Розгляньмо тепер єдине чуттєве поле, яким воно дане в іманентній теперішності, та запитаймо, як у ньому взагалі можливе усвідомлення виокремленої деталі, а також, які суттєві умови мають бути виконаними, щоби відбулося усвідомлення виокремленої множини однакового або схожого.
Кожне таке чуттєве поле є єдиним для себе, єдністю гомогенності. З кожним іншим чуттєвим полем воно перебуває у звязку гетерогенності. Якась деталь виокремлюється на ньому через те, що вона з чимось контрастує, наприклад, червоні плями на білому тлі. Червоні плями контрастують із білою поверхнею, але між собою вони не контрастують, і тому вони злиті, хоча й не в той спосіб, що вони перетікають одне в одне, а у вигляді віддаленого злиття: їх слід обєднати як однакові. Звичайно, в кожному контрасті залишається щось від спорідненості та злиття; червоні плями й біла поверхня первинно споріднені як візуальні даності. І цю гомогенність слід відрізняти від гетерогенності з даностями іншого ґатунку, наприклад акустичними даностями. Так, найзагальніші змістові синтези виокремлених чуттєвих даних, відповідно обєднаних у живому теперішньому певної свідомості, здійснюються згідно зі спорідненістю (гомогенністю) та чужістю (гетерогенністю). Звісно, можна сказати, що схожість окремих даних не утворює жодного реального звязку. Одначе ми говоримо зараз не про реальні властивості, а про спосіб іманентного звязку даних відчуттів.
Спорідненість або схожість може бути різного рівня до повної спорідненості, нерозрізненої однаковості. Всюди, де немає повної однаковості, пліч-о-пліч зі схожістю (спорідненістю) йде контраст: виокремлення несхожого на ґрунті спільного. Якщо ми переходимо від однакового до однакового, то нове однакове дається як повторення. Воно, відповідно до свого змісту, цілком збігається з першим. Це ми й позначаємо як злиття. Коли ми переходимо від схожого до схожого, також постає певний вид перекривання, утім лише частковий з одночасною суперечністю несхожого. І це пересування схожості містить щось на кшталт злиття, але не чисте й цілковите злиття, як у повній однаковості. Таким чином, те, що в суто статичному описі дане як однаковість або схожість, слід розглядати як продукт того чи того виду синтези перекривання, яку ми позначаємо традиційним виразом як асоціацію, але за умов зміни його сенсу. У цій сфері пасивної передданості панує феномен асоціаційної генези, яка спирається на синтези внутрішньої свідомості часу.
Назва «асоціація» позначає тут щось узагалі належне до свідомості, суттєву форму закономірності іманентної генези. Те, що вона може стати головною темою феноменологічної дескрипції, а не просто обєктивної психології, полягає в тому, що феномен прикмети є чимось таким, що можна феноменологічно виявити. (Цей розроблений ще в «Логічних дослідженнях» погляд уже там постає як паросток генетичної феноменології). Таким чином, тут має бути виключено будь-яке розуміння асоціації та її закономірності як виду психофізичної природної закономірності, яку можна відкрити через обєктивну індукцію. Асоціація постає тут винятково як суто іманентний звязок на кшталт: «щось нагадує щось», «щось вказує на дещо інше». Цей феномен ми можемо побачити конкретно лише там, де ми маємо деякі виокремлені даності на тлі певного поля: щось нагадує щось інше. І сам цей звязок можна феноменологічно виявити. Він сам у собі постає як генеза; один член свідомість характеризує як збуджувальний, інший як збуджений. Звичайно, у такий спосіб асоціація не завжди дана первинно. Існують також випадки опосередкованої асоціації, яка перестрибує проміжні члени, тобто асоціації, в якій проміжні члени та їхня безпосередня схожість не усвідомлюються експліцитно. Проте будь-яка безпосередня асоціація це асоціація за схожістю. За своєю сутністю вона можлива лише через схожість відповідно різних рівнів аж до межі цілковитої ідентичності.[22] Так і будь-який первинний контраст спирається на асоціацію: несхоже постає на ґрунті спільного. Відтак гомогенність і гетерогенність це результати двох різних основних способів асоціаційного обєднання. Від цього відрізняється обєднання присутнього й не-присутнього. Таким чином, єдність поля відчуттів є єдністю лише завдяки асоціаційному сплавленню (гомогенній асоціації) так само, як його впорядкування і розчленування, а також будь-яке утворення груп і схожостей відбуваються через дію асоціації: схоже збуджується схожим і контрастує з несхожим. Це можна показати на прикладі структури гомогенного поля відчуттів. Утім, це стосується також усіх, навіть більш складних даностей. А те, що ми позначаємо як поле сприйняття, як поле пасивної передданості, до якого звертається сприймання й вихоплює з нього щось окреме як предмет сприйняття, є вже «полем» набагато складнішої структури, яке конституйоване через синтетичне поєднання та спільну дію багатьох полів відчуттів.
§ 17. Афектація і звернення Я. Рецептивність як нижчий ступінь активності Я
Усі виокремлення на тлі їх розподілу за схожістю й розбіжністю та всі утворення груп, які через це виникають, виокремлення окремих членів на гомогенному тлі є продуктами асоціаційних синтез різноманітних видів. Утім у свідомості не буває просто пасивних процесів, натомість, ці синтези перекривання мають афективну силу. Так ми, наприклад, говоримо, що виокремлене через свою несхожість на гомогенному тлі, «впадає у вічі»; тобто воно має афективну тенденцію, спрямовану на Я. Синтези перекривання, чи то перекривання позбавленого відмінностей злиття, чи то перекривання за умов суперечності несхожого, мають афективну силу, збуджують Я незалежно від того, чи реаґує воно на це збудження. Схоплення чуттєвого даного на полі завжди відбувається на підставі такого виокремлення. Воно через свою інтенсивність виокремлюється з розмаїття того, що афікує. Наприклад, у чуттєвій сфері певний звук, певний шум, певний колір можуть бути більш-менш навязливими. Вони лежать у полі сприйняття й виокремлюються на ньому, більшою чи меншою мірою збуджують Я, хоча воно їх ще й не схоплює. Так само навязливою може бути певна думка або бажання, певне прагнення може навязливо постати на тлі всього іншого. Навязливість зумовлена більшою чи меншою гостротою виокремлення, контрастами у чуттєвій сфері, помітними якісними дисконтинуальностями тощо. Звісно, у царині не-чуттєвих даностей узагалі не йдеться про такі якісні дисконтинуальності; однак і тут є щось аналогічне, коли, наприклад, поміж різноманітними темними збудженнями думки, які рухають нами, виокремлюється певна думка і справляє на Я помітне враження і водночас навязливо постає перед ним.
Тепер ми маємо відрізнити ті дисконтинуальності (у чуттєвій сфері насамперед якісні й інтенсивні дисконтинуальності), які «зумовлюють» навязливість, і те, що у схожий спосіб є умовою навязливості, від самої навязливості. Навязливість має ступені, і при цьому навязливе наближається до Я або залишається на відстані, воно навязується мені. Ми розрізняємо, отже, те, що навязується, і Я, якому воно навязується. Залежно від інтенсивності навязливості саме навязливе або близько до Я, або на відстані від нього. Ці відмінності навязливості й відповідних збудників Я ми можемо легко констатувати це є дані, які можна феноменологічно виявити, а також звязок цієї градації з іншими моментами, континуальною виокремленістю, інтенсивністю та з іншими більш-менш опосередкованими моментами, які всі разом належать до царини асоціації в широкому розумінні цього слова.
Щось нове постає тоді, коли Я реаґує на збудження. Збудження з боку інтенційного обєкта[23] у своїй спрямованості на Я більш чи менш сильно притягує його, і Я піддається цьому. Феномени звязує поступова тенденція, тенденція переходу інтенційних обєктів зі статусу тла-для-Я до статусу перед Я. Ця зміна корелятивна переходові інтенційного переживання тла до інтенційного переживання переднього плану; Я звертається до обєкта. Саме це звернення є процесом опосередкування, який закінчується буттям Я при обєкті та його схопленням. Через це піддавання Я постає нова тенденція, спрямована від Я до обєкта. Отже, ми маємо розрізняти:
1. Тенденцію від cogito, тенденцію як збудження інтенційного фонового переживання різних ступенів сили. Чим сильнішою є ця «афектація», тим сильнішою є тенденція до відданості, до схоплення. Ця тенденція має два ступені:
а) тиск на Я, вплив, який дане має на Я;
b) тенденція Я до відданості, залучення, афікованість самого Я.
Від цих тенденцій cogito відрізняється:
2. Звернення як реалізація тенденції, інакше кажучи, перетворення тенденційного характеру інтенційного фонового переживання, через яке воно стає актуальним cogito. Тепер Я звернено до обєкта, із самого себе тенденційно спрямоване на нього. Так, загально кажучи, кожне cogito, кожний специфічний Я-акт це здійснене прагнення, яке має різні форми реалізації. Воно може здійснюватися без перешкод або з перешкодами, цілком або не зовсім, що ми незабаром матимемо обговорити докладніше.
Ця тенденція також має різний рівень напруження. Я може бути захоплене чимось, що його афікує, більш або менш живо і з різним темпом зростання інтенсивності, можливо, навіть із раптовим спалахом інтенсивності. Відповідно до цього відрізняються також вид і темп результатів, хоча вони й не визначаються лише цим. Сильне збудження не обовязково захоплює все Я, яке може бути захоплене ним із різною інтенсивністю. Хоча зростання афективної сили необхідно зумовлене певними змінами способу даності обєкта сприйняття, наприклад свистка локомотива, що наближається до нас; утім це ще не обовязково зумовлює звернення. Коли хтось розмовляє з «важливою» персоною, то він не помічає потужного збудження, і навіть раптово змушений до цього, може звернутися до нього лише вторинно і побіжно, або миттєво захопитися ним і відразу відволіктися від нього і взагалі не звернути на нього уваги.