Таким чином, світ нашого досвіду від самого початку тлумачать за допомогою певної «ідеалізації» й узагалі вже не вбачають того, що ця ідеалізація, яка веде до точного простору геометрії, точного часу фізики, точної каузальної закономірності й до того, що світ нашого досвіду ми розглядаємо як визначений саме так, є наслідком дії методів пізнання, які ґрунтуються на передданості нашого безпосереднього досвіду. А в цьому досвіді в його безпосередності немає ніякого точного простору, ніякого обєктивного часу та ніякої каузальності. Якщо, зрештою, будь-яке теоретично наукове визначення сущого повязане із досвідом і його даностями, то все ж таке досвід не дає предмети так, що спрямоване на досвідні предмети мислення через експлікацію, сумування, дизюнкцію, звязок, утворення понять, дедукцію, індукцію безпосередньо веде до предметів у сенсі істинної теорії, або науки. Якщо ми говоримо про предмети науки, що як такі претендують на визнану кожним істину, то це не предмети досвіду, які ми переживаємо в чистому досвіді та які ми на підставі цього чистого досвіду визначаємо в категоріальних актах, що дістають відповідний вираз у предикативних реченнях як готових структурах цих актів. «Судження досвіду», точніше кажучи, судження, які походять лише з первинних утворень у категоріальних актах, суто на підставі досвіду, чуттєвого досвіду духовного буття, який сам себе фундує, не є остаточними судженнями, не є судженнями науки в строгому сенсі а саме науки, яка працює згідно з ідеєю остаточності. Таким чином, від інших категоріальних актів природно відокремлюються логічні акти ідеалізації й математизації, які передбачають ідеалізацію або, якщо узагальнити, щось на кшталт геометризації.
Математизація природи, яку підготувала Евклідова геометрія з її ідеальними образами і яка від часів Ґалілея є взірцем для досліджень природи взагалі, стала настільки самозрозумілою, що вже Ґалілей замінив світ нашого досвіду точним світом і взагалі не запитував про первинні акти надавання сенсу, через які простір споглядання з його неясною і пливкою типікою перетворився на точний простір геометрії.[14] Таке переосмислення вказало би на те, що до точних образів геометрії веде не фантазійне перефігурування споглядальних просторових образів, а лише метод ідеалізації даного у спогляданні; і це стосується всіх визначень природничих наук, які приписують сущому як його визначення. При цьому не помічають, що цей метод ідеалізації є, зрештою, нескінченно розширеним передбаченням того, що слід очікувати в досвіді. І завжди не помічають, що цей універсум визначеностей сам по собі, який точна наука розглядає як універсум сущого, є лише мантією ідей, яка так огортає світ безпосереднього споглядання і досвіду, тобто життєсвіт, що кожний результат науки має в цьому безпосередньому досвіді та світі цього досвіду фундамент свого сенсу і має бути зведеним до нього. «Ця мантія ідей призводить до того, що ми метод сприймаємо за істинне буття» (там само) і що світ нашого досвіду ми завжди вже розуміємо в сенсі накинутої на нього мантії ідей, наче він «сам по собі» є таким. Так кожне повернення в осмисленні до «чистого досвіду», насамперед звичайне для позитивізму осмислення такого ґатунку, зупиняється на вже ідеалізованій природі, і те ж саме стосується логіка, коли він запитує про досвідні засади пізнання; і не меншою мірою це стосується психолога, який від самого початку розглядає переживання як таке, що корелює з істинним буттям речей, яке він сподівається віднайти в його обєктивній визначеності й можливості визначення. Так і логік завжди вбачає сенс пізнавальних актів у досягненні цього «самого по собі», «обєктивного» пізнання, а свою ціль у визначенні сущого «для кожного» й «раз і назавжди». Він забуває запитати про те, чи полягає взагалі сенс пізнавального акту в нормі, за якою можна оцінювати будь-який акт судження і пізнання, чи не слід оцінювати акт пізнання радше згідно з наміром первинного досвіду, з цілями, які випливають з нього і поміж яких точне пізнання є лише однією з можливих а саме тому, що з первинного досвіду він не може здобути жодного поняття через перекривання первинно даного (взагалі вже не зрозумілою) ідеалізацією, яка походить із точної науки.
Якщо ми, отже, воліємо повернутися до досвіду у гранично первинному сенсі, до якого ми прагнемо, то це може бути лише первинний життєсвітовий досвід, який ще нічого не знає про ці ідеалізації, а є, натомість, їхнім необхідним фундаментом. І це повернення до перивнного життєсвіту не є таким, що просто приймає світ нашого досвіду таким, яким він нам даний, а відстежує вже закладену в ньому історичність до його походження історичність, у якій світ уперше дістає сенс «самого по собі» сущого світу, який може бути визначений на підставі первинного споглядання й досвіду. Оскільки логік не запитує про це перекривання ідеалізаціями світу первинного досвіду, а вважає, що первинність досвіду слід просто стало продукувати, він і пізнання оцінює згідно з цим ідеалом точності, епістеми точного, «обєктивного» знання. На противагу йому повернення до допредикативного досвіду і вбачання того, що є найглибшим і гранично первинним шаром допредикативного досвіду, означає виправдання докси, яка є цариною гранично первинних очевидностей, які ще не зазнали точної математично-фізикалістської ідеалізації. При цьому виявляється, що ця царина докси не є цариною очевидностей, ранґ яких нижчий за ранґ очевидностей епістеми, пізнавальних суджень і їх залишків, натомість, вона є цариною граничної первинності, до якої, відповідно до власного сенсу, повертається точне пізнання, характер якого слід розглядати просто як метод, а не як шлях пізнання, що веде до самого-по-собі.
Якщо ми, отже, воліємо повернутися до досвіду у гранично первинному сенсі, до якого ми прагнемо, то це може бути лише первинний життєсвітовий досвід, який ще нічого не знає про ці ідеалізації, а є, натомість, їхнім необхідним фундаментом. І це повернення до перивнного життєсвіту не є таким, що просто приймає світ нашого досвіду таким, яким він нам даний, а відстежує вже закладену в ньому історичність до його походження історичність, у якій світ уперше дістає сенс «самого по собі» сущого світу, який може бути визначений на підставі первинного споглядання й досвіду. Оскільки логік не запитує про це перекривання ідеалізаціями світу первинного досвіду, а вважає, що первинність досвіду слід просто стало продукувати, він і пізнання оцінює згідно з цим ідеалом точності, епістеми точного, «обєктивного» знання. На противагу йому повернення до допредикативного досвіду і вбачання того, що є найглибшим і гранично первинним шаром допредикативного досвіду, означає виправдання докси, яка є цариною гранично первинних очевидностей, які ще не зазнали точної математично-фізикалістської ідеалізації. При цьому виявляється, що ця царина докси не є цариною очевидностей, ранґ яких нижчий за ранґ очевидностей епістеми, пізнавальних суджень і їх залишків, натомість, вона є цариною граничної первинності, до якої, відповідно до власного сенсу, повертається точне пізнання, характер якого слід розглядати просто як метод, а не як шлях пізнання, що веде до самого-по-собі.
Це в жодному разі не має означати знецінення точного пізнання і так само знецінення аподиктичних очевидностей самої логіки. Це означає лише освітлення шляху, який має привести до очевидностей найвищого ступеню і до прихованих передумов, на які вони спираються і які визначають і обмежують їхній сенс. Через це ми не піддаємо сумніву їхній зміст, а радше дотримуємося думки, що в них здійснюється пізнання, шлях якого веде від докси до епістеми, але при цьому через граничну ціль не варто забувати про походження і властиве право нижчих ступенів.
§ 11. Прояснення походження судження і генеалогія логіки в загальному горизонті трансцендентальної, феноменологічно-конститутивної проблематики
На тій самій підставі необхідне повернення до найпервинніших очевидностей досвіду не можна здійснити засобами психології. Така психологія, навіть якщо ми вважаємо за можливе практикувати її як чисту, повязану з чисто пережитим і даним свідомості психологію, як чисту внутрішню психологію, у найліпшому разі могла би з позицій передданої типіки логічних форм запитати про належні за своєю сутністю до цих форм субєктивні дії, в яких структури цих форм виникають як очевидні структури. Проте навіть коли вона серйозно звертається до проблеми очевидності і відстежує фундацію очевидності судження в допредикативних очевидностях, вона з необхідністю запитує про переживання очевидності субєктами, які є субєктами нашого світу світу, який вже перекритий ідеалізаціями і апперцептований у сенсі цього перекривання. У своєму поверненні до логічної діяльності, з якої походять усі очевидності судження, вона зупиняється на досвіді, який самозрозуміло мислять як повязаний з ідеалізованим світом. Навіть найширше й найчистіше реалізована психологія не може порушити проблему деструкції цих ідеалізацій, виходу до їхнього прихованого смислового фундаменту первинного досвіду. Адже психологічна рефлексія щодо переживань, які можуть бути доступні у внутрішньому сприйнятті, не може привести до походження цієї накинутої на світ мантії ідей із первинного життєсвітового досвіду. Вона сприймає переживання як окремі, відмінні одна від одної події в нашій свідомості, які можна досліджувати як окремі, мабуть, навіть досліджувати їхнє походження, як логік досліджує окремі форми. Утім будь-яка психологічна рефлексія такого штибу приведе до переживань, які саме і є переживаннями, досвідами світу, який для цього субєкта завжди вже є наявним, а це означає, що наука Нового часу вже здійснила з ним свою роботу точного визначення. Таким чином, хоча психологія, мабуть, і може встановити передування допредикативного досвіду окремих актів предикативному, але сама вона не може висвітлити це повернення до первинного. До переживань, як це самозрозуміло віднаходить психолог, завжди вже належить цей світ як корелят цих переживань, які він досліджує; а від переживань у нього немає зворотного шляху до виникнення самого цього світу, яке саме й полягає в субєктивних актах, діяльності пізнання, реалізації наукових методів, у яких саме й постає світ як так і так визначений і як такий, що у своєму істинному бутті може бути визначеним принципово in infinitum.