Пан Кміциц знав Кемличів добре, тому що батько і два сини служили в його хоругві ще в ті часи, коли в Білій Русі він на власну руку вів війну з Хованським. Це були мужні воїни й не менш жорстокі, ніж відважні. Син Koсмa носив якийсь час прапор у загоні пана Анджея, але незабаром відмовився від цієї честі, бо йому це перешкоджало здобич брати. Між гультяями та гульвісами, з котрих складалася партія пана Кміцица, котрі вдень пропивали і витрачали те, що вночі здобували кровю у ворога, Кемличi відзначалися неймовірною жадібністю. Збирали старанно здобич і ховалися по лісах. Брали особливо захланно коней, яких продавали пізніше по садибах і містечках. Батько бився не гірше за своїх синів-близнюків, але після кожної битви видирав у них кращу частину здобичі, розводячи при цьому скарги та скиглення, що його кривдять, погрожуючи отчим прокляттям, стогнучи та нарікаючи. Сини гарчали на нього, але були досить дурнуваті від природи, тому дозволяли тиранити себе. Але, незважаючи на сварки та чвари, в битві ставали один за одного відчайдушно, не щадивши крові. Товариші не любили їх, але боялися повсюдно, бо в люті ті бували страшними. Навіть офіцери уникали з ними задиратися. Один лише пан Анджей породжував у них незрозумілий страх, а після пана Кміцица ще пан Раницький, котрому в гніві обличчя вкривалося плямами, тоді тремтіли перед ним. Шанували також в обох родовитість, бо Кміцици здавна правили в Oрші, а в панові Раницькому текла сенаторська кров.
У загоні подейкували, що вони зібрали великі скарби, але ніхто добре не знав, чи була в цьому хоча б дещиця правди. Якось вислав їх пан Анджей із кількома челядниками і табуном коней здобичі. Відтоді й зникли. Пан Кміциц припустив, що вони полягли, але жовніри казали, що втекли з кіньми, тому що це була завелика для їхніх сердець спокуса. Тепер, коли їх пан Анджей побачив здорових, коли в шопі під хатою іржали якісь коні, а радість і запобігання старого мішалися з неспокоєм, подумав полковник, що жовніри тоді мали слушність.
Тому коли зайшли до хати, він сів на тапчані й, узявшись у боки, став пильно зазирати в очі дідуганові, відтак спитав:
Пане Кемлич! А де мої коні?
О, Ісусе! О, мій солодкий Ісусе! застогнав стариган. Люди Золотаренка забрали, побили нас, поранили, розсіяли, гнали шістнадцять миль, заледве від них утекли. О, Матір Божа! Ми ні вашої милості, ні партії вже не могли знайти. Загнали нас аж сюди, в ці бори, на траву та голод, до цієї халупи, до цього багна. Бог милосердний, що ваша милість живі та здорові, хоч і бачу, що поранені. Може б, перевязати, цілющого зілля прикласти. А ті мої сини пішли пні відвалити і згинули. Що ті шельми там роблять? Готові двері вивалити, щоб до меду дістатися. Голод тут і холод більше нічого! Грибами живемо, але для вашої милості знайдеться що випити та перекусити. Тих коней нам відібрали, захопили. Немає про що говорити! І нас служби у вашої милості позбавили. Кусня хліба на старості немає, хіба нас ваша милість притулить і знову на службу прийме.
Може й таке трапитися, погодився пан Кміциц.
Аж тут увійшли два сини старого: Кoсмa та Дамян, близнюки, великі чоловяги, незграбні, з величезними головами, порослими цілком безмірно густим і твердим, як щетина, волоссям, нерівним, таким, що стирчить з-за вух, творить вихори та фантастичні чуби на черепах. Увійшовши, зупинилися біля дверей, бо у присутності пана Анджея сісти не сміли.
Льох відвалили, повідомив Дамян.
Гаразд, втішився старий Кемлич, піду принесу меду.
Тут він багатозначно глянув на синів.
А тих коней люди Золотаренка забрали, зауважив він із натиском і вийшов із приміщення.
Пан Кміциц дивився на двох гультіпак, котрі стояли під дверима, наче сокирою з товстих пнів витесані, й ураз спитав їх:
Що ви тепер робите?
Коні беремо! сказали хором близнюки.
У кого?
У кого доведеться.
А найбільше?
В Золотаренка.
Це добре, у ворогів можна брати, але якщо і в своїх берете, то ви пройдисвіти, а не шляхта. Що з цими кіньми робите?
Батько в Пруссії продає.
А у шведів траплялося відбирати? Це ж тут десь недалеко шведські команди стоять? Бачили шведів?
Бачили.
На самотніх нападали чи на малі зграї? А коли захищалися, що ви тоді?
Били.
Ага! Ви били! Отже, маєте свій рахунок і в Золотаренка, і в шведів, я впевнений, що з рук не зійшло б, якби ви їм у руки втрапили?
Кoсмa та Дамян мовчали.
Батько в Пруссії продає.
А у шведів траплялося відбирати? Це ж тут десь недалеко шведські команди стоять? Бачили шведів?
Бачили.
На самотніх нападали чи на малі зграї? А коли захищалися, що ви тоді?
Били.
Ага! Ви били! Отже, маєте свій рахунок і в Золотаренка, і в шведів, я впевнений, що з рук не зійшло б, якби ви їм у руки втрапили?
Кoсмa та Дамян мовчали.
Небезпечний ведете промисел, що більше гультяям, ніж шляхті, пасує. Не без того також мусить бути, щоб над вами якісь вироки з давніх часів не тяжіли?
Та вже так! підтвердили Кoсмa та Дамян.
Так і я думав. З яких ви сторін?
Ми тутешні.
Де батько раніше жив?
У Боровичку.
Це його було село?
У спільній власності з паном Копистинським.
А що з ним сталося?
Зарубали.
І ви мусили втікати від закону. Куцо з вами, Кемличами, на гілляках закінчите! Кат вам посвітить, не може бути інакше!
Тут двері до світлиці рипнули й увійшов старий, котрий ніс глечик меду і дві склянки. Увійшовши, глянув неспокійно на синів і на пана Кміцицa, відтак наказав:
Ідіть льох завалити.
Близнюки вийшли негайно, батько ж налив меду в одну склянку, а другу залишив порожньою в очікуванні, чи йому пан Анджей пити зі собою дозволить.
Але пан Кміциц і сам пити не міг, бо навіть розмовляв зі зусиллям, так йому рана боліла. Побачивши це, дідуган озвався:
Не йде мед на рану, хіба саму залити, щоб швидше згоріла. Ваша милість дозволить оглянути та перевязати? Бо я не гірше за цирульника знаюся на цьому.
Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв повязки й узявся оглядати рану.
Шкіра здерта, це нічого! Куля по дотичній пройшла, але там напухло.
Тому й болітиме
Бо не більше двох днів минуло. Матінко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милість стрельнути.
З чого робите такий висновок?
Бо весь порох не встиг згоріти і зернята, як чорнушка, під шкірою сидять. То вашій милості вже залишиться. Тепер хіба хліба з павутиною прикласти. Надто близько хтось стрельнув, добре, що вашу милість не вбив!
Не настав ще мій час. Приготуйте хліба з павутиною, пане Кемлич, і прикладіть якнайшвидше, бо я маю з вами побесідувати, а щелепи ниють.
Стариган підозріло зиркнув на полковника, бо в його серці зачаїлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно відібраних козаками, проте все одно заклопотався. Замісив завчасу зволожений хліб, а що павутини в хаті не бракувало, то не забарився перевязати пана Кміцицa.
Так краще, визнав пан Анджей, сідайте, пане Кемлич.
Як накаже пан полковник, рапортував старий, сідаючи на краєчку лави та схиляючи неспокійно свою сиву, розпатлану голову до пана Кміцица.
Але пан Анджей, замість питати чи балакати, охопив голову руками і глибоко замислився. Після цього піднявся і став ходити по кімнаті. Часом він зупинявся перед паном Кемличeм і споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками. Так спливло десь із півгодини. Дідуган совався неспокійно.
Раптом пан Кміциц зупинився перед ним.
Пане Кемлич, сказав він, де тут найближче стоять ті хоругви, які проти князя віленського воєводи збунтувалися?
Стариган заморгав підозріло очима.
Чи ваша милість хоче до них їхати?
Я б попросив, щоб ви не питали, а відповідали.
Подейкують, що в Щучині одна хоругва стоїть на квартирах, та, яка останнім часом туди з Жемайтії перейшла.
Хто так каже?
Самі ж люди з хоругви.
Хто там верховодить?
Пан Володийовський.
Це добре. Закличте до мене Сороку!
Старий вийшов і за мить повернувся з вахмістром.
Листи знайшлися? спитав пан Кміциц.
Ні, пане полковнику, відповів Сорока.
Пан Анджей клацнув пальцями.
Ех, біда, біда! Можеш іти, Сороко. За ці листи, що ви погубили, мали б висіти. Можеш іти. Пане Кемлич, маєте тут на чому писати?
Щось та й знайдеться, роззирнувся навколо дідуган.
Хоч би два аркуші та пера.
Старий зник за дверима комори, яка була таким собі складом всілякого краму, але шукав довго. Пан Кміциц тим часом походжав по кімнаті та розмовляв сам зі собою.
Чи листи є, чи їх немає, гомонів він, гетьман не знає, що вони втрачені, і боятиметься, щоб їх не оприлюднив. Тож маю його в пястуці. Хитрість на хитрість! Я погрожуватиму йому, що воєводі вітебському їх пошлю. Це воно! На Бога надія, що він цього налякається.