Але не встиг дійти до дверей, як відчув ураз, наче його щось вдарило в груди і відштовхнуло від порога. Зупинився посеред світлиці та глипнув перед себе здивовано.
Як же це я? Цим вини не змию.
І прислухався до власної совісті.
«А де покута за провини? питало сумління. Тут потрібне щось інше!»
«Що?» спитав тоді пан Кміциц.
«Чим же можна спокутувати провину, якщо не службою важкою та незміримою, чесною та чистою, як сльоза?.. Чи це така служба зібрати купу гультіпак і носитися з ними, як вихор, по полю та пущі? Чи не тому такого прагнеш, що тобі пахнуть розбої, як псові печінка? Taка забава це не служба, набіги не війна, а розбій не вітчизни захист! Вже чинив так проти Хованського і що з того вийшло? Шибеники, котрі по лісах нишпорять, також готові нападати на шведські загони, а ти звідки візьмеш інших людей? Шведам допечеш, але й мирному люду допечеш, помсту на них накличеш і чого добєшся? Сіном, телепню, хочеш відвертітися від роботи та покути!»
Так промовляла в панові Кміцицу совість, і пан Анджей бачив, що вона має слушність, і злість його брала, і жаль якийсь до власного сумління, що таку гірку правду говорило.
Що ж мені робити? промовив він нарешті. Хто мені порадить, хто мене врятує?
Тут ноги стали підгинатися мимоволі під паном Анджеєм, аж врешті став він на коліна біля тапчана й узявся молитися вголос, і просити від усієї душі та серця:
Ісусе Христе, любий Боже, промовляв парубок, колись на хресті над негідником Ти змилувався, так змилуйся і наді мною. Ось я прагну омитися від гріхів своїх, нове життя розпочати та батьківщині чесно служити, та не знаю як, бо дурний. І служив тим зрадникам, Господи, не зі злості, а саме з дурості. Просвіти мене, надихни, утіш у відчаї моєму та врятуй у милосерді своєму, бо загину.
Тут голос полковника затремтів, він став битися в широкі груди, аж загуділо в кімнаті, і повторювати:
Боже, будь милостивий до мене, грішного! Будь милостивий до мене, грішного! Будь милостивий до мене, грішного!
Після цього склав руки, простягнув їх угору і продовжив:
А Ти, найсвятіша Матір Божа, єретиками у цій вітчизні зневажена, заступися за мене перед Сином своїм, зглянься на мій порятунок, не залишай мене в смутку та бідності моїй, щоб я міг Тобі служити, за образи Твої поквитатися і в годину скону мати Тебе за заступницю душі моєї!
А коли так благав пан Кміциц, то сльози стали, як горох, литися з його очей, на завершення парубок поклав голову на тапчан і замовк, немовби чекаючи відповіді на свою палку молитву. Настала тиша в кімнаті і лише голосний шум від ближніх сосен долинав ззовні.
Аж тут зашурхотіла тирса під важкими кроками за вікном і почулися два голоси:
А що ви думаєте, пане вахмістре, куди звідси поїдемо?
Чи я знаю?! засумнівався Сорока. Поїдемо, та й усе! Може ген туди, до короля, котрий під шведською рукою стогне.
А це правда, що його всі покинули?
Але його Господь Бог не покинув.
Пан Кміциц рвійно схопився з тапчану, його обличчя було світле та спокійне. Він пішов на вихід і, розчахнувши двері від сіней, наказав жовнірам:
Коней мати напоготові, в дорогу час!
Розділ III
Одразу ж рух зробився між жовнірами, котрі радi були вже виїхати з лісу в далекий світ, тим більше, що боялися ще погоні з боку Богуслава Радзивіллa. Старий Кемлич пішов до хати, зметикувавши, що пан Кміциц буде в ньому мати потребу.
Ваша милість хоче їхати? спитав ідучи.
Саме так. Ви виведете мене з лісу. Знаєте тут усі місцини?
Знаю, я тутешній. А куди ваша милість хоче їхати?
До людей короля.
Дідуган відступив здивовано.
Матінко Божа! зойкнув він. А до котрого короля, ваша милосте?
Та не до шведського ж.
Пан Кемлич не лише не заспокоївся, а й почав хреститися.
То ваша милість, мабуть, не знає, що люди кажуть, що король у Сілезії сховався, бо його всі покинули. Навіть Краків в облозі.
Поїдемо у Сілезію.
Але як через шведів пробратися?
Чи по-шляхетському, чи по-хлопському, чи на кульбаці, чи пішки, байдуже, лише б пробратися!
Та це купу часу забере.
Часу маємо досить. Але радий би був, щоб якнайшвидше.
Пан Кемлич покинув дивуватися. Старий був занадто хитрий, аби не здогадатися, що є якась особлива і таємнича причина цього наміру пана Анджея, й одразу ж тисячі припущень зароїлося в його голові. А що жовніри пана Кміцица, котрим пан Анджей мовчати наказав, нічого не сказали ні старому, ні його синам про викрадення князя Богуслава, то найвірогіднішим здалося йому припущення, що, мабуть, князь віленський воєвода висилає молодого полковника з якоюсь місією до короля. Переконувало його в цій версії особливо те, що він визнавав пана Кміцицa найгарячішим однодумцем гетьмана і про його заслуги перед князем знав, адже хоругви конфедератів рознесли про це звістку по всьому Підляському воєводстві, створюючи панові Анджею славу недолюдка та зрадника.
«Гетьман посилає довірену особу до короля, міркував дідуган, бо з ним примиритися хоче і шведів покинути. Мали б йому вже набриднути їхні накази. Для чого б іншого його посилав?»
Старий Кемлич недовго мізкував над вирішенням цього питання, бо йшлося йому зовсім про що інше, а саме про те, яку б вигоду міг для себе з таких обставин витягнути. Тож якщо він слугуватиме пану Кміцицу, то слугуватиме водночас і гетьману, і королеві, тому не залишиться без щедрої винагороди. Милість таких панів придасться також, якщо б довелося за старі гріхи відповідати. До всього цього таки буде війна, країна повстане, а тоді здобич сама втрапить у руки. Це все всміхнулося старигану, котрий і без того звик слухатись свого пана, і не припиняв його боятися, як вогню, відчуваючи якийсь гіпнотичний вплив, який пан Анджей умів справляти на всіх своїх підлеглих.
Ваша милість, зауважив він, буде змушена всю Річ Посполиту проїхати, щоб до людей короля дістатися. Шведські гарнізони це ніщо, бо міста можна оминати і лісами їхати. Але гірше те, що і по лісах, як зазвичай трапляється в неспокійні часи, є повно свавільних зграй, котрі мандрівників обчистять, а ваша милість людей має мало.
Поїдете зі мною, пане Кемлич, разом із синами і тими людьми, котрих маєте, тоді буде нас більше.
Якщо ваша милість накаже, то я, звісно, поїду, але я убогий чоловік. Одні лиш злидні у нас, більше нічого. Як же мені без худоби та даху над головою залишитись?
Що зробите, те вам окупиться, та й для вас краще голови звідси забрати, поки ще вони на шиях сидять.
Заради всіх святих!.. Що ваша милість таке каже?.. Що?.. Як це?.. Що мені, невинному, тут загрожує? Кому ми дорогу перейшли?..
На це пан Анджей зауважив:
Знають вас тут, гультіпак! Ви мали проблеми з паном Копистинським і його позбулися, потім утікали від судів і служили в мене. До всього ж украли мою здобич, табун коней.
Та що ж ви так! Матінко Божа! заквоктав старий.
Замовкніть і слухайте! Потім ви повернулися до старого лігва й узялися нишпорити в околиці, як розбійники, коні та здобич звідусіль хапаючи. Не відпирайтесь, бо я не ваш суддя, і самі найкраще знаєте, що правду кажу. Ви забираєте коней у Золотаренка, це добре, забираєте у шведів, це також добре. Але якщо вас упіймають, то шкури здеруть, і матимуть рацію.
Правду кажете, бо лише у ворогів відбираємо, спробував відвертітися старий.
Брешете, бо і на своїх нападаєте, мені вже ваші сини зізналися, а це вже просто розбій і шляхетному імені ганьба. Сором вам, гультяї!.. Хлопами вам бути, а не шляхтою!
Став раки пекти від цих слів тертий калач і сказав:
Ваша милість нас кривдить, бо ми, памятаючи наше становище, хлопським промислом не бавимося. Ми коней уночі з нічиїх стаєнь не виводимо. Що іншого з лугів табун захопити або здобути. Це дозволено і немає в цьому жодної кривди у воєнні часи для шляхтича. Але кінь у стайні свята річ, і хіба циган, єврей чи селянин його вкраде, але не шляхтич! Ми такого, ваша милосте, не чинимо. Але що війна, то війна!
Хоч би і десять воєн було, в битві лише можете здобич брати, а якщо його на дорозі шукаєте, то це розбій!
Бог є свідком нашої невинності.
Але ж ви вже тут і кашу заварили. Коротко кажучи, краще вам звідси втікати, бо раніше, чи пізніше, але зашморг вас не омине. Якщо ж поїдете зі мною, то вірною службою змиєте свої провини та пошану повернете. Я беру вас на службу, а вже там і вигода буде краща, ніж від тих коней.
Поїдемо з вашою милістю куди завгодно, проведемо через шведів і через гультіпак, бо правду ваша милість каже, що нас тут лихі люди прикро переслідують, а за що? За що?.. За нашу бідність, ось що! Лише за бідність. Може, також Господь Бог змилується над нами і виручить нас у смутку!
Тут старий Кемлич мимоволі потер руки і блиснув очима. «Від цих дій, подумав він собі, закипить у країні, як у казані, гріх цим не скористатися».
Аж тут пан Кміциц глянув на нього прискіпливо.
Тільки спробуйте мене зрадити! промовив він лиховісно. Бо не втечете, і лише Божа рука зможе вас тоді врятувати!
Таке не про нас, понурився пан Кемлич, і хай мене Бог осудить, якщо мені така хоч гадка в голові промайнула.
Вірю, продовжив помовчавши пан Анджей, бо зрада це щось інше, ніж гультяйство, і жоден гультіпака такого не вчинить.
Що ваша милість тепер накаже? поцікавився пан Кемлич.
Насамперед є два листи, які треба негайно відправити. Маєте розсудливих людей?