Я бачила її у сні і душа моя на хвилину оживилась новим життям. Наче навмисне, я бачила її маленькою, як колись, коли вона, повна здоровя й життя, мов ластівочка, вилася коло мене в кождій годині життя.
Було так тепло й сонячно. Я в городі садила квітки, а вона боса в рожевій суконочці, забабравши пальчики землею, заходилася, як весною не раз бувало, коло свого огородця. Часто покидала роботу і своїм звичаєм закидала свої рученьки мені на шию і тішилася, що я така маленька, як і вона, її устоньки, наче листочки ніжної рожі, дотикались легенько моєї шиї, вуха, лиця. Я наче боронилася, й тоді вона з несподіваною силою, вязнила мене у своїх обіймах.
Не пущу! Мамуся моя, більше нічия!
Я усіла серед стежки й притисла пестійку до грудей.
А ти, Марусенько, питаю, скажи, чия ти?
Дитина подумала хвилинку:
Я мамусина, мамусина, більше нічия!
Моя голубко! чом сполошена ранком ти відлетіла так нагло! Я ж твоя, більш нічия а ти покинула мене, не заждавши навіть, щоби посліднім поглядом попрощати свою матір. Якби я була при тобі в тій страшній годині, то ми б відійшли були разом а тепер я не знаю, де тебе шукати, моє щастє єдине?..
* * *Я так нетерпляче дожидаю кождої ночі. Бачу її майже все, скоро тільки заплющу очі, і сон почне огортати мене своїми крилами. Се не випадок вона відчула хіба мою тугу, й вертає до мене, щоб своєю появою накормити мене, як мати голодну дитину.
Чи ж се можливо? Мій розум противиться сьому, а одначе?.. Може, се справді не сни, лише втілення моїх мрій і сердечних бажань?! У своїй уяві я переживаю без впину ріжні хвилини нашого давнього життя, наче читаю якусь дорогу, неоціненну книжку, перелистовую її без розбору й читаю раз початок, опісля забігаю аж на сам кінець то знов нагадавши собі щось любе, вертаю до початку. При тій праці гадки мої, душа моя живе нею чи ж і в хвилі спочинку образ її не сходив-би з моєї уяви?..
Нераз виринає вона маленька, як давно була; я вчу її ходити або граюся з нею, наче дитина, на траві в садочку.
То знов стає переді мною вже велика, вже не як дитина, а як наймилійша товаришка, як люба «сестричка»
От і недавно, ми наче їздили по ставку. Вона спустила свою ручку поза човен, а ясність сонця і кришталевої води, здавалось, наскрізь переходили крізь її майже прозоре тіло. Ми зривали при березі пахучі ненюфари та квітчали її темні коси, накидували запашного зілля й шувару на дно лодочки й тішилися сим, наче діти.
Сонце заходило, легкий дим стелився понад воду, а сніжно-білі лебеді, минаючи повагом наш заквітчаний човник, озиралися й слали привіт моїй Марусі.
Ми заспівали. Маруся почала своїм тихим, чудово мельодійним голосочком нашу улюблену думу: «Гей, долом, долом, та й долинами, гей», а я підхопила далі: «Мандруй, мандруй, дівчинонько, з нами, гей!»
Я скоро мовкну а її чистий кришталевий голосок, розливавсь по воді, наче живе срібло. Так якось дивно! Здається, й води переймаються тонами думи, чорні оксамитові кисті ситнику клонять в такт свої важкі головки, на березі верби тріпочуть срібними листочками, ненюфари розкривають смішні головки, а білії лебеді, мов за голосом сирени, пливуть сріблистим нашим шляхом, і нас огортає чимраз більша ясність, і я прислонюю очі. Але в тій хвилі чую душею, що вона віддаляється від мене чимраз далі і далі. Коли підводжу очі, бачу, як ледве ще видніє в блесках її струнка, біла стать, а звук мельодії, наче тінь, уноситься ще довшу хвилину над водою.
Я остаюся знов сама, наче вигнана з раю. З почуттям безмежної туги буджуся під впливом ранніх променів сонця, що залляли мою кімнату.
Буджуся, щоб найменше яких десять годин мучитись в важкім жалю нім діждуся слідуючої ночи
* * *Як дивно! Навіть без сну прийшла вона до мене Около четвертої години після обіду, я лежала з примкненими очима, а сон, здавалось, уноситься надо мною, мов ясна хмарка; тоді хтось легенько сів біля мене в ногах. Ціле єство моє затремтіло я відчула її побік себе. Півсонна, не відчиняючи очей, я простягнула руку, і в ту мить долоні моєї ніжно, наче крильцем метелика, діткнулись її уста!
Мов божевільна зірвалась я, але рамена мої обняли пустку Зникла мов сон! А одначе сей раз я знаю все те не було сном! Здавна я знаю сей легкий дотик її уст, яким нераз будила вона мене зі сну. Я пізнала її мого серця не обманить ніщо.
Яке дивне чуття!.. То ляк, то радість переймає мене тепер, коли сповнилося се моє вперте бажання
Але що се було? Привид? Галюцинація? Чи, може, я божеволію? Все одно! Щоб тільки вона ще вернула! Щоб тільки я мала її все у сні чи на яві, здорова чи недужа. Я бажаю сього одного, бо без неї так далі жити несила!
Приходь, дитино! Я вітаю тебе, як моє одиноке щастя! І піду з тобою всюди хоч би на край божевілля!..
І знову вона прийшла. Я не спала, навіть не лежала. Я перебирала в шафі її білля, перекладала по раз сотий хусточки, що ще не стратили її улюбленого запаху. Нараз почула в Марусиній кімнатці легенькі кроки. Я пізнала її хід! Вона дійшла до канапи: я чула, як зазвучали пружини під її колінами; потім почула, як відчинилось вікно.
В тій хвилі, забуваючи про страшну дійсність, в тривозі о її здоровя, я поспішно відхилила двері й на мить побачила, як вона, клячучи на канапі, вихилилась до половини поза вікно і нахилилась над кущем своїх улюблених білих, пустих рож.
Я бачила виразно її перехилену головку і велику галузку напіврозцвилих рож
Ледве я скрикнула й ступила крок, щоб приблизитись до вікна в тій хвилі воно само зачинилося, а вона зникла, розвіялася із запахом рож, що лишився потім в кімнаті.
* * *З того часу вона часто вертає. Часом побачу на мить, як вона похилена над столиком читає книжку часом зачую її насилу здержуваний кашель, часом побачу при фортепяні і навіть зачую сама не знаю чи вухом, чи нервами, її тужні, ледве чутні, добре мені знані мельодії
Раз прийшла чогось зворушена. Перейшлася нервово по кімнаті й стала, наче б заговорити хотіла; але в другій кімнаті почулись його кроки і вона зникла мовчки.
Що вона хотіла сказати? Що долягає моїй голубці? Чому ж не дав він їй заговорити? Чом від якогось часу, він підглядає за мною, кличе мене, тягне вічно між люди?! І то саме тепер, коли я так бажаю тиші, супокою, аж дрожу, щоб не сполошив хто мою солодку пташину. Вона так скоро тоді зникає! Куди? я й досі не додивилась.
Лише її прихід я нераз бачу. Часом тихонько відчинить двері, так, як колись, коли хотіла мене ненадійно зайти9; то знов, як ось сеї ночі, ввійде до хати з промінням місяця. Було так ясно. Місяць стояв на небі високо, світло його, наче біла, ясна дорога, входило тихо крізь вікно. Помаленьку посувалось воно чимраз далі аж з білих променів, наче з білої заслони, розвинулася постать Марусі. Припала до моїх колін, потім піднеслася й огорнула мене цілу своїми світляними обіймами. Згодом, вже на зорях розвіялася наді мною, наче легка хмарочка
Як добре після такої ночі! Якась солодка безвладність приковує мене до постелі я лежу і мрію про неї. Я не лякаюсь тепер нічого, тільки, щоб хто не сполошив сих наших тихих хвилин. Дарма вони якраз тепер завзялись вдиратися брутально в мій тихий рай і безнастайно мучити мене. Та я вже не позволю нікому володіти собою досить! Пріч! Не підходіть так близько! От і розбіглись, як череда!.. Так, тільки не дозволити володіти собою!..
Коли б то було давно се знати! Давно!.. давно!.. се щось таке далеке, що ледве мріє в моїй памяті. Жаль про се й думати, бо враз голову стискають якісь залізні обручі, що вїдаються в чоло так болюче
А голова, наче велика, темна, пуста стодола тихо в ній і пусто. Нараз шум, гуркіт хтось зявиться, наче вихор перелетить і не здержати! пропало!
Часами наповниться вона тихим, лагідним світлом, що розяснить найменшу закутину, і я ціла, перейнята образом Марусі, на хвилину забуваю все на світі.
На хвилину!..
Потім знов гамір, крик, а чим голосніше хто заговорить, тим менше я розумію, що йому від мене треба
Тільки в голові після сього так болюче шумить, клубиться
* * *Я недужа?! Навіть мій старий приятель, лікар, станув враз з ними проти мене і повторяє одно:
«Ви недужі, не піддавайтеся, лічіться».
А хоч-би й так. Хто ж присилує мене брати із ваших рук здоровя, якого я не бажаю? Здоровя! Ох, ви славнії лікарі, де ж ви його тоді держали, коли я кривавими сльозами благала, молила його для неї.
Ха, ха, ха! Які вони всі смішні! Обсіли ви мене, мов гай-ворони, і думаєте відігнати її від мене!.. А вона там за вікном щохвилини посилає мені привіт цвітучою вишневою галузкою Косоньки її обсипані сніжно-білим цвітом ніхто її не примічає. Ах псотниця! потрясає ручкою галузку і розсипає білі цвіти аж на мою постіль
Кличеш мене до себе! Добре, я вийду, тільки треба пождати Минули часи свободи «вони» ще раз пробують своєї власті й сили наді мною.