Але горда душа, що звикла собі давати волю, не хотіла враз і цілком визнати власну провину то Радзивілли його поплутали, Радзивілли до згуби довели, вкрили неславою, повязали руки, позбавили честі та кохання.
Скреготнув пан Кміциц зубами, простяг руки до Жемайтії, на якій гетьман Януш сидів, як вовк на трупі, і заволав глухим від нестями голосом:
Помсти! Помсти!
Він упав у відчаї на коліна посеред світлиці та заговорив:
Присягаюся Тобі, Ісусе Христе, цих зрадників гнобити та плюндрувати!.. Справедливо вогнем і мечем переслідувати, поки маю пару в роті, дихання в горлянці та життя на світі! В цьому мені, Царю Юдейський, допоможи! Амінь!
Аж тут йому якийсь внутрішній голос зауважив:
Вітчизні служи, помсту залиш на потім!..
Очі пана Анджея палали гарячкою, губи мав спечені і тремтів увесь, як у лихоманці. Руками махав і говорив сам собі вголос, ходив, навіть бігав по кімнаті, копав ногами тапчани, аж врешті впав іще раз на коліна.
Натхнення прошу, Сину Божий, що маю робити, щоб не збожеволіти!
Тут долинув до нього гуркіт пострілу, який лісова луна відбивала від сосни до сосни, аж докотився, наче грім, до хати.
Пан Кміциц зірвався, вхопив шаблю та вибіг у сіни.
Що там? спитав жовніра, котрий стояв на порозі.
Постріл, пане полковнику!
Де Сорока?
Поїхав листи шукати.
З якого боку стрельнули?
Жовнір вказав на східну частину лісу, зарослу густими хащами.
Звідти!
У цю мить почувся тупіт невидимих ще коней.
Пильнуй! наказав пан Кміциц.
Але зі заростів зявився Сорока, зістрибнув із коня, що мчав на повному ходу, а за ним випірнув і другий жовнір.
Обоє побігли до хати, ховаючись за коней, немовби за шанці, спрямувавши мушкети в бік чагарників.
Що там? спитав пан Кміциц.
Купа люду йде! відповів Сорока.
Розділ II
Настала тиша, але незабаром у прилеглих хащах щось зашаруділо, наче кабани йшли, проте хрускіт той що ближчим ставав, то повільнішим. Потім знову стало тихо.
Скільки їх там є? уточнив пан Кміциц.
Десь шестеро, може, восьмеро, бо не міг їх добре полічити, відрапортував Сорока.
Для нас це добре! Вони нас не здолають!
Не здолають, пане полковнику, але треба нам живцем якого язика взяти та припекти, щоб дорогу показав.
Ще буде на це час. Пильнуй!
Заледве пан Анджей промовив: «Пильнуй», як смуга білого диму випливла зі заростей, і мовби птаство зашуміло в ближній траві, за якихось тридцять кроків від хати.
Із ґарлача стрельнули! припустив пан Кміциц. Якщо мушкетів не мають, то нічого нам не зроблять, бо з ґарлача з хащі нас не дістануть.
Сорока, тримаючи однією рукою мушкет, опертий об кульбаку коня, що стояв перед ним, другу руку склав трубкою біля рота і зарепетував:
А покажіться хтось із хащі, то скоро тут ногами беркицьнете!
Тишу в хащах порушив грізний голос:
Ви хто такі?
Кращі за тих, хто по трактах нишпорить.
Яким правом зайняли наше місце?
Розбійник про право питає! Навчить вас кат права, то й ідіть до ката!
Ми викуримо вас звідси, як борсуків!
То ходіть! Дивіться лише, щоб цим димом самі не подушилися!
Голос у хащах замовк, імовірно, нападники стали радитись, тим часом Сорока шепнув пану Кміцицу:
Варто було б котрогось заманити і звязати, будемо мати і заручника, і провідника.
Ти бa! зронив полковник. Якщо хтось прийде, то лише на пароль.
З розбійниками годяться будь-які хитрощі.
Краще не треба! застеріг пан Анджей.
Раптом нові запитання долинули з боку заростів:
Чого ж ви хочете?
Тут уже сам пан Кміциц узяв голос:
Як приїхали, так би ми й поїхали, якби ви етикет знали, телепні, і з ґарлачa не починали.
Ви не втримаєтесь, увечері прийде до нас сотня коней!
До вечора сюди прибудуть двісті драгунів, і багна вас не захистять. Бо є там такі, що проїдуть, як і ми проїхали.
То ви жовніри?
Та, певна річ, не розбишаки.
А з-під якого прапора?
А ви там що, гетьман? Не вам маю звітувати.
У старі часи вас би вовки тут позагризали.
А вас ворони задзьобали.
Кажіть, чого хочете, достобіса! Навіщо в нашу хату залізли?
А ходіть-но сюди! Не треба буде з хащі горло дерти. Ближче! Ближче!
Пароль?
Пароль для лицарства, а не для розбійників. Хочете вірте, не хочете ваша справа!
А удвох можна?
Кажіть, чого хочете, достобіса! Навіщо в нашу хату залізли?
А ходіть-но сюди! Не треба буде з хащі горло дерти. Ближче! Ближче!
Пароль?
Пароль для лицарства, а не для розбійників. Хочете вірте, не хочете ваша справа!
А удвох можна?
Можна!
За мить із гущавини, віддаленої на сто кроків, виринуло двійко високих людей і плечистих. Один, трохи похилений, мав би бути людиною в літах, другий ішов прямо, лише шию витягав із цікавістю до хати. Обоє мали на собі півкожушки, обшиті сірим сукном, які носила дрібна шляхта, високі ялові чоботи та хутряні шапки, насунені на очі.
Що за дідько! буркнув пан Кміциц, придивляючись пильно до двох чоловіків.
Пане полковнику, покликав Сорока, дуже дивно, але це наші люди!
Ті тим часом наблизилися на кілька кроків, але не могли розпізнати тих, що стояли біля хати, бо їх затуляли коні.
Пан Анджей висунувся вперед.
Прибульці все одно його не впізнали, бо обличчя воїна було обвязане. Проте вони зупинилися й узялися міряти його цікаво та неспокійно очима.
А де другий син, пане Кемлич? спитав пан Анджей. Чи він часом не поліг?
Хто це? В чому річ? Що? Хто промовляє? Що? заметушився дідуган із дивним, немов переляканим голосом.
Він застиг нерухомо, роззявивши рота і вирячивши очі. Раптом його син, котрий як молодший, мав зір гостріший, ураз зірвав шапку з голови.
Заради Бога! Ісусе!.. Батьку, та це пан полковник! залементував він.
Ісусе! О, солодкий Ісусе! і собі заголосив стариган. Та це пан Кміциц!!!
Й обоє стали, як укопані, в позі, якою підлеглі вітають своїх господарів, а на їхніх обличчях малювалися одночасно переляк і здивування.
Га! Такі з вас сини! зронив, усміхаючись, пан Анджей. То ви з ґарлачa мене вітаєте?
Тут дідуган схопився і став репетувати:
А щоб вас усіх! Аби вам добре було!
Зі заростів вигулькнуло ще кілька людей, між ними й другий син старигана та смолокур. Усі бігли, мало карк собі не скрутили, зі зброєю напоготові, бо не знали, що там сталося, але старий знову заверещав:
На коліна, шельми! На коліна! Це пан Кміциц! Який там халамидник стрельнув? Давай його сюди!
Та це батько і стрельнув, розгубився молодий Кемлич.
Брешеш! Брешеш, як собака! Пане полковнику, хто ж міг знати, що то ваша милість засіла в нашій садибі! Заради Бога, очам своїм не вірю!
Це я, власною персоною! засміявся пан Анджей, простягаючи назустріч йому руку.
О, Ісусе! сахнувся старий. Такий гість у бору! Очам не вірю! Чим ми тут вашу милість приймемо? Якби ж ми сподівалися, якби ж ми знали!..
Тут чоловік звернувся до синів:
Підіть хтось із вас, вітрогонів, у льох, меду принесіть!
Дайте, батьку, ключа від колодки! сказав один із синів.
Дідуган узявся шукати на поясі, але водночас підозріло споглядав на сина.
Ключ від колодки? Ще чого! Знаю я тебе, цигане. Більше сам випєш, ніж сюди принесеш. Ні? Краще я сам піду. Ключа від колодки він хоче! Йдіть лише колоди відвалити, а я відчиню і винесу сам!
То, бачу, льох під колодами маєте таємний, пане Кемлич? здивувався пан Кміциц.
А як інакше можна щось втримати з такими шалапутами! відповів старий, вказуючи на синів. Батька би зжерли. Ви ще тут?! Гайда пні відвалювати. Так ви слухаєте того, котрий вас сплодив?
Молоді рвонули жваво за хату, до купи навалених пнів.
Як і раніше, бачу, ви з синами в незгоді? спитав пан Анджей.
А хто б із ними був у згоді. Битися вміють, здобич брати вміють, але як доведеться з батьком ділитися, то з горла їм мушу свою частку видирати. Така мені втіха! А хлопи, як тури! Прошу вашу милість в оселю, бо тут холод кусає. Боже милосердний! Такий гість, такий гість! Tа ми під орудою вашої милості більше здобичі взяли, ніж упродовж цього цілого року. Лихо тепер! Біднота! Кепські часи і щораз гірші, та й старість не в радість!.. Прошу до хати, на низькі пороги. Боже милий! Хто б тут вашу милість сподівався
Старий Кемлич теревенив на диво швидко, а нарікаючи, кидав швидкі та неспокійні погляди навсібіч. Це був кістлявий і величавий стариган, із обличчям, вічно скривленим і марудним. Він був косоокий, як і двоє його синів, кущуваті брови і такі ж вуса, під якими стирчала безмірно висунена вперед нижня губа, яка, коли говорив, сягала йому аж під ніс, як у людей, котрі не мають зубів. Дряхле його обличчя дивно контрастувало зі жвавістю його постаті, що зраджувала незвичайну силу та бадьорість. Рухи дідуган мав швидкі, немовби його пружина штовхала. Головою без угаву вертів, намагаючись охопити поглядом усе, що його оточувало, як людей, так і речі. Для пана Кміцицa з кожною миттю ставав усе запобігливішим, у міру того, як відгукувалися в ньому покірність давньому вождю, страх, можливо, захоплення, або й привязаність.