Скільки ж вам, діду, літ?
Та хто зна! Чи сімдесят девять, чи вісімдесят девять? Хіба їх полічиш? Знаю, що девять, а яких саме, уже й не скажу.
I ото ви не побоялись, один на трьох?
Побоявся? Та, чоловіче божий, війна це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя хай царствує! та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом царство йому теж небесне! було вдвох та куди там!
Сидю було я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:
Свириде!
Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..
Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!
Держись, кажу, куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку! Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ганок, я зразу вроді як на «ура»:
Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?
А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! вона за рогача і в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції в погрібник. Опорний, вроді пункт.
Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю.
Кум і каже:
Як знаєш, каже, Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.
Дивись, кажу, куме, тобі видніше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.
Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пироги?
Перехрестився кум і рвонув в н-ському направленії. I таки пробився в расположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!
А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; підходить, одчиняє погрібника:
Сидиш? каже.
Сидю! кажу.
Iди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!
Кинь, кажу, рогача, тоді вийду!
Бойова була покійниця!
Було з нею й стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, і в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить і витіснить! Та тіснить було аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.
А вона:
Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю!
Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.
Кум і льотчик кріпкий був. Ас!
Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили, хе, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше
Коли це знову як бахне:
Знову за люльки!
Так ми з кумом, як стій, з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь; ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь рулі повороту ні в руках ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі
Живий, слава богу! кум каже.
А Лукерка:
Був би, каже, він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, каже, молодчики!
А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців!
Після такої практики?! Таке й вигадаєте!
А що тепер поробляєте, дідусю?
Прийшли наші, я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!
I погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата
Олександр Петрович Довженко
1894 (хутір Вюнище, Чернігівська область) 1956 (Пєрєдєлкіно, Московська область)
Щоденник 19411956[55]
(уривки)
5/V 1942
Ну, как нравится на фронте?
А ми українським братам помагаєм, відповів вірменин-боєць.
Таджики привезли подарунки. «Помагаєм українським братам».
Там, на фронті, справжнє братство народів-бійців. Всі народи, всі нації всі рівні, у всіх однакова любов до Батьківщини, до дітей
Тут залицяються до жінки, що носить воду. Тут плачуть, коли штаб іде далі.
В кілометрі од фронту орють, завидують один одному.
Глибше!
Що, не важко?
Чого важко? Цю землю можна їсти.
Бійці і командири сіють, сіють! Орють і сіють! Я дивлюсь на це і плачу од радості.
Написати новелу про хлопчиків, що у них у хатах стоять коні.
Розмова, у кого кращі коні. Потім про трофеї у кого що є (у кожного збірка речей, здобутих від убитих німців).
Про хлопчиків не простих, а хитрющих розвідників, надзвичайно спостережливих і розумних.
А у нас ще стоїть собако-міна ударив напослідок один хлопчик другого.
Яка собака?
Протитанкова собака.
Тут пішов довгий дитячий диспут.
У хлопчиків мусить бути досконала військово-технічна термінологія.
6/V 1942
Наказ здати зброю під страхом розстрілу. І от до командира приходить жінка і просить роззброїти її хлопця. У хлопця арсенал трофеїв. Він крав зброю.
Ви знаєте, що він раз накоїв? Застрелив офіцера.
Брешете.
От щоб я пропала! Щоб я перелякалася і т. д.
Потім він убив ще двох фашистів, тільки матері не признався, бо за офіцера я йому таки добре побила с попругою.
Може, він убив першого фашиста за вбивство, за повішення батька, чи брата, чи дядька.
Як командир послав бійця роззброювати хлопця. Боєць був хоробрий і мав непогані діла з німцями, але хлопця взяти не міг. Довелося кликати підмогу і брати хитрощами. Коли його схопили, він плакав і кусався. Він боявся, що його розстріляють, і вирішив дорого продати своє життя.
Ще краще: пішла мати і вхопила його. Потім уже бійці.
Кажи, будеш стріляти?
Буду.
Або:
Тарас, іди подивись, он у хату коней привели. Он подивись, які гарні коні.
Бре.
Деталь: бомбардування «мессершмітів». Тарас кричить: «Не стійте там, ховайтесь у щілину». І т. д. Словом, Тараса приводять до командира два бійці, не приводять, а приносять на руках, обоє втомлені і пітні, така велика сила пристрасті одоліла Тараса. Він вертівся, як вюн, і захищався, як тільки міг.
Товаришу командир, я б вам легше фріца приніс, ніж оцього пацана.
Розмова командира з Тарасом. Тарас розвідник.
Де ти навчився стріляти?
Уночі за хлівом. Фріци стріляють, і я пристрілюю. А оце як був бій, так я стріляв по них із свого дота.
Скільки ти убив?
Шість фріців.
У Тараса був дот. Найти місце правдиве для дота. Крім дота, у Тараса був і весь арсенал зброї.
У Тараса проявився якийсь невідомий, надзвичайний інстинкт бійця-воїна. Його хитрість, витривалість, і упертість, і надзвичайне вміння стежити за ворогом були виняткові. Головною перешкодою у Тараса була мати. Вона з ним не церемонилась, і йому таки перепадало. Тарас і німці. Тарас і діти. Тарас і повішені. Тарас розвідник. Приклади його спостережливості.
6/V
Тарасів дот був у дядьковій погребні, а ще краще у дядьковій печі. Дядькову хату і двір геть-чисто розбито снарядом, лишилася тільки велика старовинна піч. «Хата» була на відстороні, і всі про неї забули. Там і влаштував свій дот Тарас. Крім того, у нього був льох з таємним ходом. Він пропадав цілими днями, як провалювався.
В оповіданні про матір: німці дізналися, що поранені не сини, через їхнє невміння говорити по-українськи.
Тарас Бульба
Тарас був месник. Коли німці привезли з лісу до села дванадцять трупів партизанів і зігнали все село для опізнання трупів, ніхто нікого не пізнав.
Не наші це люди. З якогось, може, іншого села, не знаємо ми цих людей.
Довго добивалися німці признання і таки не дізналися. Це ж саме повторилося і через тиждень, коли привели пятьох живих. Ніхто їх не пізнав. Не впізнав і Тарас. Серед пяти був його батько. Тарас мовчав. Тарас кинувся до батька, коли його вели до петлі, але батько сильно вдарив Тараса носком у живіт, так, що Тарас упав непритомний. Потім він зрозумів, що тато спас його од смерті, і маму, і ще його усіх чотирьох сестер.