Ваша величносте! Ваша величносте! Французи напали на наш табір! Розвідка доповідає, що герцог Брабантський із кількома тисячами списів у півльє!
Король ще мить дивився на зброєносця, не усвідомлюючи в гарячці бою значення його слів.
Нам не втримати два фланги і бранців, глухо зауважив Кларенс.
Обличчя короля горіло, як у пропасниці.
Убити неважливих полонених! наказав він.
Джури кинулися доносити наказ.
Як вони знатимуть, хто важливий, а хто ні? спитав раптом блідий Кларенс.
Самі розберуться.
Тут англійці побачили, що французи почали третю атаку. Коні вже не могли продертися крізь щільні завали тіл, деінде утворились стіни висотою з чотирьох-пяти мерців, ряди знову порушились, залишок третього війська накивав пятами. Лучники зупинили напад і французи відступили. Тоді король Англії, зібравши навколо себе братів і декілька сотень вершників, сам повів військо у бій. Французи не чекали такої зухвалості, тому більшість із переляку навіть не намагалась опиратись. Англійська піхота вже кинулась на поле бою грабувати вбитих. Більшість мертвих сеньйорів лишилася у самісіньких сорочках. Так і лежали білоногі, з перемазаними брудом та кровю обличчями, посіченими руками, розрубаними головами, розпоротими животами у дивних обіймах смерті, наче грішники, яких після Останнього суду янголи сонмами скидали у пекло.
Дехто ще вперто боронився. Але англійці у якомусь запалі били влучно, смертельно й немилосердно. Наче хотіли відомсти за свої голодні, холодні, вимочені дощем дні та ночі.
Король Англійський помітив, що якийсь лицар бється із останніх сил, хоч на нього напало не менше пятьох. Його величність зацікавлено підїхав ближче, наче хотів подивитись травлю кабана на ловах. Побачивши короля, француз відпустив меч:
Здаюся! Я герцог Алансонський!
У ту ж мить два мечі врізались у тіло сердешного герцога. Той глухо скрикнув і впав замертво. Огидна смерть для нащадка французьких королів. Його вбивці якось винувато озирнулись до короля Генрі, він криво усміхнувся й промовив, як на проповіді:
На все воля Божа
Філіпп відчував лише руки на своєму тілі жадібні та злочинні, які зірвали навіть ланцюжок із хрестиком, познімали з відпружених, безвольних пальців каблучки. Філіпп застогнав, перед очима стояв червонуватий туман, із якого виринали чужі, безжальні руки.
Живий! Бач, бретонець!
Ті чужі руки вихопили його, винесли зі сталевої важкості у легкість червонуватого туману. Кілька притомних ляпасів. В обличчя плеснули водою, Філіпп облизав потріскані вуста розжареним, пекучим язиком. Очі злиплись від засохлої крові. Важко розплющились, наче вдруге народились. Світло Небо День
Хто ти?
Викуп даєш?
Погляд Філіппа впав на землю, на купи мертвих тіл, трупи коней, заляпані кровю, брудні прапори. Він похитнувся, вуста його затремтіли. Прюнель намагався щось сказати, але не міг і слова з себе вичавити. Хіба не занадто для нього? Кров із рани суцільно пройняла сорочку під обладунком, було холодно, а у Філіппа вже починалась гарячка.
Хто ти, чорти б тебе забрали?
Голос зник, сил немає. Знову ті мертві, їхні закривавлені обладунки, білі ноги вже пограбованих, сморід розпоротих нутрощів, застиглі у вічному подиві очі, завмерлі в останньому крику вуста, втрачена зброя, зігнуті шоломи, поганьблені прапори. Перед очима мізки, що витікають з-під шолома конетабля, безпорадна бойова рукавичка герцога Орлеаського, увігнутий ударом палиці обладунок графа де Рішмона. Звідусіль пахне свіжою кровю, як на бичачій бойні. Нудота підступає до горла, стискаючи подих та шлунок.
Англієць замахнувся мечем, Філіпп уже не боїться, його божевільні яскраво-зелені очі застилають сльози. Там, десь попереду, піднімають трофеї бургундські прапори, поруч два мертвих лицарі: Невер і Сен-Поль, брати герцога Бургундського, він упізнав їх лише за гербами на кірасах. На поле стервятниками злетілись англійські солдати Що сталося? Чому так довго? Чому він досі живий? Навіщо? Що він зробив? Чому той меч завмер? Філіпп не почув, як другий англієць зауважив:
Це герб графа де Рішмона. Його господаря полонив сам король. Іди спитай, чи потрібен графу його джура. Присягаюсь, отримаєш добрі гроші. Як не потрібен дай мені знак рукою, я його тут і добю.
Англієць щось закричав, і другий штовхнув Прюнеля уперед. Той ішов хитаючись, ледве притомний. Його заштовхнули у якийсь намет. Побачивши перевязаного Артюра де Рішмона із закривавленим, посіченим обличчям, хлопець упав на коліна.
Нас розбили! Розбили! Ганьба! Ганьба!
Філіпп опустився на землю, знепритомнівши більше від пережитого та побаченого за день, аніж від поранень. Рішмон навіть не мав сил покликати на допомогу слугу, щоб той повернув Прюнеля до тями. Його самого витягнули з-під завалів мертвих тіл, його обличчя, обладунок та щит були так щільно залиті кровю, що його не могли впізнати ані за виглядом, ані за гербом. Дякувати Богу, граф був при тямі та зміг назвати своє імя, а лучник, який його витяг, чомусь мав достатньо віри його слову. Король негайно перекупив полоненого, бо ж це був син його мачухи.
Залишивши на азенкурському полі десять тисяч убитих французів, король ще раз передивився полонених, щоб ті не обтяжували його у рейді на Кале. Менш знатних без жалю повбивали: або перерізали горлянку, або рознесли голову. Найгоноровішим прислали лікаря, бо король хотів показати Лондону переможні трофеї.
Надвечір король Генрі, сповнений почуттям власної обраності та пихи одночасно, покликав до себе англійських та французьких герольдів. Також до його намету привели усіх гонорових бранців.
Що скажете, месіри? король обвів лихоманковим поглядом присутніх. На чиєму боці перемога?
На боці Англії, ваша величносте, погодились герольди, низько вклоняючись.
А ви що скажете, панове? звернувся король до полонених французів.
Ті мовчали, не насмілюючись навіть підвести погляд.
Я вас запитав! повторив король, не відповідати далі було б образою.
Герцог Орлеанський, вклонившись, наскільки дозволяло його поранення, промовив:
Це англійська перемога, ваша вели
Ні, кузене, різко перебив його король. Не англійська. Це воля Господа, Пресвятої Діви та святого Георга, небесного покровителя нашого королівства. Це кара за ваші гріхи, за той безлад, що ви, арманьяцькі собаки, дозволили у Франції, за спалені замки, за зруйновані церкви, збезчещених жінок.
Герцог Орлеанський до крові прикусив губу, опустив голову і більше ані слова від нього не почули. Після того, як сер Річард Воллер витягнув його з-під гори мертвих тіл, у нього було достатньо часу, аби побачити, що залишилось на Азенкурському полі. Стіни, суцільні стіни мертвих тіл. Його призначили головнокомандувачем, тому ця катастрофічна битва, поразка арманьяків це його повна відповідальність. Коли б він зараз стояв перед своїм дядьком, божевільним королем Франції, то напевно вже помер би від сорому та ганьби.
Тим часом ті французи, що вижили та змогли відступити, надіслали джуру до короля Англії із проханням дозволити повернулись на поле бою, надати допомогу пораненим та забрати тіла загиблих. На це прохання король відмовив, бо вже темно та пізно, але дозволив прийти завтра зі світанком.
Кажуть, що наступного дня на Азенкурському полі не було жодного живого француза, бо король Англії наказав своїм солдатам добити вночі тих, хто вижив.
Англійці з награбованим скарбом та сімома сотнями бранців вирушили на північ. Над сірим полем падав дрібний колючий жовтневий дощ. Не зважаючи на поранення, герцог Орлеанський їхав верхи відразу ж за королем Генрі та його братами. Головного убору він не мав, холодний дощ гострими краплями падав на його опущену голову, затікав на шию та під сорочку, жорстку від засохлої крові, та герцог не зважав. Відтоді, як французьких бранців вивели з намету переможного короля, від нього не почули ані півслова.
Прюнель лежав без тями на возі з пораненим Рішмоном, тому безкінечний дощ, що колотив по обладунках англійців довкола, не зводив його з розуму, як решту французьких сеньйорів.
Вже три ночі до Маргарити приходили страхіття. Вона зривалася з ліжка та безтямно бігла до дверей, де її підхоплювала на руки мадам де Белльваль, що прокидалася від її криків.
Тихіше, ваша високосте, все добре Все добре
О, ні, мадам де Белльваль, мені снились круки над полем Над полем, повним мерців
Це лише сон, ваша високосте
Ні, я бачила мертвих Так багато, так страшно Герцог Алансонський Його геть усього порубали
Мадам де Белльваль перехрестилася та запалила кілька свічок. Пальці не слухались, вогонь важко займався, минаючи гніт і лише розтоплюючи віск. От напасть! За що цій дитині ті нічні страхіття? Маргарита тихо плакала, посправжньому налякана тим, що побачила мертвими кількох людей, яких добре знала при дворі свого брата. Який дивний сон Їй навіть здалося, що вона відчула металевий запах крові. Навіть дбайливо закутана у ковдру, вона досі тремтіла.