Ха, ха, ха! Як се смішно!.. Але тихо, бо все пропаде. Бачиш, яка хитра стала твоя мамочка!.. Але годі, треба покрити холодом сю горячку неспокою, що палить мою душу Дрожачі руки, що хотіли б усе дерти, ламати я силою держатиму їх при собі й важкими, наче залізо, повіками прислоню очі, бо й вони так горять, що, здається, запалили б усе, чого мій погляд діткнеться
Одначе як помалу устоюються хвилі Душа виривається в простори розпустила ясні крила Ох, як високо, яке все дрібне там на долині! Коли б вище, вище!.. як серце бється як страшно!..
Підношу повіки. Сестра милосердя, ціла в білому, похилилася наді мною й несупокійно слідить чорними очима кождий мій рух Дивися, диви! не побачиш нічого! Наді мною тріпочуть ясні крильця але я сама ще держу їх не пускаю Я знаю самі вони не унесуть мене далеко, треба весь той важкий тягар, що ним приковано мене до землі, лишити за собою
Коли б тільки звідсіля викрастися!..
Але поки що тихо, спокійно!.. От так, примкнути очі, бо готові зрадити «Ой зрада, зрада, чорні очі зрада» Але тихо, тихо, не брени, пісне, наді мною, мов уперта мука не тріпочися серце, не колоти спокою, здобутого таким трудом!..
Ох, як заносить запахом водних лілій як хочеться летіти але ще не час, ще не прийшла догідна хвилина.
Вона прийде!.. Лише вічно хтось слідить мене тепер, чигає на кожде моє слівце, а з кута впилось в мене чиєсь вперте око, глядить на мене своїм кривавим поглядом і палить, палить, наче вогнем
Лише терпеливости, щоб перед часом не зірватися до лету!..
Нарешті!.. я вирвалася з того гробу, в якім мене душили так довго і те палюче око перестало вже раз мучити мене!.. Тепер тікати від нього якнайдалі! Тікати хоч сил не стає, хоч ноги угинаються піді мною
Марусенько, де ти? Озвись! Я впаду а вони вже женуть за мною і хмара їх налетить на мене, наче туча! Рятуй мене, дитино!
Де я? Що се за країна? Як тут тихо, гарно Вітрець дише так лагідно, гасить огонь, що горить в моїй голові; зірки усміхаються так весело, а роса цілує мої гарячі ноги, що вянуть, вигинаються піді мною
Хто ж се в білій одежі уноситься в мраці над водою? Що так таємно шепчуть верби між собою?.. Що розказують своїми запахами квіти на мочарах? Яку чарівну мельодію виграє хтось на листочках осоки!.. Наче відгомони тої пісні, яку співають у кришталевих палатах, що міняться у ясних просторах вод
Ох, які довгі, ясні дороги до кождої кімнати, як чудово ламається світло у брилянтових вікнах, як ясніють на вежах білі, холодні огні
А там у лісі ненюфарів, на килимі із незабудок, у тіні гордих лілій вона, моя Марусенька!.. Усміхається!.. Кличе дсобі!
Вкінці я знайшла тебе, моє щастя єдине! Під сею тихою заслоною вод ніхто й не здогадувався скарбів чудових.
Як тут безпечно!
Тільки перейти треба було те зимне, грузьке багно й оставити за собою ту важку колоду, що вязнила мою душу! І тепер пригорнеш ти мене тут у своїм царстві. Бач я вже переступила його останній поріг й прийшла до тебе!..
Богдан Лепкий
9.11.1872 р., с. Крегулець, Тернопільщина 21.06.1941 р., м. Краків.
Визначний поет, прозаїк, літературознавець. Працював спочатку гімназіяльним учителем, а згодом професором Ягайлонського університету в Кракові. Автор численних оповідань, повістей, історичних романів, зокрема трилогії «Мазепа». Належав до модерністського обєднання «Молода муза». Літературну творчість розпочав у середині 1890-х рр.
Старий двір
По легкім туркоті повозу пізнав, що з мурованої дороги звернули на польову.
По обох боках хвилювало дозріваюче збіжжя.
Останні відблиски погасаючого сонця ковзалися по легких хвилях житнього й пшеничного колосся. Хвилину можна було пізнати жито по сріблистім, а пшеницю по золотавім відблиску, але незабаром і тая різниця розплилась в зелено-фіолетнім тоні, як краска на малярській палєті.
Починалася ніч. Спокійна, підгірська, літня ніч, вдумчива й поетична, повна своєрідного настрою, якого годі шукати в иньших, чужих краях.
Стрикали пільні коники, і в ровах покумкували жаби. А ось і двір! сказав візник, показуючи батогом, і перервав задуму подорожнього.
Цей глянув в напрямі батога. Направо, яких кількасот метрів перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знімався білий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлі мяко-темного лісу. З-за лісу виринав місяць уповні. У дворі лиш у кількох вікнах світилося і тільки з одного комина снувався дим місяцеві просто під ніс.
Буде погода, сказав візник і скрутив в липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.
Брама до двора була відчинена. Обїхали великий муравник і спинилися перед ґанком. Чотири високі й доволі грубі стовпи виростали з камяних сходів. За стовпами, досить глибоко, були скляні двері. Зігнутий в чотири погибелі чоловічок підбіг до повозу і глянув гостеві в очі.
Цей спитав:
Пан управитель дома?
Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра з полудня вислати на залізницю коні. Пан управитель просять, щоби на них підіждали.
А переночуєте мене?
Розуміється. Покоїв маємо багато. Двір майже пустий.
Ну, то й гаразд.
Старий, досвідний лакей легко взяв гостя попід рамя і поміг йому вилізти з високого фякерського повозу.
Прошу вважати, бо тут шість сходів. Так, ми вже на ґанку, а тепер я піду по ліхтарку.
Не треба, зайдемо і без свічки, маю добрі очі.
Перейшли кілька кімнат, освічених зеленавою місячною позолотою, аж служачий спинився і сказав:
Тут, може, ласкавий пан дозволять розгоститися.
Засвітив лямпу на високій бронзовій підставі, мабуть, одно з перших того роду світил, привезене зі світової вистави у Відні, і вийшов.
За хвилину вернув з валізою.
Спасибі вам, не знаю, як на імя
Ксаверій.
Спасибі вам, Ксаверій, сказав гість, розглядаючися по кімнаті, в котрій мав провести нинішню ніч.
Що пан позволять на вечерю? З дробу10 може бути що завгодно.
Що кухар подасть, те й буде, але склянку гарячого чаю випю радо.
Слухаю пана і як тінь висунувся з кімнати. Був малий, мав великі сиві бокобороди, ходив, як на пружинах. З хребта звисав йому фрак невловимої краски і теліпалися блискучі ґудзики з пятипалковими коронами.
В кімнаті було сиро. Як звичайно там, де довгий час ніхто не мешкав.
Гість повів пальцями по столі і дивувався, звідки й тут береться порох.
Потім оглянув образи і підійшов до дверей.
Вели до малої ошкленої веранди з повялими квітками. Видко, не було їх кому пильнувати. Взагалі будинок подобав на зачарований двір. Паркети скрипіли, двері співали, годинники розказували якісь незрозумілі казки. Крізь відчинені двері до сусіднього покою видно було, як портрети моргали до себе. На одному якийсь здоровенний добродій, з підголеним чубом, здвигав раменами і ніби питався: «А він тут чого?»
Чого?.. Цей маєток мають парцелювати. Хоче купити собі декілька моргів і двір, щоб мав де з родиною провести час літнього відпочинку.
Була це здавна його улюблена мрія. Місто виснажує чоловіка, робить його подібним до паперового цвіту, без ароми і без привабу життя. Дійсно, мешканці міст, особливо великих, шукають радости не там, де треба, а куди їх тягне уява, їдять хліб, але не знають, звідки він береться, діти часто не бачили збіжжя на очі і не знають що жито, що пшениця. Невже ж воно добре і здорово? Ніяк ні! Мрії Рескіна й Куліша про хуторний устрій мають багато дечого доброго за собою. Поки був молодий, не думав про те, але тепер, як пятдесятка за плечима, чує, що мати-природа гнівається на свого марнотратного сина. Треба вертати до неї, як не на все, то хоч на два-три місяці щороку, тоді, як вона в повному розквіті своїх невмирущих сил.
Вечеря на столі! почувся голос Ксаверія, що стояв у широко відчинених дверях до їдальні, випрямлений як свічка, в чорному фраку і в білій краватці. Бокобороди ніби нарочно розгорнув, щоб видно було білу краватку і чистий перед сорочки.
Хрустальний павук освічував круглий стіл, на котрім стояло одно накриття. Гість сів, білу скатерку положив на коліна і, набираючи страву з півмиска, котрий йому подавав Ксаверій, спитав:
Пан і пані давно виїхали за границю?
Ще весною.
А коли вернуть?
Невідомо. Тут тепер управитель господарює, а власти-во ліквідує.
Останнє слово вимовив з жалем.
Про тую ліквідацію говорили недогарки свічок у павуці і порохи на меблях і тюлеві занавіски при вікнах, на котрих навіть не дуже-то вправне око могло пізнати сліди тютюнового диму. Тільки квіти в японській вазі серед стола були свіжі й розкішні, якби їх ця ліквідація не торкалася. Були вони тут одиноким живим і привабливим явищем, бо від усього иньшого дихав смуток минулого й пережитого, не виключаючи і Ксаверія, хоч мав фрак і білу краватку.
Ксаверій довго служить?
З діда-прадіда. Тут я зріс, тут гадав і вмирати. А тепер Не докінчивши речення, змінив таріль і подав солодке.