Король Англії був беззаперечно сміливим в очах своїх солдатів. Він жодного разу не користувався тактикою свого батька, коли на поле бою виходило два чи три солдати в королівських кірасах та шоломах із короною, а сам покійний король бився у звичайному обладунку, але оточений охороною. Генрі кидався у саму гущавину бою, так само робили і його брати. Сувора дисципліна в таборі короля стосувалася його особисто так само, як найменшого джуру. Беззаперечна відданість королю, яку кожен англійський воїн носив у своєму серці, виростала з глибокої поваги до його величності як полководця. Тому коли ранком дня святого Кріспіна король Генрі виїхав перед своїм військом, аби підбадьорити солдатів, над Азеркурським полем завмерла пронизлива тиша. Кожен з тих брудних, голодних, змерзлих вояків, що всю ніч молилися, готуючись до смерті, аж зачаїв подих, щоб почути кожне слово свого володаря.
Добрі англійські люди, мої славні підданці! почав Генрі, він підняв забрало шолома, тому усі бачили його лице. Перед очами Господа нашого, у годину, коли кожен із нас готовий померти, я, як у Судний день, ще раз присягаюсь, що діло моє праве, а корона Франції мій законний спадок16. Я прийшов забрати те, що належить мені за правом, яке я успадкував від батька, а він від свого батька, а той від славного короля Едварда Третього. І я повернувся сюди, на мою французьку землю, не як ворог чи супостат, аби вбивати, спалювати та ґвалтувати, як робили і роблять арманьяки, що сміють називати себе французами, а щоб відвоювати те, що є моїм від народження, із найменшим руйнуванням, як істинний, справедливий і добрий володар цієї землі. Тому, піднімаючи свого меча, випускаючи свої стріли, викрикуючи мій бойовий клич, не залишайте місця сумнівам чи страху в серці своєму, бо за вами правда, і сам Господь стане вам на захист! Господь і святий Георг, наш небесний покровитель, стануть із нами!
Коли король закінчив, усі до єдиного солдати впали на коліна та поцілували землю. У ту мить у жодного, хто його чув від найменшого джури до найшляхетнішого герцога (серед яких були й непевні, й бунтівники, й заколотники), не було сумніву, що Генрі і є їх законний король, що немає й не може бути у них короля іншого, і що ніколи світ не знав справедливішої битви, ніж та, до якої вони вже готові.
Французи не хотіли розпочинати атаку без герцога Брабантського та єдиного сина герцога Бургундського. Та досі наївно чекали на герцога Бретонського, а Рішмон не наважувався зізнатись уголос, що його брат не приїде. Конетабль вже двічі надсилав посланців до герцога Брабантського, які знаходили його у церкві, де він слухав месу. Французи чекали на англійський напад, англійці, зважаючи на малу чисельність, першими нападати не хотіли. Тоді король Генрі наважився просунути свою армію вперед, зберігши ряди. Центральні лучники приготували звичайний захист від кавалерійської атаки гострі кілки, які вкопали у мокру переорану землю.
Зухвале наближення англійців лише роздратувало французьке командування. Попри заперечення конетабля, сеньйори змусили його почати бій. Напружену гнівну тишу прорізали звуки бойових сурм. Шарль дАльбре наказав наступати і сам повів перше військо, яке складалося із восьми тисяч лицарів та півторатисячної кавалерії. Лучників у першому війську, яке вже чисельно переважало ворога, не було. За планом конетабля кавалерія повинна була розсіяти англійське військо, залишки якого мали добити лицарі. Кавалерія подалася вперед, відразу ж у небі засвистіли стріли. Більшість французів і близько не доїхала до позицій англійців. Коли ж піші лицарі наздогнали кавалерію, їм уже заважали людські тіла й трупи коней, які фактично завалили шлях. Тоді лучникам знову наказали стріляти
Все ж таки, зважаючи на чисельну перевагу, французи дійшли до частоколу англійських лучників. Ті змушені були трохи відступити, але проти французів грали їхні важкі обладунки, завалений шлях та розмокла земля.
Коли англійці вихопили короткі бойові сокири, важкотілі лицарі вже не могли вправно відбиватися. У близькому бою важкий довгий меч завжди програє короткій сокирі, якою легше битися. Ті, кого не знайшли англійські стріли, полягли під сокирами.
Тоді у бій виступило друге французьке військо, яке вів сам герцог Орлеанський. Філіпп дивився з гордістю на свого колишнього сеньйора, такого видного, непереможного, в коштовному міланському обладунку та довгому чорному оксамитовому плащі, на високому темно-сірому коні, в оточенні сонму зброєносців, пажів у кірасах із гербом Орлеанського дому, наче святий Михаїл із янголами. Опущене забрало шолома приховувало сліди безсонної ночі, втоми останніх тижнів та непевності молодого герцога. Як добре, що ані Філіпп, ані жодна людина довкола про це не здогадувалась. Що сталося далі, Філіпп не бачив, бо третьому війську, де був Артюр де Рішмон та його загін бретонців, наказали готуватись до бою.
Тоді у бій виступило друге французьке військо, яке вів сам герцог Орлеанський. Філіпп дивився з гордістю на свого колишнього сеньйора, такого видного, непереможного, в коштовному міланському обладунку та довгому чорному оксамитовому плащі, на високому темно-сірому коні, в оточенні сонму зброєносців, пажів у кірасах із гербом Орлеанського дому, наче святий Михаїл із янголами. Опущене забрало шолома приховувало сліди безсонної ночі, втоми останніх тижнів та непевності молодого герцога. Як добре, що ані Філіпп, ані жодна людина довкола про це не здогадувалась. Що сталося далі, Філіпп не бачив, бо третьому війську, де був Артюр де Рішмон та його загін бретонців, наказали готуватись до бою.
Блідий Філіпп де Прюнель біг за Артюром де Рішмоном. Він знав, що у першому війську, яке знесли англійські лучники, був його обожнюваний старший брат, шамбелан герцога Орлеанського. Філіпп біг щодуху, збуджено кричав: «Сен-Дені монжуа17», а вітер перебивав йому подих. Панцир, хоч і дуже легкий, незвично давив на плечі.
Коні завязли у грязюці, вершники марно їх острожили. Тіла важко падали одне на одне, коні не могли розвернутись. Поранені стрілами лицарі провалювались у болото бруду, на чужі тіла. Згори нестерпно важко дерлися коні, падали, намагались підвестись, заливали кровю
Філіппу здавалось, що у нього немає ані рук, ані ніг, самі очі, сповнені жаху, немилосердно відкриті. Коні несуться повз нього повільно (чи так здається?), але все вперед і вперед, до пекла. Прюнель ледве встигає прикривати Рішмона щитом ззаду від ворожих стріл, від підлих ударів у спину. Це вже геть не схоже на шляхетну гру. Це геть не шляхетно. І це не гра. Те, що він бачить на власні очі, не має назви. Жодна людина про таке не розповідала. А коли б і розповідала, він би не повірив. Нутровим болем та швидкою кровю Філіпп де Прюнель вивчає свій перший дорослий урок: якщо не вдариш сам ти мрець. І тут немає місця ані шляхетству, ані лицарству, тут немає правил, тут не буде другого разу, тут все жахливо, все по-справжньому.
Брязкіт зброї, іржання коней, передсмертні чужі крики глушать Філіппа. Він бачить, як герцог Орлеанський упав із коня, бачить кров на його панцирі, незугарно підняту завмерлу руку у сталевій рукавичці. Він бачить те, що бачити огидніше за все як лицарі, французи, падають на коліна у брудну, мокру землю й молять зберегти життя І що попри благання, англійські сокири опускаються на їхні голови. Філіпп ледве не плаче, він щосили молотить бойовою сокирою, руки болять, він до смерті розбитий, украй стомлений, але не сміє зупинитись бодай на мить. Рішмон кричить щось, але Філіпп не чує ані слова прямо перед собою він побачив розчавленого конетабля дАльбре, з-під погнутого шолома витікають мізки, руки міцно, намертво вчепились у червоний від крові прапор. Чому прапор у конетабля? Де ж знаменоносці? Хіба ж так можна? У голові досі завчені з дитинства і вже нічого не варті лицарські правила.
На відступ! На відступ!
Французи важко посунули назад, коні не слухаються, свої йдуть по головах, вершники чавлять піших.
Бретонський собака! чує Філіпп.
Важкий удар сокири він упав. Щось тяжке звалило хлопця. Не може рухатись. Грім. Здається, пішов дощ. Сухі вуста Філіппа нервово здригнулися, намагаючись піймати важкі краплі вологи. Він так і не зрозумів, що то кров на вустах. Раптом перед очима Філіппа зявився чорно-білий бретонський прапор, він накренився і впав. «Монсеньйор де Рішмон! О, як мені шкода» встиг зауважити Філіпп, усі звуки бою раптом стихли, і хлопець скотився у прірву.
Відступивши, французи спробували поновити ряди, приєднавши кінну частину третього війська.
Король Генрі напружено тримався у сідельнику. Аж раптом він побачив, що його брат Глостер впав із коня поранений, і відразу ж кілька французів кинулися до нього, пізнавши герб. Генрі зіскочив із коня та став на захист брата. Його величність (як помітно золоту корону на шоломі!) побачили люди сіра де Круа, ті самі, що заприсяглися зрубати корону на шоломі чи полонити короля Англії. Марно, король відбив напад, вбив двох французів, допоки його охорона не прийшла на допомогу. Тільки тоді пораненого Глостера змогли перенести углиб табору та перевязати рани. Правду кажучи, кілька зубців із королівської корони люди де Круа все ж знесли.
Ваша величносте! Ваша величносте! Французи напали на наш табір! Розвідка доповідає, що герцог Брабантський із кількома тисячами списів у півльє!