Йсусе Христе! Йсусе Христе!
* * *Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.
Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пішліть на село і найміть для мене коні до станції.
Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечера відпічнуть у заїзднім домі.
Тим краще. Дякую вам, Ксаверій. Дайте мою валізку візникові, а я піду наперед, заки він повіз приладить, перейдуся.
Як пан прикажуть.
Дякую вам за труд. В їдальні під тарелем для вас, а коло вази для служби. Бувайте здорові!
Щасливої дороги панові!
Побіг наперед і відчинив хвіртку.
А все ж таки шкода, що пан не куплять двора. Піде в чужі руки
В половині алеї гість обернувся і ще раз глянув на старий двір, облитий золотими проміннями літнього сонця. У хвіртці все ще стояв Ксаверій.
«Піде в чужі руки. А невже ж я свій?»
Пройшов алею, і схвильовані збіжжя пірвали його думки, як море лодку, і понесли світами. А він гладив колосся рукою і тішився, що таке буйне й налите зерно.
Перший здоровив кожного стрічного селянина, а люди дивувалися, звідки взявся такий чемний пан.
Певно, не тутешній, казали.
Гoстина
Я спізнився до поїзду
Воно й не могло бути инакше. Незнайома дорога, чужі коні і глупий візник як же тут заїхати на час?
Півмилі перед явірцем вийняв я з кишені годинник і, тримаючи його в руках, підганяв парубка:
Їдь, Федьку, скоріше, бо буде пізно!
Але де! перечив він, потрясаючи кудлатою головою. Як я колись тут із панночкою їздив, то сонце вже було геть-геть, і ми не спізнилися. А нині?
І він показав бичевном позад себе так, що мало мені очей не вибрав.
О! Щойно з полудня ступило.
А коли ж ти їздив? питаю.
Коли? Аво, якось зимою.
Та зимою, небоже, сонце хутше заходить, як тепер.
То що з того?
Як то що? Значить, не чекай, аж зайде сонце, тільки їдь, бо буде пізно.
Ми не могли порозумітися. Мій Федько обстоював при своїм, що, мовляв, «колія» відходить тоді, як сонце зайде. Та й вже.
Я підождав якої чверть години і обіцяв йому «корону» (австрійська монета), як на час заїде, а коли й то не помагало, взяв батіг, і як знав та міг, поганяв коней. Але коні не були скоріші від Федька, і ми якраз приїхали, коли поїзд відїхав.
Дворець стояв посеред поля, і в ньому під ту пору, крім чорного, старого пса, не було нікого. Ждальня зачинена на ключ, бюро також, роби що хоч!
Сів я на лавку та й жду. Переді мною шини, направо й наліво біжать, якби здоганяли себе.
На закруті зливаються в одну сіру смугу і гинуть.
По обох боках поля. Одні зорані, другі вже засіяні, треті ще вкриті стернею. Часом птах перелетить над ними, часом заєць шульне стернею, і тихо.
Видно, як вечір спускається на землю Посидів я, подумав, а дальше встав і почав напрасно добуватися до ждальні.
А який там дідько розбиває двері! зверещав жіночий, пискливий голос ізгори. Поїзд відїхав, та й спокій!
Я хочу підождати до другого, кажу.
Другий не йде, аж завтра. Тут уночі ніякі поїзди не ходять.
«Дивне диво! думаю собі. Такий рух, а поїзди тільки в днину ходять». Але той самий жіночий голос пояснив мені, що тут, зараз за селом, у темній долині є такий непевний міст, що може кожної хвилини впасти, і тому туди ніччю ніякі поїзди не ходять.
Я хотів дальше випитуватися, але вікно над моєю головою замкнулося з лоскотом, і я довідався тільки, що незабавом верне сам пан начальник із села і скаже, що буде треба.
Чекаю я на того начальника. Де які розклади їзди були попрочитував, де які оголошення висіли по десять разів розглянув, аж укінці і начальника діждався.
Був то просто старший будник, що повнив на невеличкому двірці службу і урядника, і касієра, а як треба було, то і клунки до поїзду подавав. Від нього довідався я, що тут справді збудували такий поганий міст, що вже раз валився; тепер його перед кожним поїздом докладно осмотрюють, і тому туди ніяка залізниця вночі не ходить.
А що я тут, бідний, до завтра буду робити? питаю пана начальника.
Га! Робіть що хочете. Було не спізнятися. Ліпше приїхати годину скорше, як мінуту пізніше, відповідає з учительською повагою. Найліпше їдьте до села. Там переночуєте в дворі або на приходстві, а завтра до поїзду.
Га! Робіть що хочете. Було не спізнятися. Ліпше приїхати годину скорше, як мінуту пізніше, відповідає з учительською повагою. Найліпше їдьте до села. Там переночуєте в дворі або на приходстві, а завтра до поїзду.
Це була справді одинока рада.
А як же те село називається?
Підбереззя.
Підбереззя? То чудесно! Тут є мій товариш священиком Гей, Федьку! Завертай коні! Їдемо до Підбереззя.
За хвилину я знов сидів Федькові за плечами і наглив його, щоби їхав скорше, бо люди положаться спати. Федько знов крутив кудлатою головою і казав, що він там їздив недавно з панотцем і було далеко пізніше, а не спали.
Коли ж ти їздив? питаю.
На празник, відповідає спокійно Федько.
Приїхали ми до Підбереззя вночі. Допиталися до попівства заїздимо. З комина куриться, і в однім вікні світло. «Славити Бога! Видно, що не вснули». Зліз я з того поганого возиська йду.
В городці дивно. Ніби якісь грядки, ніби цвіти, але всьо те запущене, заросле, як образ намальований і замазаний. Так само в хаті. Видно достаток, видно порядок, нема ладу. Якоюсь пусткою віє з того дому.
Так буває, коли вернемо з далекої дороги. Застанемо усьо вимите, вичищене, відсвіжене, а все ж не таке, як треба.
Розглядаючись по хаті, запримітив я над фортепяном жіночий гарний портрет і щойно тоді згадав, що мій товариш удовець. Він жив із жінкою коротко, і вона вмерла нагло і ненадійно.
Спомин той вразив мене немило, і я почав було жалувати, що заїхав туди, аж двері до гостинної відчинилися і на порозі появився мій колишній товариш. Був веселий і жвавий та держався молодо.
Лиш над чолом, між густим чорним волоссям, сріблилися білі нитки. Так иноді ззарання вдарить мороз і сріблиться на зеленій, здоровій траві.
Гора з горою не зійдеться! кричав, вітаючи мене. От і не вір же тут бабським повірям! Мене від самого рана свербіла права долоня аж отеє ти приїхав. Спасибі! говорив, трясучи моєю рукою. Спасибі, що не забув про мене і поступив до бідного пустинника. А я думав, що ми хіба на другім світі побачимося.
Там своєю дорогою, а тут своєю, відповів я, стискаючи його холодну руку.
Звідкіля ж ти їдеш? Ага! Певне, від свояків. Мабуть, спізнився до поїзду. Воно у нас лучається дуже часто. Задержують чоловіка від снідання до підвечірку, а потім під ніч пускають на волю Божу. Та недаром кажуть: нема злого, щоб на добре не вийшло. Якраз завдяки тій нашій своєрідності я нині бачу тебе. Правда?
Ти вгадав, і я оповів йому пригоду.
Він слухав, дивлячися на мене лагідними, голубими очима, які пригадали мені мої давні літа. Не раз гляділи ми отак один на другого щиро й просто, не маючи, що перед собою окривати. Лиш нині запримітив я на тих ясних зіницях якусь легку опону з мрії і смутку.
А перше були вони такі ясні та чисті, такі прозорі, як гірська криниця при дорозі.
Але чекай! Ти, певно, голоден, а я харчую тебе словами. Марто, Марто! кликнув, відчиняючи до пекарні в стіні прорубане віконце. Подайте нам чаю, хліба з маслом та яєць, бо маємо голодного гостя. Лиш скоро!
За підвечірком не могли ми наговоритися. Школа, товариші, учителі, чого то ми не переговорили за ту коротку годину! Показалося, що багато з товаришів померло, і то таких, що думали якнайдовше жити. Деякі оженилися.
«А деяким, замітив мій товариш, уже й жінки померли».
Я не відповів нічого, лиш завзято взяв гризти суху, як старе лице, поморщену булку. Думаючи над тим, як би відвернути розмову від немилої теми, почув я в сінях важке ступання, якби дві довбні по підлозі били. Потім клямка так жалібно заскрипіла, якби її коваль кліщами відривав, і в їдальню увійшла Марта, велика, груба відцвітаюча жінка.
Я понурив голову над чарку мутного чаю, але чув на собі, як народ каже, якісь недобрі очі.
Єгомость! А що буде з вечерою? Поштар не привіз мяса.
Ну, то заріжте курку, відповів коротко господар, а з його голосу і з рухів видно було, що хотів її позбутися якнайскорше.
Марта ще раз глянула на мене і на нього, обернулася і вийшла, замикаючи з такою силою двері, якби їх ніхто більше не мав відмикати.
Ну, ну! І ми так ненадійно стрінулися. Ще раз дуже тобі дякую, що поступив до мене. Зробив ти мені велику приємність.
Потім узяв мене під руку і водив по кімнаті, розповідаючи про своє життя. Нарікав, що не має доброго сусідства, що нема з ким починати якої-будь народної роботи, що, одним словом, життя склалося не так, як ждалося.