Чекав Мацюсь години аудієнції. Та коли церемоніймейстер оголосив, що аудієнцію відкладено, Мацюсь, спокійний, проте дуже блідий, рішуче сказав:
Я вимагаю, щоб негайно покликали в тронний зал військового міністра.
Слово «військового» Мацюсь вимовив з таким притиском, що церемоніймейстер одразу ж зрозумів Мацюсь уже знає все.
Військовий міністр на засіданні.
Тоді й я буду на засіданні, відповів король Мацюсь і рушив у бік сесійного залу.
Ваша королівська величність, звольте хоч хвилинку зачекати. Ваша королівська величність, звольте зглянутись на мене. Цього робити не можна. Я відповідаю за все. І старий голосно заплакав.
Мацюсеві стало шкода старого, який справді знав досконало, що король може робити, а чого йому робити не личить. Не раз довгими вечорами сиділи вони з старим перед каміном, і Мацюсь залюбки слухав цікаві оповіді церемоніймейстера про короля-батька й королеву-матір, про придворний етикет, іноземні бали, парадні вистави в театрах та військові маневри, в яких брав участь король.
Мацюсеве сумління було не зовсім чисте. Оте листування з сином взводного він вважав великою своєю провиною, а таємне викрадення вишень та малини для Фелека гнітило Мацюся найдужче. Звісно, сад належав йому, звісно, ягоди він рвав не для себе, а для подарунка, одначе робив це потай, і хтозна, чи не заплямував він цим лицарську честь своїх великих предків.
Зрештою, в Мацюся було добре серце: сльози старого зворушили його. І можливо, Мацюсь знов зробив би помилку, зрадивши своє хвилювання, проте він своєчасно схаменувся і, ще дужче наморщивши лоба, холодно мовив:
Я жду десять хвилин.
Церемоніймейстер вибіг. Завирувало в королівському палаці!
Звідки Мацюсь дізнався? горлав роздратований міністр внутрішніх справ.
Що цей шмаркач надумав робити?! збуджено крикнув премєр-міністр.
Але міністр юстиції закликав його до порядку:
Пане премєр-міністре, закон забороняє на офіційних засіданнях так брутально обзивати короля. Приватно ви можете говорити, що забажаєте, а наша нарада є офіційною. Панові премєр-міністру вільно лише так думати, але не говорити.
Нарада відкладається, спробував захиститися переляканий старший міністр.
Слід було оголосити завчасно, що ви зробите перерву засідання. Однак ви про це не подбали.
Я забув, прошу пробачення.
Військовий міністр глянув на годинник:
Панове, король дав нам десять хвилин. Чотири хвилини минуло. Отже, не будемо сваритися. Я людина військова і мушу виконувати королівський наказ.
Бідолашний премєр-міністр мав-таки підстави боятися; на столі лежав аркуш паперу, на якому виразно було написано синім олівцем: «Гаразд, хай буде війна». Легко було вдавати сміливого тоді, та важко тепер відповідати за нерозважливо написані слова. Зрештою, що сказати, коли король запитає, чому премєр-міністр тоді так написав? Адже ж все почалося з того, що після смерті старого короля міністри не хотіли визнавати Мацюся.
Знали про це всі міністри й навіть трохи зловтішалися, бо недолюблювали старшого міністра за те, що той надміру командував і був страшенно пихатий. Ніхто з них не хотів нічого радити кожен лише думав, як йому діяти, щоб на когось іншого упав гнів короля за втаєння такої важливої події.
Залишилась хвилина, сказав військовий міністр, застебнув ґудзики, поправив ордени, підкрутив вуса, взяв зі столу револьвер і за хвилину вже стояв, виструнчившись, перед королем.
Отже, війна? тихо спитав Мацюсь.
Так точно, ваша величність.
У Мацюся наче камінь упав з серця, бо, мушу вам сказати, і він ці десять хвилин дуже хвилювався. «А може, Фелек просто так написав? А може, це неправда? А може, він пожартував?»
Коротке «так точно» розвіяло всі сумніви. Війна, і велика війна. Хотіли обійтися без нього. Та Мацюсь тільки одному йому відомим чином розкрив таємницю.
Через годину хлопчаки на вулицях кричали на весь голос:
Термінове повідомлення! Криза Кабінету міністрів!
Це означало, що міністри посварилися.
Розділ пятий
Криза Кабінету міністрів була така: премєр-міністр удавав ображеного й відмовлявся бути старшим. Міністр шляхів сполучення сказав, що не може перевозити війська, бо не має необхідної кількості паровозів. Міністр освіти зазначив, що вчителі, мабуть, підуть на війну, а тому школярі ще більше битимуть шибки й псуватимуть парти, отже й він зрікається свого поста.
На четверту годину було призначено надзвичайну нараду.
Король Мацюсь, скориставшись з метушні, прокрався в королівський сад і голосно свиснув раз і вдруге, та Фелек не зявився.
«З ким би порадитись у таку важку хвилину? Мацюсь відчував, що на ньому лежить велика відповідальність, але виходу не бачив. Що робити?»
[Раптом пригадалось Мацюсеві, що будь-яку серйозну справу слід починати молитвою. Так навчила колись його мила матуся. Король Мацюсь рішуче пройшов у глиб парку, де його ніхто не бачив, і звернувся до Бога з палкою молитвою.
Я маленький хлопчик, промовляв Мацюсь, без Твоєї, Боже, помочі, не дам собі ради. З Твоєї волі отримав я королівську корону, то підтримай мене зараз, коли я вскочив у таку халепу.
Наполегливо молив Мацюсь Бога про допомогу, і гарячі сльози збігали по його щоках. Перед Господом Богом навіть королям не соромно плакати.
Отож плакав король Мацюсь і молився, аж доки заснув, спершись на березовий пеньок.]
І приснилося Мацюсеві, що батько його сидить на троні, а перед ним стоять, виструнчившись, усі міністри. Раптом великий годинник тронного залу востаннє накручений чотириста років тому задзвонив, наче церковний дзвін. До зали зайшов церемоніймейстер, а за ним двадцятеро лакеїв внесли золоту труну. Тоді король-батько зійшов з трону і ліг у ту труну, а церемоніймейстер зняв корону з голови батька і одягнув її на Мацюсеву голову. Мацюсь хотів сісти на трон, коли бачить там знову сидить його батько, але вже без корони і якийсь дивний, ніби тінь. І сказав йому батько:
Мацюсю, церемоніймейстер віддав тобі мою корону, а я тобі даю свій розум.
І тінь короля взяла в руки власну голову. В Мацюся аж серце завмерло, що ж тепер буде!
Але хтось шарпнув Мацюся, і він прокинувся.
Ваша величносте, скоро четверта година.
Підвівся Мацюсь з трави, на якій щойно спав, і відчув себе якось приємніше, ніж тоді, коли вставав з ліжка. Не знав він, що згодом не одну ніч проведе так просто неба на траві, що надовго розпрощається зі своєю королівською постіллю.
І так само, як Мацюсеві й снилося, церемоніймейстер подав йому корону. А рівно о четвертій в залі засідань задзвонив у дзвіночок король Мацюсь і сказав:
Панове, починаємо дебати.
Прошу слова, озвався премєр-міністр.
І почав довжелезну промову про те, що не може більше працювати, що жаль йому залишати короля самого в таку тяжку хвилину, але він змушений подати у відставку, бо давно хворіє.
Те ж саме сказали чотири інших міністри.
Мацюсь анітрішечки не злякався, лише відказав:
Все це дуже добре, але зараз війна й немає часу на хвороби та втому. Ви, пане старший міністр, знаєте всі справи, отже, повинні залишитися. Коли я виграю війну, тоді поговоримо.
Але в газетах писали, що я йду у відставку.
А тепер напишуть, що ви залишаєтесь, бо таке моє прохання.
Король Мацюсь хотів сказати: «Такий мій наказ», проте, мабуть, розум батька підказав йому в таку важливу хвилину замінити слово «наказ» на «прохання».
Панове, ми повинні захищати батьківщину, повинні захищати нашу честь.
То ваша величність воюватиме з трьома державами? запитав військовий міністр.
А що ж ти хочеш, пане міністр, щоб я просив у них миру? Адже я правнук Павла Переможця. [Господь нам помагатиме.]
Сподобалася міністрам така промова, і старший міністр був задоволений, що король його просить. Він ще трохи покомизився для годиться, та зрештою погодився залишитись.
Довго тривала нарада, а коли скінчилася, хлопчаки на вулицях загукали:
Надзвичайний випуск! Кризу ліквідовано!
Це означало, що міністри помирилися.
Мацюсь був трохи здивований, що на засіданні нічого не згадувалося про те, як він, Мацюсь, виступатиме з промовою перед народом, як їхатиме білим конем на чолі хороброго війська. Говорили про залізниці, гроші, сухарі, чоботи для війська, про сіно, овес, воли й свині, ніби не про війну йшлося, а про щось зовсім інше. Мацюсь багато чув про давні битви, але нічого не знав про сучасну війну. І от скоро він мав пізнати її, мав зрозуміти, навіщо ці сухарі й чоботи і що в них спільного з війною.
Неспокій Мацюся зріс, коли назавтра, о певній годині, зявився його іноземний вихователь, щоб розпочати уроки. Проте не минуло й половини уроку, як Мацюся покликали до тронного залу.
Оце відїздять посли держав, що оголосили нам війну.
А куди вони їдуть?
Додому.