Ось бачите, монсеньйоре, мовив месьє де Шантосе, брат нареченого Маргарити. Вона навіть сльозинки не зронила.
Шарль Орлеанський кисло посміхнувся, він давно вже перетворився на політика, а політик не має права бути шляхетним. Проте серце його боліло. Сестра була надто юною для цього шлюбу, для цієї самотньої подорожі у далекий край, для геть чужої родини, в якій їй доведеться жити. Він був певен, що герцог Бретонський поступово позбавить Маргариту всього французького супроводу, тому наказав сестрі до останнього триматися сповідника, мадам де Белльваль та котрогось із пажів, аби мати змогу передавати вісті. Саме тому герцог дуже довго напередодні розмовляв із духівником принцеси та її вихователькою, даючи настанови, бо занадто добре знав свою ніжну сестру, аби не хвилюватись.
Із Богом! Їдьте! нарешті промовив герцог Орлеанський, махнувши рукою. Він проводив тривожним поглядом віконце дормеза, але сестра до нього не озирнулася.
Французький почет важко зрушив з місця, наче дивна тварина з коней, вершників, заліза, шкіри та деревини дормезів, з довжелезним хвостом. Нерухома, як статуя з білого мармуру, Маргарита сиділа біля віконця дормезу, жадібно вбираючи поглядом розкіш луарського літа, тонкі білі пальці міцно вчепилися в оздоблену сріблом маленьку арфу. Дама де Белльваль мовчки перебирала бурштинові чотки, а дівчата-пересмішниці зі свити стиха шепотіли щось одна одній на вухо.
З боку віконця Маргарити їхали верхи бретонці, але принцеса якось оминала їх поглядом, наче прагнула бачити лише блиск Луари та зелений оксамит трави. Раптом серед чорно-білих бретонських горностаїв спалахнула зелена пляма колір Орлеанського дому. Маргарита, отямившись, побачила біля свого віконця джуру герцога Орлеанського, він стягнув зелене барі3 з гаптованими шовком листочками кропиви4 і вклонився принцесі настільки низько, наскільки це взагалі міг зробити вершник. Маргарита привітно посміхнулась у відповідь, але не могла згадати імені хлопця.
Прюнель Філіпп де Прюнель, здається
Маргарита втомлено відкинулася на гаптовані шовком різнокольорові подушки: кілька ночей вона майже не спала. Від важкого, шитого сріблом та перлами хорна боліла шия, тому Маргарита не роздумуючи стягнула убір з голови. Побачивши, що принцеса засинає, дама де Белльваль знаком наказала юним фрейлінам припинити балачки. Заколисані розміреним кроком коней, дівчата швидко замовкли, але стару мадам де Белльваль сон не брав, вона пильно вдивлялась у скамяніле обличчя своєї вихованки, якесь на диво нахмурене та суворе, навіть тонкі білі руки, стиснуті в кулаки, проти волі видавали внутрішнє напруження. Маргарита спала погано, вона весь час переверталася з боку на бік, зрештою зімявши брокатну сукню, подих став рвучким і непевним, вуста її нервово здригалися, наче вона хотіла кричати. Мадам де Белльваль знала, що Маргариту часто мучать страхіття, від самого дитинства. Стара завжди заспокоювала дівчинку, запевнюючи, що це лише страшні сни. Але сама добре знала, що то не сни, а вихоплені з памяті спогади. Як не дивно, Маргарита памятала матір, покійну герцогиню Валентину, хоч та померла, коли дівчинці було лише три з половиною роки. Але ніяк не могла зіставити образ змученої жінки у глухій жалобі зі змарнілим обличчям, щільно обтягнутим пожовклою, як старий пергамент, шкірою, з тим, якою уявляла свою матір, такою, якою вона посміхалася з коштовних мініатюр численних книжок, які їй присвячували: стрункою, світлою, наче Діва Марія, розрядженою у брокат і коштовності, як королева Франції, яку одного разу бачила на прощі. Ця страшна висока жінка у жалобі мовчки приходила у найтривожніших снах, ставала над її ліжком та скорботно посміхалась, і Маргарита боялась її до зупинки серця.
Маргарита народилася того буремного 1405 року, коли її батько, Луї Орлеанський, відверто готувався до війни зі своїм ворогом та кузеном Жаном Бургундським. Замок Шато-Тьєррі перетворився на подобу дикобраза5 з ордену герцога Орлеанського. Маргарита народилась у передвоєнній моторошній тривожності: Шато-Тьєррі якось раптово заповнився лицарями, солдатами, дзвоном зброї, пострілами кулеврин; герцогиня Валентина з дітьми та придворними дамами замкнулась у височині донжона, намагаючись зайвий раз не виходити надвір та не виїжджати з замку. Герцогиня від нестачі свіжого повітря та рухів ще довго лежала кволою, дочки їй не приносили. Маргарита немовлям була надзвичайно тривожною ночами весь час кричала, ніби з колиски її переслідували страхіття. Ті страхіття безжально змішувались зі спогадами: жінки у жалобі, страшні та темні, як демони, хоч обличчя знайомі, рідні; камяні хрести в обіймах полумя, божевільні чорні коні, чомусь кров на простирадлах. Маргарита досі не могла сказати, що з нею справді сталося, а що лише наснилося у тривожності ночей.
Дівчина бачила, що її везуть мало не потай, у дормезі без гербів, почет та охорона більше бретонські. Вона добре знала, що так не годиться, що наречену повинен супроводжувати кревний родич, свій почет, що наречений має виїхати назустріч зі свого замку, а місто зазвичай прикрашають, як на свято. А ще дзвони Вони сповнюють пянку легкість повітря чистим, радісним співом Маргарита знала, що так приїхала у Францію її мати, міланська принцеса. Її ж везли тихо, майже ніде не зупиняючись, так везуть викрадену наречену, а не онуку короля. І хоча на її вустах завмерла легка придворна посмішка, у погляді застигла крига, видаючи те, що вона добре розуміє, які знаки поваги мала б отримувати.
Вона і далі їхала мовчки, ні на що не скаржилася, нікому не дорікала, навіть впевнено тримала на вустах легку посмішку, але усе її роздратування і гнів згоряли всередині, не насмілюючись і словом вирватись із її зімкнутих вуст. Лише коли в анжуйському абатстві Фонтенвро, де жіноча половина почту заночувала, коли за нею закрили двері гостьової келії, Маргарита кинулася на ліжко, вчепилася зубами у грубу полотняну подушку та розпачливо заридала. Ті ридання настільки її виснажили, що дівчина миттю заснула, і чи не вперше за кілька місяців нічні страхіття та жінка в жалобі полишили її.
На четверту добу подорожі раптом ударив сильний дощ. Тепер у дормезі було на диво затишно, і Маргарита вишукувала таємне задоволення у тому, що важкі краплі барабанили по сталевих саладах6 бретонців. Коли негода починала їм допікати, бретонці співали своєю дивною мовою, а дамі де Белльваль, призвичаєній до по-французьки вишуканого двору Кохання, бретонські пісні здавалися суцільною лайкою.
Сердешна моя дівчинка Вам доведеться звикати до цієї варварської мови.
Звикати Звикати Звикати Вибивали колеса. Почет тим часом повільно залишав Турень. Над ним сумно плакав дощ. Маргарита жадібно дивилася навкруги й боялася зайвий раз мигнути, щоб ніколи не забути пишноти луарського літа. Бо попереду лише скелі, болота, нескінченні зарості вересу, а ще вітер і море без сумніву, вороже, холодне, зле.
Виснажена нерухомістю в дормезі, Маргарита дивилася на Філіппа де Прюнеля мало заздрісно. Той їхав попереду, острожив коня, коли йому заманеться, і, здається, був сповнений скоріше щирою цікавістю та очікуванням пригод, ніж шкодуваннями та сумом. Авжеж, йому ледь чотирнадцять, він щойно вирвався з-під опіки родини та переляканих квоктань своєї матінки, вдови шамбеллана покійного герцога Орлеанського, та пятьох незаміжніх старших сестер, утік від муштри з вічною чисткою зброї та стусанів суворого коменданта Ла-Ферте. От щасливець! Принцеса опустила фіранку і, відкинувшись на подушки, високо підняла голову, проганяючи з широко відкритих очей сльози
Молода жінка легко зіскочила з високого ліжка із цілою горою маленьких, гаптованих золотом подушечок. Забувши про нічні капці, вона швидко ніби літала, а не ходила опинилась перед розпаленим каміном. Червонувате світло охоплювало її фігуру, обіймало палаючою аурою білу шкіру, чорне, як ніч, волосся, довге й жагуче, прикривало її тіло, наче плащ. Рішар заворожено дивився і не міг позбутися думки про те, що Рене схожа на відьму. Всевладну чарівницю, яка приворожує чоловіків, щоб врешті згубити. Раптом вона озирнулася та посміхнулась до замисленого Рішара нестримно сумною, якоюсь жалобною посмішкою.
Рене, серце моє! він мяко обійняв її однією рукою, а другою відкинув за спину волосся, ви така сумна.
Ви ж не можете мені заборонити думати про ваше весілля, монсеньйоре, про вашу наречену
На Бога, припиніть! По-перше, це всього-навсього заручини. До того ж, Орлеанський дім не при такій владі, щоб вона насмілилась ставити мені вимоги. Що між нами зміниться від того, що я одружусь із нею за кілька років? По-друге, вона досі дитя, їй лише десять років. Ще принаймні три роки ніхто і слова не мовить про шлюб та консумацію. А за три роки союз із Орлеанами може стати непотрібним моєму братові, герцогу
І ви наважитесь повернути онуку короля? не вірячи, із гіркою посмішкою запитала Рене.
Діва її роду недовго сидітиме без нових заручин та шлюбу, будьте певні. Ви ж знаєте, що мені цей союз поперек горла. Я лише молодший син герцога Бретонського, могли б дати мені спокій від цих політичних угод
Ранкові дзвони бадьоро заспівали приму. Вітряний світанок безжально розлучав наполоханих коханців. Рене тривожно провела Рішара своїми дивними срібними очима: розчарована та вже сповнена ненависті до дівчини, якої ніколи не бачила.