Для принцеси подали маленькі ноші, прикрашені біло-чорними гербами Бретані та блакитно-золотими Орлеанів. Бліда дама де Белльваль, що не чекала таких вибриків від своєї добре вихованої принцеси, марно намагалась привести до ладу залишки її зачіски та втихомирити власне серцебиття. Бачила б це її стара італійська нянька!
Трохи присоромлена своїм зовнішнім виглядом, Маргарита краєм ока дивилась на нареченого. Той їхав праворуч, повільно й мовчазно, як головний плакальник на похороні. Та й чого б це йому виглядати задоволеним: йому підсунули дитину, що увійде в шлюбний вік не раніше, ніж за три-чотири роки, і, дай Боже, іще за рік, якщо пощастить, народить сина. Інакше нащо ті політичні шлюби?
Маргарита встигла помітити, що граф десь такого ж віку, як і її брат Філіпп, у сідельнику тримається дуже прямо, й очі у нього, попри стурбованість і явне незадоволення, привабливі й ласкаві, як темний бурштин. Обличчя графа було виразне, монфорівське: довгий ніс, широке підборіддя та вилиці, вуста вузькі, зімкнуті, із впевненою напівпосмішкою, очі доброзичливі, уважні риси свідчили скоріше про відкритий характер та вміння володіти собою. На відміну від білявих світлооких братів, Рішар мав ясно-каштанове волосся, що трохи закручувалось на кінцях, та темні очі, як кажуть, від матері, проте все одно був дуже до них подібним. Як побачити їх разом: Жана, Артюра, Жиля та Рішара завжди було зрозуміло, що це рідні брати. Однаково кремезні, міцні, як гриби з-під одного дерева. Молодші троє мали лише по року різниці між собою, а тому, незважаючи на різні та непрості характери, були між собою дружними, ладні були кинутись із голими руками на захист один одного, а до старшого брата, герцога, мали незаперечну повагу.
Кемпрле прикрасили різнокольоровими прапорцями, як на турнір чи коронацію. Люди вибігли на вузькі вулички, кричали щось своєю дивною, грубуватою мовою, і з їхньої радісної інтонації Маргарита зрозуміла, що її вітають. Їй під ноги кидали якісь невідомі ароматні квіти, дрібні й яскраві, й дівчина не вірила, що цей скелястий край міг породити таке різнобарвя.
Люди кричали привітання герцогу, блідій гордівливій герцогині, графу дЕтану, сеньйору де Шантосе, їхньому старшому брату, Артюру де Рішмону, який тільки-но повернувся з Парижа, а тому був дуже елегантно вбраний. І Маргариту, яка ще не знала усіх внутрішніх суперечностей герцогської родини й яка звикла до розповідей про чвари у королівській сімї, така злагода щиро дивувала. Як і дивувало незвичне і неприпустиме для неї звертання на «ти» між братами, у той час коли її старший брат, герцог Орлеанський, незмінно казав «ви» навіть малій Ізабеллі та Жану, бастардам батька.
У соборі було повно людей, розряджених незвично пишно для призвичаєної до жалоби Маргарити. Як же це не схоже на затишок Блуа, Аньєра чи Ла-Ферте, на маленький двір герцога Орлеанського, вічно вбраний у темне. Філіпп колись розповідав сестрі про марнотратний двір королеви Франції, про розкішні учти дофіна, але Маргарита, що зростала у майже збанкрутілому дворі герцога Орлеанського, й уявити собі не могла таких пишнот. Із герцогинею Жанною прийшли вісімнадцять дам її почту у неймовірно багатих жовто-зелених брокатних сукнях, усі завішані однаковими коштовностями, замовленими герцогинею. А потім списоносці із горностаєвими гербами на грудях, біло-чорні пажі у коротких плащах, розкішна свита герцога, обтягнуті парчею зі срібним гаптуванням ноші герцогських дітей
Маргариту перевдягнули у ще одну білу парчеву сукню зі срібною нижньою спідницею й довгими подвійними рукавами, волосся сховали під невисокий біло-срібний хорн, серпанок мяко огортав підборіддя, двома хмаринками спадав за спину й третьою прикривав обличчя. Це не було у звичаї: до самісінького кінця весільної учти наречена мала бути із розпущеним волоссям, що символізувало її незайманість. Маргариту ж, за згодою герцогів, убрали по-дорослому, а волосся сховали, аби не так впадала в очі різниця у віці наречених. До церкви Маргариту везли на ношах, які оточували тридцятеро списоносців та тридцять пажів: пятнадцять із бретонськими гербами, пятнадцять із орлеанськими. Коло порталу собору на принцесу чекав її кузен, герцог Бретонський, він поштиво вклонився на церемонне привітання Маргарити та повів її до вівтаря.
Її наречений уже стояв поруч із єпископом, й дівчина спершу не впізнала його у пишному яскраво-червоному вбранні з важким, усипаним рубінами золотим пасом. Єпископ лагідно зєднав їхні руки: тремтливу й теплу Маргарити та холодну й нерухому Рішара. Від запаху ароматичних масел, монотонних співів тонкоголосих хлопчиків-хористів і латинських молитов Маргаритою знову оволоділа втома, як тоді, коли вона сиділа в дормезі. Вона відчула, як холодна рука Рішара одягнула їй важку, так само холодну обручку на палець. Дивно, як вгадали із розміром: каблучка сіла як улита В імя Отця і Сина Їх заручили.
Її наречений уже стояв поруч із єпископом, й дівчина спершу не впізнала його у пишному яскраво-червоному вбранні з важким, усипаним рубінами золотим пасом. Єпископ лагідно зєднав їхні руки: тремтливу й теплу Маргарити та холодну й нерухому Рішара. Від запаху ароматичних масел, монотонних співів тонкоголосих хлопчиків-хористів і латинських молитов Маргаритою знову оволоділа втома, як тоді, коли вона сиділа в дормезі. Вона відчула, як холодна рука Рішара одягнула їй важку, так само холодну обручку на палець. Дивно, як вгадали із розміром: каблучка сіла як улита В імя Отця і Сина Їх заручили.
Амінь, видихнули придворні.
Рішар обережно забрав серпанок із поблідлого обличчя дівчини. Й вона відчула холодний поцілунок десь у щоку та із жахом усвідомила, що все це і насправді відбувається із нею: камяний чоловік, який і слова до неї не мовив, і якого вже ніколи не позбутися, біло-срібна сукня, яка так радувала її на початку, а тепер аж душить жорстким високим коміром, чужа скеляста, роздерта вітрами країна, що має стати їй єдиною домівкою. На темно-синіх очах зявилися сльози, але опущений серпанок вчасно приховав сліди її слабкості та втоми. Але ще до того, як вони повернулися обличчям до присутніх, Маргарита себе опанувала. Зрештою, у світі є набагато гірші речі. Їй десять, її наречений молодий хлопець. Коли їй буде чотирнадцять і шлюб буде консумовано, він все ще буде людиною у розквіті сил. Якщо вони й не стануть щасливим подружжям, то принаймні житимуть із повагою до королівської крові, яка в них тече.
Граф дЕтан вивів її з собору, навкруги кричали привітання, герцог Жан щедро сипав золото у натовп і називав Маргариту милою сестрою. Вона не знала, як відповідати на ці знаки поблажливості, й навіть не думала у своїй юній наївності бачити в цьому лише придворну чемність. Тому вона посміхалась слабкою посмішкою, яка здавалася кожному, хто не здогадувався про її втому, радше стриманою, ніж любязною. Ті пишні дами вклонялися їй, називали імена, титули, посади, але Маргарита, як не намагалась, не могла це все запамятати.
Святкове приймання пройшло у напівсні, від вина, хоч і добряче розведеного водою, Маргариту хилило до сну, але вона мусила сидіти дуже прямо, вислуховувати привітання й побажання, які спричиняли дружний регіт гостей та гнівні погляди суворої герцогині Жанни. Заручини відсвяткували так пишно, що більшість присутніх до кінця життя були певні, що то і було весілля.
Коли сердешну Маргариту нарешті відвели до ліжниці, вона ледве трималася на ногах. Мадам де Белльваль завісила темно-синій полог, розшитий казковими срібними квітами, та вийшла з покою. Дівчину залишили саму.
Маргарита сіла у ліжку, бо разом із придворними дамами та служницями її залишили втома та сонливість, поступившись місцем гнітючій самотності й холодному, як гадюка, страху. Вона ніколи не спала сама, та ще й у такому великому ліжку. Її зведена сестра, мала Ізабо, завжди спала поруч, і Маргариту полишали страхіття й непевність. Тепер вона сиділа одна у густій темряві пологу, за яким, здавалось, зібрались усі страхи світу. Маргарита сиділа тихо, притамовувала подих, щоб розчути чиюсь моторошну ходу, серце її завмирало, а потім починало колотитись, як у загнаного звіра. Тоді вона покликала мадам де Белльваль і наказала запалити свічку.
Слабке мерехтіння вогника осяяло великий покій, обшитий темно-синім оксамитом, та гобелени із казковими тваринами. Маргарита підвелася з ліжка та підійшла до вікна, віконниці важко зрушили, й у ліжницю увірвались бретонські стоголосі вітри та загасили свічку. Маргарита довго стояла біля вікна, в обіймах тих досі чужих вітрів, потім підбігла до ліжка й розсунула важкий полог. Нічне небо у вікні почало бліднути, вітри співали свої дивні пісні, заколисуючи її. Маргарита вже не боялася. Народжена на світанку, вона завжди позбавлялася своїх страхів із першими променями сонця. Захмеліла від свіжого повітря дівчина швидко заснула.
Їй наснився плескіт Луари, шелест старих дерев навколо Ла-Ферте, квітуча шипшина, оберемки млосних кульбабок, мрійлива мелодія, яку любила грати на арфі мала Ізабо Бретонські вітри нашіптували щось на вухо сонній дівчині, але вона чула лише улюблений із дитинства наспів срібної арфи
Герцогиня Жанна почала опіку над своєю кузиною із того, що призначила їй секретарем вірну людину. Маргарита спершу опиралася, бо писати вміла і сама, а секретарем при ній був її вчитель та духівник, месір Коллар. Проте врешті була змушена пристати на вибір герцогині. Впевнившись, що дівчина особливих турбот не вимагає, герцогиня дала їй спокій, залишивши виховання Маргарити на совісті месіра Коллара та дами де Белльваль. Щодо графа дЕтана, то він намагався уникати своєї надто юної нареченої, відкупившись нечувано щедрими подарунками. Рішар подарував Маргариті карлика, який умів розрадити свою панну не лише дурними балачками, кумедне чорне цуценя, а ще неймовірні коштовності у витончених узорчастих скриньках. Маргарита чемно подякувала графу та з того дня його не бачила. Із розмов герцогині та її діверів вона зрозуміла, що Рішар поїхав у справах у свій замок Бенон. І, треба визнати, ця новина припала Маргариті до душі.