Потоп. Том I - Генрик Сенкевич 8 стр.

 Оце привіз вам, мій скарбе, своїх товаришів, із котрими на останній війні воював.

 Це для мене неабияка честь, зронила панна Білевичівнa, приймати в своїй оселі таких гідних кавалерів, про гідність і відвагу котрих мені пан хорунжий розповідав.

Сказавши це, вона взялася кінчиками пальців за сукню, підняла її злегка, кивнула з надзвичайною повагою, а пан Анджей губу прикусив, але водночас аж зашарівся, що його дівчина таке сказала.

Гідні кавалери зашургали ногами, випихаючи наперед пана Кокосінського.

 Гайда! Виступай!

Пан Кокосінський ступив крок уперед, кашлянув і почав:

 Ясновельможна панно підкоморянка

 Лісничівна, виправив його пан Анджей.

 Ясновельможна панно лісничівна, а для нас усемилостива добродійко! повторив знічений пан Яромир. Даруйте, панно, що я неправильно назвав ваш титул

 Це незначна помилка, зауважила панна Олександра, і прикрощів настільки красномовному кавалерові не завдасть

 Ясновельможна панно лісничівна, добродійко, а для нас усіх милостива пані Не знаю, що краще від імені всієї Орші відзначити: вашу вроду, доброчесність, чи море щастя ротмістра та командира нашого, пана Кміцицa, котрий хоч і досяг небес, навіть хмар Самих, кажу, хмар

 Та злізь уже нарешті з тих хмар! гримнув на нього пан Анджей.

На ці слова гості вибухнули одним гучним реготом і раптом, згадавши накази пана Кміцицa, схопилися руками за вуса.

Пан Кокосінській готовий був крізь землю провалитися, стояв весь червоний і вичавив із себе:

 Вітайте самі, погани, якщо мене збиваєте з пантелику! Панна Олександра знову взялася кінчиками своїх пальців за сукню.

 Я й не сподівалася від вас пишних промов, зронила вона, але знаю, що я недостойна цієї честі, яку ви від імені всієї Oрші мені складаєте.

І вона знову присіла з надзвичайною серйозністю, й оршанським вітрогонам якось дуже незатишно стало в присутності такої витонченої дами. Гості намагалися продемонструвати, що вони люди ввічливі, але їм це погано вдавалося. Тому почали смикати себе за вуса, бурчати, класти руки на шаблі, аж пан Кміциц не витримав:

 Ми приїхали сюди цілим поїздом із такою думкою, щоб забрати панну до Мітрунів, через ліс проїжджаючи, як учора було домовлено. Санна дорога прокладена, а погоду нам Господь спорядив морозну.

 Я вже тітку Кульвецівну в Мітруни відіслала, щоб нам обід приготувала. А тепер прошу трішечки зачекати, щоб я могла дещо тепліше одягнутися.

Сказавши це, господиня обернулася і вийшла, а пан Анджей підбіг до своїх товаришів.

 Ну, як, мої милі овечки? Не принцеса?.. Що, Кокошку? Кажеш, що мене осідлали, то чому як чіп перед нею стояв?.. Десь бачив ще таку?

 Не треба було мені в рот дмухати, хоча й не заперечую, що до такої особи промовляти не сподівався.

 Покійний підкоморний, зауважив пан Кміциц, більше з нею в Кейданах при дворі князя воєводи або в панів Глебовичів сидів, ніж у себе вдома, і там вона цих вишуканих манер нахапалася. А врода як?.. Ні пари з вуст не спромоглися сьогодні випустити!

 Ми показали себе йолопами! сердито сказав пан Раницький. А найбільший бевзь Кокосінський!

 Ах ти ж зраднику! Це ж ти мене ліктем штовхав, треба була самому з твоїм язиком брехливим виступати!

 Не сваріться, овечки, не треба! спробував примирити їх пан Анджей. Дивуватися можна, але не чубитися.

 Я б за нею й у вогонь стрибнув! пообіцяв пан Рекуць. Ріжте мене, Яндрусю, але я своїх слів назад не заберу!

Але пан Анджей навіть не думав за шаблю хапатися, більше того, він був задоволений, крутив вуса і тріумфально на товаришів споглядав. Тим часом увійшла панна Олександра, одягнена вже в зграбний жупанець, на тлі якого її яскраве обличчя здавалося ще яскравішим. Вони вийшли на ґанок.

 Цими саньми поїдемо? спитала панночка, показуючи на срібного ведмедя. Я ще дивовижнішого транспорту в житті не бачила.

 Не знаю, хто ними раніше їздив, але вони захоплюють. Тепер будемо по двоє їздити, і може статися, що в мій маєток панна на ведмеді вїде. Є ще й інші Кміцици, котрі Хоругвою15 запечатують, вони походять від Філона Кміта Чорнобильського16, а той, своєю чергою, не був того роду, з якого наші Кміцици пішли.

 А цей ведмедик як у ваші руки потрапив?

 А то вже на цій війні. Ми бідні вигнанці, від примх долі залежні, лише маємо те, що нам війна дасть. А позаяк я тій пані вірно служив, то вона мене й винагородила.

 А цей ведмедик як у ваші руки потрапив?

 А то вже на цій війні. Ми бідні вигнанці, від примх долі залежні, лише маємо те, що нам війна дасть. А позаяк я тій пані вірно служив, то вона мене й винагородила.

 Дай, Боже, щастя, бо вона одного нагороджує, а з усієї вітчизни сльози вичавлює.

 Бог це змінить і гетьмани.

Кажучи це, пан Анджей огорнув дівчину хутряною ковдрою в санях, гарною, з білої тканини і білими вовками підшитою. Відтак сам сів і крикнув возієві «Рушай!» і коні зірвалися з місця.

Повітря холодним поривом вдарило їх в обличчя, що ті аж заніміли, і було чутно лише скрипіння замерзлого снігу під полозами, пирхання коней, брязкіт і вигуки візника.

Нарешті пан Анджей схилився до Олюньки:

 Вам добре, панно?

 Добре, відказала вона, підіймаючи нарукавник і затуляючи ним рота, щоб холодного повітря не наковтатися.

Сани мчали, як вітер. День був ясний, морозний. Сніг мерехтів, наче хтось його іскрами всипав. З білих дахів хатин, які були подібні на сніжні купини, стріляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграї ворон летіли перед санями на тлі голих дерев при дорозі з гучним карканням.

Через дві стаї17 за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бір, що стояв глухий, старий і тихий, наче спав під щедрим покровом. Дерева, що миготіли в очах, здавалося, втікали кудись назад за сани, вони летіли все швидше і швидше, ніби коням крила виросли. Від такої їзди в голові паморочилося і спяніння насувалося, воно захопило і панну Олександру. Відкинувшись назад, дівчина заплющила очі, повністю віддавшись імпульсу. Вона відчула якусь солодку неміч і їй здалося, що той оршанський боярин викрав її й несе, мов вихор, а панночка мліє, їй бракує сил опиратися, навіть зойкнути Вони летять, летять хутчіше і хутчіше Олюнька відчуває, що її обіймають якісь руки Відчуває, нарешті, на вустах ніби печать розпашілу і пекучу Повіки юнки не хочуть розклепитися, ніби уві сні. І летять, летять! Сонну панночку розбудив запитальний голос:

 Я тобі милий?

Юнка розплющила очі:

 Як моя душа!

 А мені більше за життя та смерть!

Знову соболина шапка Кміцицa схилилася над куницею Олюньки. Вона й сама зараз не знала, що її розпалює більше: поцілунки чи зачарована їзда?

Вони летіли далі, і далі, бором, бором! Дерева втікали назад цілими полками. Сніг шарудів, пирхали коні, а закохані були щасливими.

 Я б до кінця світу так хотів їхати! скрикнув пан Анджей.

 Що ми робимо? Це ж гріх! шепотіла Олюнька.

 Та який там гріх! Ми ще тільки будемо грішити.

 Вже не можна. Мітруни вже близько.

 Далеко чи близько байдуже!

І пан Кміциц зіпявся у санях, підняв руки догори і став репетувати, ніби повні груди радощів його розпирали:

 Гей-га! Гей-га!

 Гей-гоп! Гоп! Га! відгукнулися його побратими з задніх саней.

 Що ж ви так репетуєте? поцікавилася панночка.

 Та то так! З радощів! Покричіть і собі, панно!

 Гей-га! почувся дзвінкий, тоненький голосочок.

 Моя ж ви королево! До ніг ваших припадаю!

 Ваші друзі будуть сміятися.

Після захвату огорнули їх гамірні веселощі, шалені, як і сама божевільна їзда. Пан Анджей узявся співати:

 Хто вас навчив такої гарної пісні? спитала панна Олександра.

 Війна, Олюнько. У таборі ми нудилися і співали.

Подальшу розмову обірвав раптовий крик із задніх саней:

 Стій! Стій! Гей ви там стій!

Пан Анджей обернувся сердитий і здивований, чого б це його товаришам заманулося кричати їм і стримувати, як за кілька десятків кроків позаду саней побачив вершника, кінь котрого мало не падав із ніг.

 Заради Бога! Це мій вахмістр Сорока. Щось із ним мало статися там! повідомив пан Анджей.

Водночас вахмістр наблизився, осадив коня так, що той аж присів назад, і став говорити задихаючись:

 Пане ротмістре!..

 Що там, Сороко?

 Упіта горить, бються!

 Ісусе, Маріє! скрикнула Олюнька.

 Не бійтеся, панно А хто бється?

 Жовніри з городянами. Ринок у вогні! Городяни затялися і після президії до Паневежиса послали, то я скочив на коня, щоб вашій милості повідомити. Ледь можу подих перехопити