Перелякані слуги стояли, ніби заціпеніли, витріщаючи очі на забаву, що на атаку татарів була подібна. Собаки завили та загавкали. Весь будинок був на ногах. На подвірї купчилися люди. Дворові дівулі підбігали до вікон і притискали обличчя до шиб, розплющуючи носи та видивляючись, що відбувається всередині.
Врешті їх помітив Зенд, він свиснув так голосно, що аж у вухах усім задзвеніло, і заверещав:
Шановне панство! Пташечки під вікнами! Пташечки!
Синички! Синички!
Нумо до танцю! чулися неслухняні голоси.
Пяний натовп вилився через сіни на ґанок. Мороз не витверезив захмелілих голів. Дівчата кричали, ніби їх різали, й тікали по всьому подвірї. Їх доганяли, хапали й тягнули в покої. Через якийсь час почалися танці в диму, на уламках кісток, відколених трісках, навколо столу, на якому розлите вино утворило вже цілі озера.
Ось так розважалися в Любичі пан Кміциц і його дика компанія.
Розділ III
Упродовж наступних кількох днів пан Анджей щодня відвідував Водокти і щодня повертався ще більше закоханим. І все більше захоплювався своєю Олюнькою. Перед компанійцями також свою наречену вихваляв, поки одного дня не сказав їм:
Мої любі овечки, їдете сьогодні чолом бити, бо ми домовилися з дівчиною, що в Мітруни всі вирушаємо на санках у лісі кататися і в третій маєток завітати. Вона у відповідь буде нас гостити, а ви щоб пристойно поводилися, бо на капусту посічу того, хто їй чимось не вгодить
Парубки охоче підхопилися і гайда одягатися, а незабаром вже чотири пари саней везли нетерплячу молодь у Водокти. Пан Кміциц сидів у перших, гарно прибраних, що нагадували срібного ведмедя. Їх тягнули три калмики в святковій упряжі, прикрашеній стрічками та пірям павича, за тодішньою смоленською модою, яку від дальших смоленських сусідів перейняли й собі. На козлах сидів пахолок, наче на шиї ведмежій. Пан Анджей, одягнений у зелену оксамитову бекешу14, застібнуту на золоті петлі та підбиту соболями, і в соболину шапку з пером чаплі, був веселий, збуджений і так промовляв до пана Кокосінського, котрий сидів поруч:
Слухай, Кокошку! Ми трохи перебрали міри того вечора, самого першого, коли черепам і портретам дісталося. Ба, дівчата були ще гірші. Завжди нечистий Зенд підмовить, а потім кому відповідати? Мені! Боюся, щоб люди не теревенили, бо ж ідеться про мою репутацію.
Нічого вашій репутації не станеться, бо вона ні до чого не придатна, як і наша.
А хто в цьому винен, якщо не ви? Памятай, Кокошку, що й в Орші мене мали через вас за гультіпаку і язики на мене так гострили, як ножі на бруску.
А хто пана Тумґрата на морозі біля коня вів? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Орші вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панів Визинських, батька та сина, обібрав? Хто останній сеймик розігнав?
Сеймик був в Орші, а не деінде, це домашні справи. Пан Тумґрат, умираючи, вибачив мені, а про решту нема навіть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навіть невинним.
Я ще не все згадав, про військовий трибунал також не згадую, що вас у таборі чекає.
Не мене, а вас, бо я тільки тим завинив, що вам, вітрогонам, грабувати дозволив. Але менше з тим. Стули пельку, Кокошку, і нічого не кажи Олюньці, ні про поєдинки, ні особливо про ту стрілянину по портретах і про дівок. Якщо дізнається, я всю провину перекладу на вас. Слугам я вже заказав і дівулям, якщо хоча б словом обмовляться, то накажу паси з них дерти.
Звеліть підкуватися, Яндрусю, якщо вже так дівчини боїтеся. Іншим ви були в Орші. Бачу це тепер, бачу, що будете, як на привязі ходити, а це ніщо! Один давній філософ казав: «Якщо не ти, то тебе!» Ви вже зовсім дозволили себе оплутати.
Бовдур ти, Кокошку! А що стосується Олюньки, то й ти будеш з ноги на ногу переступати, коли її побачиш, бо з такими гречними думками другої такої не знайдеш. Що хороше, вона відразу ж похвалить, а що кепське, то ганити не забариться, бо, незважаючи на юність, має свою думку і готове рішення. Так уже її небіжчик підкоморний виховав. Захочеш перед нею фантазії парубоцькі показати та повихвалятися, що закон розтоптав, то самому ще й соромно стане: бо відразу ж скаже, що добропорядний громадянин такого робити не може, бо це проти батьківщини Так вона скаже, і тобі наче хтось в пику заїхав, і сам дивуєшся, що раніше того не втямив Тьху! Ганьба! Ми поводилися негідно, то тепер маємо перед чеснотами та невинністю очима світити Найгіршими були ті дівчата!..
Не були вони найгіршими. Я чув, що тут по закутках шляхтянки, як кров із молоком, і, кажуть, зовсім безвідмовні.
Хто тобі таке казав? пожвавився пан Кміциц.
Хто сказав? Та хто ж іще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Він їздив у Волмонтовичі однією дорогою і повідомив, що бачив море синичок, котрі з всеношної поверталися. «Я думав, розповідав він, що з коня впаду, бо дівки були на будь-який смак і худі, і гладкі». І коли на котру поглянув, то йому відразу ж усі свої зуби показала. І це не дивно! Бо всі найкращі хлопи серед шляхти під Расейняй подалися, а синички нудяться самі.
Пан Анджей штовхнув ліктем у бік товариша:
Поїдемо, Кокошку, якогось вечора, ніби заблудивши, еге ж?
А як щодо вашої репутації?
А, до дідька! Припни язика! Їжте самі, якщо так, або краще занехай і вий! Не обійшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо їх опікунами Олюньки покійний підкоморний призначив.
Ви це казали, але я не хотів вірити. Звідки ж така честь для сарак?
Бо на війну з ними ходив, і я чув це ще в Орші, як він торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я відразу ж здивувався, бо це так, ніби їх наглядачами наді мною поставив.
Будете змушені з ними рахуватися і в ноги кланятися.
Ще до того дух із них вибю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть мені вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.
Уже хтось інший буде тією хоругвою командувати. Зенд каже, що є якийсь полковник серед них Забув його прізвище Володийовський, чи якось так. Він під Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а їх там добряче причесали!
Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка Але ось уже Водокти видніються.
Ех, добре людям живеться в цій Жемайтії, бо всюди огидні порядки. Старий мав бути неабияким господарем І двір, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.
Гадаю, що про ту сваволю в Любичі вона ще не могла дізнатися, сказав ніби сам собі пан Кміциц.
Після цього він обернувся до свого супутника:
Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз решті, що мусите тут пристойно поводитись, і нехай собі тільки хтось щось дозволить, як на милість Божу, на січку порубаю.
Ого! Але ж вас осідлали!
Осідлали, не осідлали, тобі до того зась!
Не дивіться на мене косо, то не буде вам проса, флегматично зауважив пан Кокосінський.
Стьобни батогом! гукнув кучерові Кміциц.
Пахолок, котрий сидів на шиї срібного ведмедя, замахнувся батогом і цьвохнув дуже справно, інші возії взяли з нього приклад, і поїхали гамірно, бадьоро, весело, як поїздом.
Вивалилися із саней, увійшли спочатку в сіни, величезні, як комора, не білені, а звідти повів їх пан Анджей у їдальню, прикрашену, як і в Любичі, головами впольованих тварин. Тут вони зупинилися, споглядаючи уважно і з цікавістю на двері в сусідню кімнату, з яких мала вийти панна Олександра. Тим часом, добре памятаючи застереження пана Кміцицa, балакали один із одним так тихо, як у костелі.
Ось ти за словом у кишеню не лізеш, шепотів пан Углік панові Кокосінськoму, то привітаєш від нас усіх.
Я складав промову всю дорогу, відказав пан Кокосінський, але не знаю, чи піде достатньо гладко, бо мене Яндрусь дуже сильно обмежив.
Що-небудь, аби з фантазією! Що має статися, нехай станеться! О, вже йде!..
Панна Олександра дійсно увійшла та стала на порозі, ніби здивована такою численною компанією, а пан Анджей застиг на мить, як укопаний, захоплений її вродою, бо дівчину бачив лише вечорами, і при світлі дня вона здавалася ще прекраснішою. Очі панночки були кольору волошок, чорні брови над ними огортали біле чоло, немов чорним деревом, а льняне волосся виблискувало, наче корона на голові королеви. І дивилася вона вперед відважно, не відводячи погляду, як господиня в своєму обійсті, котра гостей приймає, зі світлим обличчям, ще світлішим на фоні чорної шубки, отороченої горностаями. Такої серйозної та гонорової панночки ці шалапути, звиклі до іншого кшталту жінок, ще не бачили. Тому стояли струнко, ніби на огляді хоругви, і клацаючи закаблуками, вклонялися один за одним, а пан Кміциц стояв попереду та, поцілувавши руку панянки кілька разів, сказав:
Оце привіз вам, мій скарбе, своїх товаришів, із котрими на останній війні воював.
Це для мене неабияка честь, зронила панна Білевичівнa, приймати в своїй оселі таких гідних кавалерів, про гідність і відвагу котрих мені пан хорунжий розповідав.