вишневецького
Розділ ІІ
Напад татар
Сонце повільно ховалося за обрій, темні тіні залягли з-поміж предковічних дерев, у густій хащі хутко темніло. Роксана квапливо йшла вузькою стежкою до своєї оселі. Їй зовсім не хотілося, щоб ніч заскочила у лісі її саму. Дівчина вже готувалася вислухати материні докори за те, що, мовляв, кудись завіялася, але Роксана не переймалася тим. Вона вже мріяла, як невдовзі коханий забере її Вони справлять пишне весілля Уже підходячи до Загороддя, дівчина відчула, наче щось недобре, щось неймовірно лихе дивилося на неї, проштрикуючи наскрізь. Роксані стало моторошно, по спині поповзли мурашки. Дівчина прискорила крок, ластівкою полетіла до рідного села. Незабаром вона побачила перші хати під соломяними стріхами, але холодний острах не відпускав її
У густих кущах хижим звіром причаївся Мерген, його чорні очі впилися, мов жала, в спину Роксани. У лісових сутінках татарин добре роздивився юну дівочу красу. Мерген мав надзвичайно гострий зір і міг бачити вночі так само ясно, як і вдень. Недаремно батьки назвали сина йменням великого мисливця. Мерген справді став найкращим мисливцем Кримського ханства мисливцем на людей. Ніхто не міг здолати Мергена в бою. Куди б не прямував його чамбул чи в Польщу, чи в Московію, він завжди приводив чималий ясир.
Яка гарна гяурка Від цієї думки безгубий рот Мергена розлізся у хтивій посмішці, оголивши жовті зуби. Авжеж, за таку рабиню турки дадуть багато золота Чи, може, залишити її собі? Кілька ударів серця в душі людолова хіть боролася із жадібністю. Татарин струснув головою і взявся за руківя ятагана жадібність святкувала перемогу. Мерген підвів голову і завив по-вовчому то був знак татарським нападникам.
Навколо села воднораз запалали вогні, і тієї ж миті десятки вогняних стріл звилися в повітря і вмить впали на сухі стріхи, породжуючи червоно-криваві спалахи. Розпачливо заволали люди, ґвалтом заревла худоба. Старий дід, що жив край села, вискочив на ґанок із косою і несамовито заволав:
Татари! Люди, рятуйтесь!.. Чоловічий крик обірвали дві стріли, що встромилися в груди. Дід упав на землю, його сорочка заюшилася кровю
Вершники зусібіч наскочили у палаюче Загороддя і почали ловити арканом молодих дівчат та хлопців, а старих чоловіків, жінок та маленьких дітей вбивали без жалю.
Несамовитий жах охопив Роксану. На мить їй здалося, що вона потрапила в пекло, а чорні вершники то слуги сатани. Не тямлячи під собою ніг, Роксана добігла до батьківської хати. Скривавлений батько велетенським молотом відмахувався від двох бусурманів пішого та кінного.
Батьку!! у розпачі зойкнула дівчина.
Старий коваль помітив доньку і щосили заволав:
Біжи в ліс! Сховайся там! Я затримаю їх!
Вигляд переляканої доньки надав ковалю сил. Ухилившись від шабельного удару, він поцілив молотом у голову вояка. Татарин, пускаючи ротом криваву юшку, як лантух, повалився на землю. Вершник підняв коня дибки, намагаючись збити Максима на землю. Але коваль, широко розмахнувшись, гепнув коня в груди. Кінь захрипів і повалився набік, придавивши собою татарина.
Проте святкувати перемогу було зарано. Дівчина побачила, як з-за рогу до батька надзвичайно швидко, мов хижий звір, підбіг високий чоловік, за його спиною майнуло хутро чорного вовка. В руках людолова не було ніякої зброї. Максим підняв над головою молот, татарин на ходу поклав долоню на кістяне руківя, і в ту ж мить блискавкою вилетів довгий ятаган. Коваль упав на землю, його голова була розкраяна навпіл. Немолода жінка, дико закричавши, вибігла з-за клуні і жбурнула в татарина списа. Людолов, немов граючись, відбив спис лезом ятагана і зробив невловний рух лівою рукою. Жінка почала сповзати по стіні клуні з її живота стирчало руківя кинджала, навколо нього почала розтікатися на полотняній сорочці велика пляма крові. То була мати Роксани
Дівчина хотіла закричати, але не змогла. Вона неначе скамяніла. Навколишній світ захитався, голова пішла обертом Страшне горе накрило Роксану чорним саваном Немає на світі слів, що можуть описати таке горе. Дівчина почала падати на землю і впала би, якби її не схопили за плече чиїсь холодні камяні пальці. З останніх сил дівчина підвела голову і побачила хижі чорні очі, що, як слизькі пявки, вирізнялися на пласкому жовтуватому обличчі. Вона пірнула у темряву забуття
* * *Дмитро, весело насвистуючи: «Грицю, Грицю, до роботи», підходив до замкової брами. На сторожовій башті почулися стривожені вигуки. Княжич перестав співати, в його серце закралася тривога.
Що трапилося, Олексо?! гукнув Дмитро до воїна, що чатував на східній башті.
Щось горить од чорного шляху Мабуть, ліс селяни палять.
Який у біса ліс! вигукнув Матяш, старший на чатах. То, схоже, татари напали на якесь село
Серце Дмитра шалено закалатало, передчуваючи біду. Князь хутко піднявся на башту і глянув на схід. Хоч багряна таріль сонця вже сховалася за обрій, проте було ще добре видко густий дим, що піднімався над деревами. Господи, Роксана пішла саме в той бік розжареною голкою вколола думка Дмитра.
Наче Загороддя горить чи Матяш не встиг договорити.
Годі стояти! заволав княжич. Кличте воїнів! Сідлайте коней ми вирушаємо туди, негайно!
У замковому дворі зчинилася страшенна метушня; важко загупав на сполох тяжкий дзвін, сповіщаючи про напад татар. Декотрі подумали, що татари напали на замок, і кричали перестрашено, іржали коні, бряжчала зброя. Дмитро перший скочив на коня і ледве дочекався, щоб назбиралося хоч із десяток вершників.
Поїхали! Вперед! гаркнув Вишневецький і пустив коня навскач.
Частина замкової сторожі рушила за ним, до князя приєдналися також Михайло і Олекса.