Поїхали! Вперед! гаркнув Вишневецький і пустив коня навскач.
Частина замкової сторожі рушила за ним, до князя приєдналися також Михайло і Олекса.
Тривога за кохану дівчину розгорялася в душі Дмитра, як вогняна іскра, що потрапила на сухе листя. Він безжально шмагав коня нагаєм. Княжий кінь першим увірвався в село, що вже нагадувало картину з пекла. Почорнілі від вогню хати густо курилися димом, скрізь валялися порубані тіла людей, біля стін виднілися мертві малюки, яким татари порозбивали голови.
Ні! Роксано!! Вони вбили тебе! дико заволав Дмитро і зіскочив з коня. Як навіжений, він перебігав від садиби до садиби, шукаючи свою милу.
Це татари підїхав Михайло і схилив голову.
Ми помстимося їм! ухопився за шаблю Олекса.
Досвідчений Матяш одразу збагнув, кого шукає молодий князь, і підійшов до Дмитра, коли той надибав тіло коваля з розрубаною головою.
Роксана гарна?
Як янгол глухо мовив Вишневецький, піднімаючи з землі важкий залізний молот.
Таких татари ніколи не вбивають. Це для них найдорожча здобич, мовив Матяш. Твоя дівчина жива, княже. Її ще можна врятувати
Дмитро відчув, як у душі зажевріла надія, і водночас піднялася хвиля такої люті, якої він ще ніколи не відчував. Піднявши над головою молот, мов пірїну, Дмитро гепнув ним об велику камяну брилу, що стояла обіч хати. Камінь тріскуче розколовся на кавалки.
Смерть бусурманам!! Хутко за ними! Швидше! Дмитро кинув молот у кущі, він полетів, як гарматне ядро.
Пане, уже стемніло Нам треба повертатися до замку Грицько не договорив, зустрівшись поглядом із князем. Він опустив очі донизу і втягнув голову в плечі, як черепаха.
* * *Роксана здригнулася від холодної води, що хлюпнула їй на обличчя. Поволі розплющуючи очі, дівчина зойкнула: перед нею шкірилась іклами вовча голова, замість очей чорні провалля У відповідь почулося хихотіння.
Не бійся, гяурочко Він тебе не вкусить, промовив Мерген, нахилившись до Роксани, і поклав долоню на вовчу голову, що прикрашала його ліве плече. Я задушив його голими руками, а серце звіра зїв, щоб перейняти його силу.
Дівчина, заплющивши очі, відсахнулася від страшного обличчя Мергена, наче побачила диявола. «Краще б мене роздерли вовки Господи, я дісталася татарам» з жахом подумала полонянка.
Роксана спробувала поворушити руками, але не змогла цього зробити руки затерпли, звязані за спиною пасмом сирої шкіри. Дівчина почула, як до Мергена підійшов якийсь татарин, вони заговорили і кудись пішли. Роксана роздивилася: неподалік сиділи звязані бранці переважно молодь. То були односельці, але було й чимало невідомих їй людей. Дівчата плакали, проклинаючи бусурманів і свою лиху долю, юнаки стиха перешіптувалися, час від часу марно намагаючись вивільнити руки зі шкіряних пут.
«Краще би мене вбили» стиха прошепотіла дівчина. Раптом завмерла, згадавши про батьків подарунок маленький ніж, схований у поясі. Роксана враз пригадала жахливу смерть батьків. З очей ринули рясні сльози.
Мерген та якийсь сивий татарин голосно сперечалися, стоячи на краю болотяного озерця, через яке йшла старезна переправа з гнилих кругляків. Татари, що охороняли бранців, присунулися ближче до ватажків.
Дівчина, щосили вигнувшись, намацала ніж з правого боку, якось примудрилася перерізати сирицю. А далі лисичкою прошмигнула за дерево ніхто з татар навіть не помітив, що вона звільнилася, уже добряче стемніло. Роксана підповзла до бранців і звільнила крайнього юнака.
«Спасибі Біжи у ліс, сховайся там, а я звільню решту», прошепотів хлопець і взяв у дівчини ножа.
Роксана побігла до лісу, в її душі зажевріла надія. «Господи, я вільна, мене відшукає коханий Може, князь уже їде за мною зі своїм військом»
Зчинився ґвалт, люди кричали, татари заметушилися. Чоловіки, звільнившись, зненацька напали на ординців, прагнучи помститися їм. Але сили були нерівні. Мерген кинувся в бій і одразу помітив, що його найкоштовніша здобич зникла. Відбивши напад юнака, що кинувся на нього з шаблею, людолов хижаком кинувся у чорні хащі
Роксана мчала щодуху, але відбігти далеко не змогла, бо майже нічого не бачила в темряві і весь час чіплялася за коріння дерев та гілля Мерген біг, мов рись на полюванні, його хижі очі здалеку побачили бідолашну дівчину. Біля розлогого дуба татарин налетів на неї, як шуліка на куріпку. Дівчина з жахом закричала. Людолов, хтиво розреготавшись, розвернув бранку до себе і притиснув до дуба.
Я не буду твоєю! вигукнула Роксана.
Зібравши всі сили, вона спробувала вдарити ворога в обличчя, але татарин з блискавичною швидкістю перехопив її правицю в повітрі і заламав її. Тоді дівчина плюнула в ненависну пику і влучила прямо в око людолова. Одночасно з цим лівою рукою Роксана вихопила із-за пояса ординця ніж і замахнулася зброєю, цілячи у враже серце. Мерген зробив півкроку назад, над грудьми перехопив дівочу руку і спрямував її до шиї Роксани. У цю мить тріснула суха гілка, ліва нога татарина провалилася в земляну нору; гостре лезо розрізало ніжну шкіру, глибоко увійшовши, мов у масло, в горло дівчини, червоним струмком полилася кров. Роксана, здригнувшись всім тілом, мертвою впала на землю.
Людолов заревів, як дикий звір, і з силою висмикнув ніж з дівочої плоті.
Шайтан! Стільки золота пропало Мерген був дуже злий він не хотів вбивати полонянку, а тільки налякати її
Витерши лезо об сорочку вбитої дівчини, Мерген швидко подався до озерця. Майже всі полонені чоловіки лежали порубані, забито було й кілька жінок, татарських воїнів теж стало менше.
Бею! загукав вартовий. Сюди їдуть кілька десятків озброєних вершників!
Це погоня із замку! вигукнув сивий татарин. Нам треба швидше тікати, ясир залишимо тут, бо з ним далеко не втечеш.
Мерген заскреготів зубами і вирік:
Вбити всіх!
* * *Князь мчав на коні, як зловісний привид, за ним нісся довгий ланцюг вершників із смолоскипами в руках. Серце Вишневецького обливалося кровю від тривоги за життя коханої. «Аби тільки вона була живою Я винищу всіх бусурманів, щоби врятувати її» думки по колу проносилися в княжій голові. Попереду княжич побачив блимаючий вогник, що поступово розгорявся у велике багаття. «Це стан ворогів», промайнуло в голові Дмитра. Князь вихопив з піхов шаблю і, пришпоривши коня, вилетів на широку галявину. Страшна картина відкрилася перед ним. Вогонь палав на переправі, пускаючи клуби смердючого диму, освітлюючи залиті кровю тіла молодих жінок, дівчат, юнаків Княжич мовчки зіскочив з коня, його правиця так міцно стиснула руківя шаблі, що з-під нігтів виступила кров. Він підійшов ближче.
Господи! Цього не може бути Де ж вона? як у лихоманці, сам з собою говорив Вишневецький, повільно обходячи загиблих. Дійшовши до краю лісу, Дмитро помітив дівочу постать, що лежала під старим дубом
«Це моя мила» вжахнувся князь і ступив у лісові сутінки.
Позаду чулися розпачливі крики, прокльони татарам. Княжі воїни виїхали на узлісся і клялися жорстоко помститися ординцям за лиходійство.
Якби ці іродові покидьки не підпалили переправу, ми б наздогнали їх, скрушно зітхнув Матяш. Обїзд далеко звідси.
Дмитро, не відчуваючи ніг, підійшов до мертвої і впав навколішки. Тремтячими долонями він торкнувся дівочого тіла воно було ще тепле. У душі князя наче щось розбилося на тисячі уламків. Він ще ніколи не відчував такого пекучого болю. Його серце неначе було розкраяне навпіл
Пробач, люба моя, що не зміг порятувати тебе згорьовано прошепотів Вишневецький. Я буду любити тебе, скільки й житиму Дмитро, нахилившись, поцілував Роксану в уста. Пекуча сльоза скотилася по щоці князя і впала на обличчя юної дівчини
Прощавай, моя люба, нетвердою рукою Вишневецький закрив повіки своєї коханої, його кров змішалася з кровю дівчини.
Кляті бусурмани видихнув Дмитро. Скільки лиха. Скільки смертей вони приносять у нашу землю. Чому я був таким телепнем, повіривши, що мене це обходить стороною? Бог покарав мене за те, що я споглядав, як татари вбивають та продають у рабство мій народ, нічого не роблячи. Князь люто стис кулаки.
Господи! Я, Дмитро Вишневецький, присягаюся землею своїх предків, своєю любовю, що я віддам усе: свою кров, свою плоть, своє багатство, але зупиню кляту орду. Я зроблю все, щоб вороги забули дорогу на Вкраїну.
Князь розтулив кулаки на долоні лежала грудочка землі, просякнута кровю Вишневецький завязав грудочку в хустинку і сховав у кишеню. Обережно, мов малу дитину, підняв тіло Роксани і поніс до згасаючого багаття. Побачивши князя, воїни замовкли. Тільки Матяш сказав, звертаючись до присутніх:
Треба поховати бідних людей
Так, усіх разом, зморено озвався Дмитро.
Княжич копав сиру землю укупі з усіма. Він бережно поклав Роксану до могили з односельцями. «Скільки ж таких могил розкидано по всій Україні скрутно думав Вишневецький. Може, тому наша земля така й родюча, що скроплена рясно кровю невинних людей?»