Аж тут пан Кміциц глянув на нього прискіпливо.
Тільки спробуйте мене зрадити! промовив він лиховісно. Бо не втечете, і лише Божа рука зможе вас тоді врятувати!
Таке не про нас, понурився пан Кемлич, і хай мене Бог осудить, якщо мені така хоч гадка в голові промайнула.
Вірю, продовжив помовчавши пан Анджей, бо зрада це щось інше, ніж гультяйство, і жоден гультіпака такого не вчинить.
Що ваша милість тепер накаже? поцікавився пан Кемлич.
Насамперед є два листи, які треба негайно відправити. Маєте розсудливих людей?
Куди треба їхати?
Один хай їде до князя воєводи, але немає потреби його особисто бачити. Лише послання передати в першій же княжій хоругві і повертатися, не чекаючи відповіді.
Смолокур поїде, він метикуватий і досвідчений чоловік.
Гаразд. Другий лист треба відвезти на Підляшшя. Спитати ляуданську хоругву пана Володийовськогo й особисто полковникові в руки віддати.
Стариган заморгав хитро і подумав: «То бачу, що робота йде на всі боки, коли вже навіть із конфедератами нюхаються. Буде окріп! Буде!». Після чого вимовив уголос:
Ваша милосте! Якщо це не такий терміновий лист, то може б, виїхавши з лісів, комусь по дорозі віддати. Тут багато шляхти конфедератам сприяє і кожен охоче відвезе, а нам на одну людину більше залишиться.
Це ви добре вигадали, погодився пан Кміциц, бо буде краще, щоб той, хто повезе лист, не знав, від кого він. А чи швидко виберемося з лісів?
Як ваша милість захоче. Можемо їхати і два тижні, а можемо й завтра виїхати.
Потім побалакаємо, а тепер слухайте мене уважно, пане Кемлич!
Я весь в увазі, ваша милосте.
Мене оголосили, правив своє пан Кміциц, в усій Речі Посполитій недолюдком і гетьманським запроданцем, або й навіть шведським. Якби король знав, хто я насправді, то міг би мені не довіряти і намірами моїми погордувати, які якщо нещирі, то Бог бачить! Обережно, пане Кемлич!
Буду обачним, ваша милосте.
Тепер мене називайте не пан Кміциц, а пан Бабинич, втямили? Ніхто не має мого справжнього імені знати. Ані пельку не розтуляйте, ані пари з вуст не пускайте. Якщо питатимуть, звідки я, скажете, що дорогою мене підібрали і мене не знаєте. Натомість скажіть: якщо цікаво, то його самого питайте.
Розумію, ваша милосте.
Синам закажіть, слугам також. Хоч би з них паси дерли, мене зовуть Бабинич. Горлом мені за це відповідаєте!
Слухаюсь, ваша милосте. Піду синам оголосити, бо цим шельмам потрібно лопатою в голову вкладати. Така мені з них утіха. Бог покарав за давні гріхи. Але ось що. Чи дозволить ваша милість слово сказати?
Нічого не бійтесь.
Бачиться мені, що краще буде, якщо ми не скажемо ні жовнірам, ні челяді, куди їдемо.
Слушна думка.
Достатньо буде, коли вони знатимуть, що це пан Бабинич, а не пан Кміциц їде. Ще одне: вирушаючи в таку дорогу, краще б приховати походження вашої милості.
Тобто?
Бо шведи охоронні грамоти відомим людям видають, а хто не має охоронної грамоти, цього до коменданта ведуть.
Я охоронні грамоти для шведських гарнізонів маю!
Здивування блиснуло в хитрих очах пана Кемличa, але подумавши хвильку, він попросив:
Ваша милість дозволить ще сказати, що я міркую?
Тільки б добре радили, а не марудили, то кажіть, бо бачу, що з вас добрий спритник.
Якщо охоронні грамоти є, то це добре, бо можна у винятковій ситуації їх показати, але якщо ваша милість із таким завданням їде, яке в таємниці треба тримати, то краще охоронні грамоти сховати. Не знаю, чи вони видані на імя пана Бабиничa, чи пана Кміцицa, але якщо показати, то слід залишиться і легше погоні буде.
У саме яблучко трафили! вигукнув пан Кміциц. Охоронні грамоти краще зберегти на інший час, якщо можна інакше пробратися!
Можна, ваша милосте, але в селянській одежі або пахолком, що буде легше, бо в мене тут є трохи всього шапок і сірих кожухів, саме таких, які дрібна шляхта носить. Узявши табун коней, можна було б поїхати з ними ніби по ярмарках і пробиратися щораз глибше, ген аж під Лович і Варшаву. Що я, даруйте, ваша милосте, не раз уже, ще в спокійні часи робив, і ті дороги знаю. Якраз під цю пору припадає ярмарок у Суботі, на який здалеку зїжджаються. У Суботі дізнаємося й про інші міста, де буде ярмарок і все далі! Лише б далі!.. Шведи також менше на пахолків задивляються, бо мурашня ця по всіх ярмарках сновигає. А спитає нас котрийсь комендант, то йому витлумачимо, що гуртом безпечніше; коли ж менші групи перестрінемо, то, якщо Всевишній і Матінка Божа дозволять, можна їм по животах проїхатись.
А якщо в нас коні відберуть? Бо реквізиції під час війни буденна річ.
Або куплять, або заберуть. Якщо куплять, то далі без коней, ніби за кіньми в Суботу подамося, а якщо заберуть, здіймемо лемент і зі скаргою поїдемо аж у Варшаву та Краків.
Хитрий маєте розум, зазначив пан Кміциц, і бачу, що мені станете в пригоді. Хоч би навіть шведи цих коней забрали, то зявиться й такий, хто заплатить.
Все одно я мав до Eлка, в Пруссію, з ними їхати, та добре складається, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потім подамося на Остроленку, а звідти пустимося аж під Пултуськ і Варшаву.
А де є та Субота?
Неподалік від Пятниці, ваша милосте.
Кепкуєте, пане Кемлич?
Я б не посмів, дідуган схрестив руки на грудях і схилив голову. Просто там так дивно містечка називають. Це за Ловичем, ваша милосте, туди ще кавалок дороги.
І великі ярмарки в тій Суботі?
Не такі великі, як у Ловичі, але є одна в цій порі, на яку навіть із Пруссії коней приганяють, і люду сила-силенна зїжджається. Упевнений, що цього року не буде гірше, бо там спокійно, шведи всюди панують і по містах залоги тримають. Хоч би хтось хотів щось накоїти, то не зможе.
Я приймаю ваш спосіб!.. Поїдемо з кіньми, за яких я наперед заплачу, щоб ви шкоди не зазнали.
Дякую вашій милості за розуміння.
Підготуйте лише кожухи, чепраки та прості шаблі, бо вирушаємо негайно. І накажіть синам і слугам, хто там є, як мене звати і що я з кіньми їду, а ви найнялися допомогти. Ідіть!
А вже коли стариган обернувся до дверей, пан Анджей сказав ще й таке:
І не буде мене ніхто не називати ні милістю, ні комендантом, ні полковником, лише паном Бабиничeм!
Пан Кемлич вийшов і вже через годину сиділи всі на конях, готові вирушати в далеку путь.
Пана Кміцица, одягненого в сіру свитку пахолка, в таку ж потерту баранячу шапку і з перевязаним обличчям, немов після якоїсь бійки в корчмі, важко було впізнати, він був подібний на дрібного шляхтича, котрий вештається з ярмарку на ярмарок. Оточували його люди подібного штибу, озброєні простими шаблями та довгими батогами для підганяння коней, а також арканами, щоб хапати тих, що розбіглися.
Жовніри здивовано зиркали на свого полковника, роблячи нишком різні про нього зауваження. Дивно їм було, що це вже пан Бабинич, а не пан Кміциц, що його мають лише паном називати, а найбільше стенав від цього плечима і вусами ворушив старий Сорока, котрий, споглядаючи, як на веселку, на грізного полковника, бурчав Білоусові:
Мені це «пане» через горлянку не пройде. Хай мене вбє, а я таки по-старому називатиму, як йому належиться!
Якщо наказ, то наказ! не погодився Білоус. Але полковник змінився неабияк.
Не знали жовніри, що і душа в панові Анджею змінилася так само, як і зовнішній вигляд.
У дорогу! гучно наказав пан Бабинич.
Заляскотіли батоги, вершники оточили табун коней, які збилися в купу, і вирушили.
Розділ IV
Ідучи по самому кордону між Троцьким воєводством і Пруссією, подорожні проходили обширними лісами та бездоріжжям, лише Кемличам знайомими, аж зайшли в Пруссію та дісталися Ленґа, або, як його старий Кемлич називав, до Eлка, де дізналися новини про публічні справи шляхти, що там перебувала, й яка від шведів під захист електора сховалася разом із дружинами, дітьми та майном.
Ленґ був схожий на табір, можна навіть сказати, що якийсь сеймик там проводять. Шляхта хляла без угаву прусське пиво і патякала, щоразу хтось якісь новини привозив. Не питаючи ні про що і лише нашорошуючи пильно вуха, дізнався пан Бабинич, що Королівська Пруссія і впливові її міста рішуче виступили на боці Янa-Казимирa й уже угоду з електором уклали, щоб спільно проти будь-якого ворога захищатися. Подейкували, однак, що попри цю угоду міста не хотіли прийняти електорських гарнізонів, остерігаючись, аби цей хитрий князь, раз засівши в них збройною рукою, не захотів потім назавжди їх захопити, або щоб у вирішальний момент із шведами не обєднався, до чого вроджена хитрість могла його схилити.
Шляхта нарікала на цю недовіру міщан, але пан Анджей, знаючи про зносини Радзивілла з електором, кусав себе за язик, щоб не розповісти всього, що йому було відоме. Стримувала полковника від цього думка, що небезпечно було в Пруссії eлeктора вголос чехвостити самого курфюрста, до того ж, сіромасі, котрий на торг із кіньми приїхав, не випадало вдаватися в заплутані політичні сфери, над якими навіть найвидатніші державні діячі даремно мізки собі ламали.