І скажи-но ти мені, чому дійсність ніколи не може бути така, як мрія. Але то ніколи! Погадати собі, ах коби воно так або сяк. І ось станеться, як ти гадав. А порівняєш те, що є, з тим, що ти собі подумав, і вийде не те. Не те, мій товаришу, не те!
На вечеру їли ми курку, що ради моєї гостини понесла смерть. Насилу давав я їй раду, така стара була і пересушена. Запримітив це господар, і було йому немило. Він не видержав, і коли Марта принесла на брудному підносі не дуже чистий чай, він сказав, здержуючи насилу свій гнів:
Що у нас ніщо ніколи не може бути так, як у людей! І чи то така велика штука спекти дурну курку?
Е-ет! відповіла Марта, єгомосцеві трудно догодити!
Потім пішла до шафи, найшла дві зовсім до себе не подібні чарки, поставила їх перед нас і вийшла.
О! Видиш, яка! сказав із жалем мій товариш, показуючи на кухонні двері. Слова сказати не можна, бо обиджається: пані!
Та при вині ми скоро якось забули і про суху курку, і про товсту кухарку та балакали дальше, якби хотіли перебалакати всьо, що сталося в часі нашої розлуки, немов боялися, щоби не поминули чого, якої-небудь дрібнички. І здавалося мені, що ми не розставалися зовсім, що мешкаємо собі разом, дальше разом, як колись за шкільних часів, і балакаємо.
Не зчулися ми, як зо стінного різьбленого годинника вискочила маленька зозулька і, якби покривляючись якійсь правдивій зозулі, викукала одинадцяту годину.
Марто! Стелити! крикнув до кухонного віконця молодий панотець.
Де? спитав знайомий жіночий голос.
В гостиннім покою. А швидко!
Крізь зачинене вікно бурмотів той сильний голос: «Усьо швидко та й швидко, так якби чоловік мав десять рук. Ігій!»
Пошукаємо для тебе свічки, почав мій товариш, відвертаючи мою увагу від немилого бурмотіння. А води дати тобі також?
Дай, коли ласка. Хоч я, кажучи правду, не з гусячого роду.
Забрали ми свічку й воду та пішли спати до спальні. Була то невеличка, вузька кімната з одними тільки дверми і з одним вікном, а вікно вибігало на городець. Під двома сліпими стінами стояли два ліжка з високими заплічками. Одно було постелене, а друге стояло неткнуте.
А ти чому не казав собі другого ліжка постелити? питаю. Були би ми дальше говорили.
Того ліжка не стелиться, відповів коротко.
І справді, те ліжко виглядало, якби його від довшого часу не рухано. Над ним, на стіні, висів жіночий ненакручений годинник, а біля нього стояли маленькі, білим кожушком виложені черевички. Крізь вікно видно було кілька дерев, за ними паркан, за парканом церкву, за церквою знов паркан, а дальше цвинтар із громадою деревяних хрестів і з одним камяним, що стояв між ними, як жіноча біла постать із витягненими безрадно руками. Над тим усім осіннє небо, з кількома зірками і з місяцем, що борикався з навалою хмар. Від дерев, від церкви і від паркану падали чорні тіні, а від місяця сипалося срібло. Як хмари перемагали його, то й срібло меркло, а як він перемагав хмари, то й срібло мерехтіло ясніше.
Я відчинив віконце, і на нас дунув зимний, вогкий воздух.
Ти спиш при відчиненім вікні? спитав мій товариш, і я уперше запримітив на його лиці дивний неспокій. Замість відповіді я спитав:
А ти ні? І почав роздягатися.
За хвилину лежав я в ліжку, любуючись відпочинком по кількагодинній їзді. Мій товариш сидів у ногах, і ми говорили дальше, як звичайно други, що, стрінувшися по довшій розлуці, не можуть наговоритися доволі. Але, на моє диво, запримітив я, що мій співбесідник забувався; не відповідав на питання або відповідав не до речі, був розсіяний і неуважний. В його лиці, в голосі, в цілій появі малювалося якесь дожидання, непевність, тривога.
Ось вітер рушив занавісок при вікні, і він зблід; ось зашелестів листок, спадаючи з галузки, а йому кров ударила в лице; ось якийсь шелест пішов по салоні і він зірвався на рівні ноги. Стояв, вдивляючись у відхилені двері і вслухуючися в нічну тишину.
Втім якийсь звук. Якби хто злегка потрутив клавіші. Може, кіт, кажу, щоби що-небудь сказати.
Не держу котів.
То, може, струна так сама від себе, на зміну воздуха. Хвилина тихо. А потім знов той самий звук і мій товариш, не попрощавшись зо мною, зникає в темряві гостинної кімнати і замикає за собою двері. Свічка гасне, місяць криється в хмарах, робиться зовсім темно.
Дивно! думаю собі. Звідки та нагла зміна? І що воно має значити?
Перевертаюся з боку на бік і не можу вснути. Часом здається мені, що за стіною хтось грає так тихо, якби муха над струнами бреніла. Підношуся, слухаю: тихо Тільки вітер свище, хитаючи дзвонами в недалекій дзвіниці. Лягаю знов і конечно хочу заснути. Вже чую, як повіки звільна опадають на очі і як гадки кануть у якусь бездонну пропасть. Втім Якісь зітхання в сусідній кімнаті, якісь стопи. Сідаю і насторожую вуха Ніщо То, певно, скрипить відчинена брама на цвинтар.
Перевертаюся з боку на бік і не можу вснути. Часом здається мені, що за стіною хтось грає так тихо, якби муха над струнами бреніла. Підношуся, слухаю: тихо Тільки вітер свище, хитаючи дзвонами в недалекій дзвіниці. Лягаю знов і конечно хочу заснути. Вже чую, як повіки звільна опадають на очі і як гадки кануть у якусь бездонну пропасть. Втім Якісь зітхання в сусідній кімнаті, якісь стопи. Сідаю і насторожую вуха Ніщо То, певно, скрипить відчинена брама на цвинтар.
Вкінці починає падати осінній дрібний дощ, і його одностайне, а безнастанне цяпання по даху і по шибах вікна вколисують мене до сну.
* * *Коли я збудився, був білий день. Не білий, а сірий, бо дощ пустився надобре. Наді мною стояв мій товариш у новій рясі з молитвеником у руці.
Іду до церкви. Говорив тихо і мов несміло. Не гоню тебе, але як хочеш на час заїхати, то збирайся. Бувай здоров!
Попрощався сердечно.
Ще раз дякую, що поступив. Зробив ти мені велику ласку. За той один вечір я пережив цілу молодість. Дай Боже побачитися вдруге.
Стиснув мене кріпко і вийшов. Від порога вернувся. Був блідий, очі мав мутні, невиспані.
Вчора я не попрощався з тобою. Не гнівайся. Але бачиш, є речі, які не снилися філософам. Вона була у мене. Звідтам, тут показав на цвинтар. Приходить часом і грає. Довго Є речі, які решту заглушили дзвони.
* * *В залізниці стрінув я священика з сусідства. Перемоловши політику, зійшли ми на людей.
Дивний чоловік той ваш товариш, почав панотець. Часом нічого. Образований, мудрий, а часом якби йому чого бракувало. Серед розмови, серед вечері зірветься і їде не знати чому і пощо. Чи вірите, що він від року не ночував поза домом. Прийде його година, то щоби дощ, щоби темрява, щоби не знати що, збирається і їде. Навіть не пробуйте задержувати. Дивак.
Василь Стефаник
14.05.1871 р., с. Русів, Снятинщина 7.12.1936 р., там само. Навчався на медичному факультеті Краківського університету. У 1908 р. був обраний послом до австрійського парляменту. Автор кількох збірок новел. У деяких творах чимало містичного і моторошного.
Басараби
ІТома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полудне Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім14 і прибігли на Томине обійстя. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці15, заліз у кошницю16, і Бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвіря заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.
Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мені єго занести до хати. Оце раз дурний нарід гадаєш, що ті вкусить?!
Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота і почала судити по-своєму.
Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові.
Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; Господи, яка тогди буря зірвалася! Мені з хати цілий причілок урвало.
Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.
Я памятаю, як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепився Василь. Отряс із неї увесь цвіт, мав повне волосє того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловік мені, може, є, а може, ще нема трийцять і пять років.
Ти памятаєш це, а я тямлю, як на бантині повис їх прадід. Богатир був теменний, гроші сушив на верені17 і пішя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, і канчук все мав коло себе. То вповідали люди, що він гонив людий на панщину і тим канчуком мясо рвав на людях. А одного ранку розійшлася чутка, що старий атаман висить на бантині. Я ще малий був, але так як сегодня виджу цару18 народа на єго подвірю. Як єго відтяли і несли до хорім, то такий був страшний, що жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лише казали: «О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот висадив на бантину!» Потім у день чи в два дні така звіялася буря, такі вітри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи
Та показують люди ще на старій могилі гроби Басарабів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим, і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.