З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя - Коллектив авторов 8 стр.

Мені однаково, чи буду[53]

Прозові твори

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)

1889 (хутір Чечва, Сумська область) 1956 (м. Київ)

Зенітка[54]

Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

 Як діла, дідусю? Драстуйте!

 Драстуйте! Діла? Діла нічого! Діла, як казали оті песиголовці,  гут!

 I по-німецькому, дідусю, навчились?

 Атож. У соприкосновенії з ворогом був,  от і навчився.

 I довго, дідусю, соприкасалися?

 Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв Щоб і сліду од погані не було.

 Розказати, кажете? Ну, слухайте.

Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах. Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.

Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ганок рип!  виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник,  за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві в мене на горищі трохи сіна було Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую,  хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами раз, два, три!

Як заверещать вони там, як закричать:

 Вас іст дас?

А Нужник:

 О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки бє!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.

 Скільки ж вам, діду, літ?

 Та хто зна! Чи сімдесят девять, чи вісімдесят девять? Хіба їх полічиш? Знаю, що девять, а яких саме, уже й не скажу.

 I ото ви не побоялись,  один на трьох?

 Побоявся? Та, чоловіче божий, війна це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя хай царствує!  та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом царство йому теж небесне!  було вдвох та куди там!

Сидю було я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:

 Свириде!

Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..

Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!

 Держись,  кажу,  куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ганок, я зразу вроді як на «ура»:

Мені однаково, чи буду[53]

Прозові твори

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)

1889 (хутір Чечва, Сумська область) 1956 (м. Київ)

Зенітка[54]

Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.

 Як діла, дідусю? Драстуйте!

 Драстуйте! Діла? Діла нічого! Діла, як казали оті песиголовці,  гут!

 I по-німецькому, дідусю, навчились?

 Атож. У соприкосновенії з ворогом був,  от і навчився.

 I довго, дідусю, соприкасалися?

 Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як наші оце повернулись, я й хреста порубав і могилу по вітру розвіяв Щоб і сліду од погані не було.

 Розказати, кажете? Ну, слухайте.

Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах. Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.

Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ганок рип!  виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник,  за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві в мене на горищі трохи сіна було Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую,  хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами раз, два, три!

Як заверещать вони там, як закричать:

 Вас іст дас?

А Нужник:

 О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки бє!

Ага, думаю, сукині ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.

 Скільки ж вам, діду, літ?

 Та хто зна! Чи сімдесят девять, чи вісімдесят девять? Хіба їх полічиш? Знаю, що девять, а яких саме, уже й не скажу.

 I ото ви не побоялись,  один на трьох?

 Побоявся? Та, чоловіче божий, війна це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя хай царствує!  та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом царство йому теж небесне!  було вдвох та куди там!

Сидю було я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:

 Свириде!

Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..

Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!

 Держись,  кажу,  куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ганок, я зразу вроді як на «ура»: