Але перш, ніж він до Пшасниша дійшов, зробив гак повз прусський кордон на Вонсошу, Кольно та Мишинець, адже Кемличі, добре знаючи тамтешні пущі, могли непомітно пройти повз псарів, а до того ж мали ще й дружні взаємини з курпами28, від котрих за потреби могли допомогу отримати.
Прикордонний край був уже майже повністю зайнятий шведами, котрі, однак, обмежуючись окупацією значніших міст, не дуже важилися заходити в дрімучі та безкраї ліси, заселені озброєним людом, мисливцями, котрі ніколи з лісів не витикаються, і такими дикими, що ще рік тому королева Марія-Людовика наказала поставити каплицю в Мишинці, посадила в ній єзуїтів, котрі мали навчати віри та помякшувати звичаї люду пущі.
Чим довше не здибаємо шведів, промовляв старий Кемлич, тим для нас краще.
Але мусимо ж їх колись зустріти, відповідав на це пан Анджей.
Хто їх зустріне в більшому місті, йому зазвичай бояться кривду вчинити, бо у кожному місті є якийсь уряд і якийсь старший комендант, до якого можна подати скаргу. Вже я про це людей розпитав і знаю, що існують накази від шведського короля, які забороняють сваволю та здирництво. Але менші розїзди, які далеко від очей комендантів опиняються, на ці накази не зважають і мирних людей грабують.
Тому мандрівники йшли лісами, ніде дорогою шведів не зустрічаючи, ночували по смолокурнях і лісових поселеннях. Між курпами, хоч майже ніхто з них досі не бачив шведів, ширилися найрозмаїтіші чутки про стан справ у країні.
Подейкували, що прибув люд із-за моря, який людської мови не розуміє, ні в Ісуса Христа не вірить, ні в Матір Божу, ні у всіх святих і дивовижно хижий. Інші казали про надзвичайну жадібність цих ворогів до худоби, шкіри, горіхів, меду та сушених грибів. І якщо їм у них відмовляють, то підпалюють пущу. Дехто навіть стверджував, що це народ вовкулак, ласих на людське мясо, і лише мясом незайманок годуються.
Під впливом цих страхітливих звісток, які в найбільші глибини пущанські долетіли, стали курпи прислухатися і скликатися по лісах. Ті, хто варив поташ і смолу, і ті, хто збором хмелю промишляв, і дроворуби, і рибалки, котрі розставляли верші по зарослому узбережжю Росоги, і винники, і мисливці, і бортники, і бобровники збиралися тепер по більших поселеннях, слухаючи чуток, передаючи один одному новини та радячись, як ворога, якби в пущі зявився, виганяти.
Пан Кміциц, їдучи зі своїм кортежем, неодноразово зустрічав більші та менші гурти цього люду, одягненого в конопляні сорочки та вовчі, лисячі або ведмежі шкури. Не раз також зупиняли його на переходах і галявинах, питаючи:
Ти хто такий? Часом не швед?
Ні! відповідав пан Анджей.
Хай тебе Бог захищає!
Полковник із цікавістю приглядався до цих людей, котрі жили в лісових сутінках, й обличчя котрих ніколи не засмагали під відкритим сонцем. Захоплювався їхнім зростом, сміливістю поглядів, щирістю мови та зовсім неселянською відвагою.
Кемличі, котрі їх знали, запевняли пана Анджея, що немає кращих від них стрільців у всій Речі Посполитій. Також молодик зауважив, що всі мали добрі німецькі мушкети, які в Пруссії за шкури вимінювали. Просив їх також свій хист у стрільбі показати і дивувався вправністю, а в душі міркував: «Якби мені довелося загін збирати, тут би його знайшов».
У самому Мишинці здибав шляхтич велику громаду. Понад сотню стрільців тримали кругову оборону місії, бо остерігалися, що шведи сюди насамперед поткнуться, тим більше, що остроленківський староста наказав прорубати дорогу в лісах, аби священикам, котрі в місії жили, дати «до світу доступ».
Хмелярі, котрі свій товар постачали аж уславленим пивоварам Пшасниша і тому вважалися досвідченими людьми, розповідали, що в Ломжі, Остроленці та в самому Пшасниші аж роїться від шведів, котрі там уже господарюють, як у себе вдома, і податки збирають.
Пан Кміциц узявся намовляти курпів, аби не чекали шведів у пущі, а самі вдарили на Остроленку та війну затіяли, і сам викликався їх повести. Велику серед них знайшов охоту, але два священики відмовили їх від такого божевільного вчинку, переконуючи дочекатися, аж весь край підійметься, і передчасним виступом не накликати на себе жорстоку помсту ворога.
Пан Анджей відїхав, але шкодував про втрачену можливість.
Тільки йому й утіхи залишилось, що переконався, нехай лише хоча б десь займеться, то ні Речі Посполитій, ні королеві не забракне в цих місцях захисників. «Якщо так само є й деінде, то можна було б починати», гадав парубок.
Пан Анджей відїхав, але шкодував про втрачену можливість.
Тільки йому й утіхи залишилось, що переконався, нехай лише хоча б десь займеться, то ні Речі Посполитій, ні королеві не забракне в цих місцях захисників. «Якщо так само є й деінде, то можна було б починати», гадав парубок.
І гаряча його вдача рвалася до рішучих дій, але розум зупиняв: «Курпи самі шведів не здолають. Проїдеш ще шмат країни, оглядайся, придивляйся, а потім послухай королівський наказ».
Тому їхав далі. Вибравшись із глибоких пущ на лісові рубежі, в околицю, густіше заселену, помітив парубок по всіх селах незвичайний рух. По всіх шляхах повно було шляхти, що пересувалася в бричках, тарантасах, екіпажах або верхи. Все це рухалося до найближчих міст і містечок, щоб особисто шведським комендантам складати присягу на вірність новому королю. Видавали їм за це свідоцтва, які мали їхні маєтки та звання боронити. У столицях земель і повітів проголошували «капітуляції», що підтверджували визнання вольностей і привілеїв шляхетського стану.
Шляхта поспішала скласти присягу не так через бажання, як із примусу, бо впертим загрожувало покарання, що полягало в конфіскації та грабунках. Торочили, що тут і там узялися вже шведи, так само, як у Великій Польщі, вкручувати підозрюваним пальці в курок мушкета. Повторювали також із тривогою, що на багатших навмисно кидали підозри, щоб їх обдерти, як липку.
Так що небезпечно було залишатися на селі. Тому заможніші прагнули сховатися по містах, щоб, перебуваючи під безпосереднім наглядом шведських комендантів, уникнути підозри в підступах проти шведського короля.
Пан Анджей нашорошував вуха на те, що теревенила шляхта, хоча ті не дуже хотіли з ним балакати, як із простим пахолком, однак молодик второпав, що навіть найближчі сусіди, знайомі, більше того приятелі не згадують між собою шведів і нове панування щиро. Нарікають, щоправда, голосно на «реквізиції», та й справді було на що, бо до кожного села, кожного містечка приходили листи комендантів із наказом постачання великих кількостей збіжжя, хліба, солі, худоби, грошей, і часто ті накази переходили межу, особливо коли щойно вичерпали всі запаси, а вже вимагають нових. Якщо ж хтось не платив, йому присилали екзекуцію, яка потрійно забирала.
Минулися давні часи! Кожен тягнувся, як міг, собі від рота відривав і давав, і платив, нарікаючи та стогнучи, а в душі міркуючи, що давніше було по-іншому. Та в очі втішаються, що коли воєнні часи минуться, скінчаться й ті реквізиції. Обіцяли це і самі шведи, кажучи, що як тільки король усю країну опанує, зараз же по-батьківськи правити почне.
Шляхті, яка відступилася від власного монарха та вітчизни, яка раніше, ще зовсім недавно, називала тираном доброго Янa-Казимирa, підозрюючи його, що до absolutum dominium29 прагне, яка протестувала проти нього в усьому, галасуючи на сеймиках і сеймах, а в жаданні новин і змін дійшла навіть до того, що майже без опору визнала сюзереном загарбника, тільки б мати якісь зміни, сором було тепер навіть нарікати. Бо ж Карл-Ґустав звільнив їх від тирана, бо ж вони добровільно покинули законного монарха, а тепер мають ті зміни, яких так сильно жадали.
Тому тепер навіть найдовірливіші не розмовляли щиро один з одним, що про ті зміни думають, охоче схиляючи вуха до тих, хто стверджував, що і набіги, і реквізиції, і грабежі, і конфіскації тільки тимчасові і необхідні до часу, і скоро минуться, як тільки Карл-Ґустав на польський трон сяде.
Важко, панове браття, важко, зауважував часом один шляхтич іншому, але маємо тішитися новим королем. Магнат він і великий воїн, приборкає козаків, турків вгамує і септентронів від кордонів віджене, а ми зі Швецією в спілці розквітнемо.
Хоч би ми і навіть не раді були, відповідав той, що вдієш проти такої могутності? З мотикою на сонце не підеш.
Інколи їх кликали на свіжу присягу. Пан Кміциц хвилювався, слухаючи такі балачки та міркування, а якось, коли котрийсь шляхтич ляпав язиком при ньому в заїзді, що мусить бути вірний тому, кому присягнув, пан Анджей не витримав і сказав йому:
Мабуть, маєш, пане, два язики, один для справжніх, а другий для фальшивих присяг, бо ж і Яновi-Казимиру присягав!
Було при цьому багато й іншої шляхти, бо це трапилося вже недалеко від Пшаснишa. Почувши такі слова пана Кміцицa, всі заворушилися. На обличчях одних було помітно подив від сміливості пана Анджея, інші зашарілися, аж нарешті найповажніший промовив: