Це також залишки субєктивних актів, інтенційних актів але інтенційності, яка не відкрита погляду рефлексії, а лише імплікована в залишках, які вказують на неї. Виявлення цих інтенційних імплікацій та історії світу, в якому субєкт психології знаходить себе вже усталеним, означає, отже, і повернення до субєктивного, через інтенційні акти якого світ набуває цього образу; утім це повернення до прихованої субєктивності прихованої, оскільки актуально виявити її в її інтенційній діяльності можна не через рефлексію, а лише в залишках цієї діяльності в даному світі. Запитування про первинні очевидності є, отже, також субєктивним, але субєктивним у більш радикальному сенсі, ніж будь-який сенс психології. Це деструкція всього того, що вже набуло сенсу у світі нашого теперішнього досвіду, запитування про ті субєктивні джерела цих залишків сенсу, з яких вони виникли, і через це про дієву субєктивність, яка не є субєктивністю субєкта, що у психологічному самоосмисленні вже споглядає цей усталений світ. Це, радше, та субєктивність, у смислових діях якої світ, яким він нам даний, наш світ, стає тим, чим він для нас є, а саме вже не світом перивнного досвіду, а світом у сенсі точно визначеного світу, в якому всі окремі сущі від самого початку самозрозуміло дані нам як такі, що принципово можуть бути визначеними методами точної науки і щонайменше принципово як суще саме по собі у тому сенсі, який первинно походить із ідеалізації математично-фізикалістських природничих наук.
При цьому в такому запитуванні не йдеться про фактичне історичне походження цих залишків сенсу з конкретної історичної субєктивності, а також не про субєктивність конкретних історичних особистостей, які вперше висловили думки про таку математизацію,[15] натомість цей наш світ стає для нас лише прикладом, на якому ми вивчаємо структуру та походження можливого світу взагалі із субєктивних джерел. Ми були б не у змозі зрозуміти це конкретне історичне походження смислових дій із історичних субєктів, якщо ми самі не відтворили б ці дії, якщо ми не пережили б це походження актів ідеалізації з первинного життєвого досвіду, тобто якщо ми самі не змогли би здійснити це повернення від прихованого життєсвіту з його мантією ідей до первинного досвіду світу та життєсвіту. При цьому ми повторюємо всю історію субєктивних актів, яка вже відбулася, але яка до цього була прихована й тільки у відтворенні стала історією зрозумілих актів. І через це ми розуміємо самих себе як субєктивності, які не знаходять себе вже в готовому світі, як у простій психологічній рефлексії, а як такі, що містять як можливі і здійснюють усі ці акти, що їм цей світ завдячує своїм становленням. Інакше кажучи, ми розуміємо себе в цьому розкритті інтенційних імплікацій, в цьому запитуванні про смислові залишки світу щодо їхнього походження з інтенційних актів як трансцендентальну субєктивність; при цьому під трансцендентальним слід розуміти ніщо інше, як ініційований Декартом ориґінальний мотив запитування про граничні джерела всіх побудов пізнання, самоосмислення тим, хто пізнає, самого себе і свого пізнавального життя, в якому всі значимі для нього наукові побудови відбуваються цілеспрямовано, зберігаються як здобутки й залишаються вільнодоступими.[16]
Точніше кажучи, повернення до цього передданого світу конститутивної трансцендентальної субєктивності відбувається у два кроки:
1. Через повернення від передданого світу з усіма його смисловими залишками, з його наукою і науковим визначенням до первинного життєсвіту.
2. Через повернення в запитуванні від життєсвіту до субєктивних актів, з яких він сам виникає. Оскільки й він також не є чимось просто передданим; і він також є утворенням, про способи конститутивної побудови якого можна запитати. І тут також ми знаходимо вже логічні смислові акти, звісно, логічні не в сенсі нашої традиційної логіки, яка завжди спирається на засади самого-по-собі-буття і самої-по-собі-визначеності, а в сенсі первинного логічного акту, який передовсім спрямований на визначення та пізнання в обмежених і релятивних горизонтах життєсвітового досвіду. Утім логічні акти є лише частиною того, що веде до побудови світу нашого досвіду. До цього також належать практичні й емоційні досвіди, досвід воління, оцінювання і продуктивної дії, який, зі свого боку, утворює горизонт знайомості практичного використання, оцінювання тощо. Але до цього належать і всі акти чуттєвого досвіду, через які взагалі відбувається конституювання світового часу, простору, просторових речей, інших субєктів тощо. Якщо в такий спосіб досліджені нижчі конститутивні акти, які передусім належать до конституювання можливого життєсвіту, то наступним є конституювання обєктивного часу, математично-фізикалістської природи і її «самого-по-собі».
Точніше кажучи, повернення до цього передданого світу конститутивної трансцендентальної субєктивності відбувається у два кроки:
1. Через повернення від передданого світу з усіма його смисловими залишками, з його наукою і науковим визначенням до первинного життєсвіту.
2. Через повернення в запитуванні від життєсвіту до субєктивних актів, з яких він сам виникає. Оскільки й він також не є чимось просто передданим; і він також є утворенням, про способи конститутивної побудови якого можна запитати. І тут також ми знаходимо вже логічні смислові акти, звісно, логічні не в сенсі нашої традиційної логіки, яка завжди спирається на засади самого-по-собі-буття і самої-по-собі-визначеності, а в сенсі первинного логічного акту, який передовсім спрямований на визначення та пізнання в обмежених і релятивних горизонтах життєсвітового досвіду. Утім логічні акти є лише частиною того, що веде до побудови світу нашого досвіду. До цього також належать практичні й емоційні досвіди, досвід воління, оцінювання і продуктивної дії, який, зі свого боку, утворює горизонт знайомості практичного використання, оцінювання тощо. Але до цього належать і всі акти чуттєвого досвіду, через які взагалі відбувається конституювання світового часу, простору, просторових речей, інших субєктів тощо. Якщо в такий спосіб досліджені нижчі конститутивні акти, які передусім належать до конституювання можливого життєсвіту, то наступним є конституювання обєктивного часу, математично-фізикалістської природи і її «самого-по-собі».
Загальне завдання конститутивної феноменології полягає у проясненні взаємного переплетення актів свідомості, яке веде до конституювання можливого світу можливого світу, це означає, що йдеться про сутнісні форми світу взагалі, а не про наш фактичний, дійсний світ. В його межах упорядковується прояснення походження предикативного судження як фундаментальне завдання генеалогії логіки, яку розуміють у цьому загальному горизонті та яка у своєму загальному й повному сенсі стає трансцендентальною логікою. Як така вона має досліджувати участь логічного, логічних актів свідомості в широкому сенсі, актів пізнавального розуму в побудові світу. Звичайно, лише в цих загальних рамках конститутивної проблематики можна встановити, наскільки далеко сягає ця царина логічного, логічного розуму, що в побудові світу варто розуміти як участь логічного утворення сенсу, логічних актів і наскільки широко слід розуміти поняття логосу, тобто самого логічного. Тут завдання є дещо скромнішим. У нас ще немає загального поняття логічного, ми маємо починати з традиційного поняття й дослідити залучення й участь того, що традиційно розглядається як логіка й логічні акти в побудові досвіду нашого світу, а також ту роль, яку все це відіграє в цій побудові. Так завдання трансцендентальної логіки в зазначеному й ідеально довершено уявленому сенсі відрізняється, з одного боку, від завдання конститутивної феноменології в цілому, а з другого, від завдання генеалогії, що є аналізою походження і субєктивним обґрунтуванням традиційної формальної логіки. Тут ми здійснюємо лише фундаментальну частину останнього завдання, а саме прояснення походження предикативного судження.[17]
§ 12. Початок окремих аналіз. Розрізнення простого і фундованого досвідів і необхідність повернення до найпростіших досвідів
Цих натяків має бути досить, щоби зрозуміти сенс повернення від предикативної очевидності до допредикативної, предметної очевидності, яке є поверненням до очевидності життєсвітового досвіду. Тепер ідеться про те, щоб із цих загальних убачань зробити висновки для правильного вибору початку конкретних окремих аналіз і в загальній царині життєсвітового досвіду віднайти ті допредикативні очевидності, в яких можна вказати на походження предикативного судження. Хоча ми вже й здобули поняття досвіду як предметної очевидності індивідуальних предметів, цей досвід у собі все ж таки ще не є різноманітним, навіть якщо деконструювати всі ідеалізації, які перекривають його первинність. Наш життєсвіт у його первинності, якої можна досягти лише через деконструкцію цих смислових шарів, як уже зазначалося, є не лише світом логічних актів, не лише цариною передданості предметів як можливих субстратів судження, як можливих тем пізнавальної діяльності, а також світом досвіду в цілком конкретному сенсі, який повсякденно повязують із виразом «досвід». А цей повсякденний сенс у жодному разі не повязаний суто з пізнавальним ставленням, натомість, він у своїй найширшій загальності повязаний із габітуальністю, яка зі своїм устаткуванням, із «досвідним» у ситуаціях життя зрозумілого чи то конкретно обмежено, чи то загально як ставлення до життя в цілому надає йому надійності рішення і дії; з другого боку, цей вираз означає також окремі кроки «досвідчування», через які здобувають цю габітуальність. Цей загально відомий повсякденний і конкретний сенс «досвіду» вказує, отже, більшою мірою на практичне й оцінювальне ставлення, ніж спеціально на пізнавання і судження.