Це обовязково? спитала я. Доконче маєш їхати саме тепер?
Він удавано здивувався.
Як це «саме тепер»?
Я трохи знітилася.
Та нічого особливого. Просто я спитала, чи не можна відкласти цю подорож. Адже сам знаєш, що ми мусимо декого обовязково відвідати.
Кортіло запитати, чи він їде сам. Найбезглуздіші здогади роїлися в голові. Може, Яцек вирішив повернутися до тієї жінки, може, вони тікають разом? Але ж може бути й таке, що Яцек виїжджає, щоб сховатись од неї. Ну чому він не хоче поговорити зі мною відверто? Невже не довіряє мені?! А отой його вираз обличчя такий, наче він чекає моїх подальших запитань і вже наперед має на них готові відповіді. Як це прикро бачити!..
Здається, озвався нарешті Яцек, тебе дивує моє відрядження. Але ж мені раз у раз доводиться кудись їхати.
Ні-ні. Нічого мене не дивує. Сказати, щоб запакували тобі фрак?
Він похитав головою.
Не треба. Два костюми ото й тільки. Я не хочу брати великої валізи, бо думаю повернутися літаком.
За три дні?
Так. Найпізніше за чотири.
Сказав це таким тоном, що я одразу заспокоїлась. Та коли через годину викладала речі до пакування, ненароком узяла в руки Яцекову чекову книжку. І знову моя чутлива інтуїція спонукала мене перевірити, чи не зняв він останніми днями з рахунку якоїсь великої суми. На корінці, датованому сьогоднішнім числом, значилася цифра 52 000 злотих. Я мало не зойкнула. Адже добре памятаю, що всього на рахунку було щось трохи більше від тієї суми. Виходить, він забрав усе.
Я ніколи не проводжала Яцека на вокзал, отож і сьогодні не могла собі цього дозволити, щоб не збудити його підозри. І все ж мусила там бути. Хотіла пересвідчитися, чи він справді сяде в паризький поїзд і чи буде сам, чи не їде з нею. Треба було вигадати якийсь привід. Одначе в голові мені все так плуталося, що нічого розумного не спадало на думку. Лишалося сподіватись тільки на дядька Альбіна.
На щастя, цього разу я застала дядька вдома. Він сам відчинив мені двері.
Як ся маєш, мала? Ого, яке розкішне хутро! А крій який! Та й лиск чого вартий
Дядько посадовив мене на канапі й пригостив вином. Сам, звичайно, сів поряд навмисне надто близько. Інакше він не вміє. Та зараз, коли мені потрібна була його допомога, я, звісно, не могла дозволити собі жодних неприємних для нього порухів.
Як я здогадуюсь, улесливо почав він, ти прийшла сюди не тому, що нудьгуєш за мною. А шкода. Ти дуже гарна. Певно, твоя поважна і трохи пришелепкувата матуся задивлялася на мадонну Бальдовінетті або ж на якогось гондольєра. У них-бо там геть скрізь трапляються отакі чорні очі й мідяне волосся. Ну справді-таки Бальдовінетті! Невже тобі ще ніхто про це не казав?
Ні. І я навіть не знаю, чи це комплімент, бо ніколи не бачила того образу.
Дядько легенько торкнувся моєї руки.
Ти бачиш його, мала, по кілька разів на день у дзеркалі. Отож вважай сама, чи це комплімент, чи ні.
Ви, дядечку, справді небезпечний мужчина, засміялась я.
Думаєш, і досі?
Я придивилася до нього. Коли не зважати на сивину та зморшки коло очей і вуст, він був мужчина в повному розквіті. Якби не те, що я ніколи не відчувала потягу до літніх чоловіків і що я його (між нами кажучи) трохи лякаюсь, то хтозна, чи не зайнялась би я ним серйозніше. Ото був би скандал! Уявляю собі, який вигляд мав би тато!..
Не досі, а саме зараз, відказала я з добре обдуманою грайливістю. Адже мені треба було здобути його прихильність.
Дядько засміявся, вельми вдоволений. Підвівся і, поволі наливаючи собі вина, якусь мить стояв до мене спиною. Яке кокетство!
Уяви собі, заговорив дядько довірливо, що я й справді почуваю себе зовсім молодим. Це навіть трохи непокоїть мене. Де ж пак чоловікові вже пятдесят, а в нього ні поважності, ні статечності, а все лиш вітер у голові.
Я жваво заперечила:
Що ви, дядечку! Та у вас того вітру в голові ніколи й не було. Ви ж один з найрозумніших людей, яких я знаю. Тим-то я, власне, до вас і прийшла.
От чудасія! усміхнувся він. Здається, ти перша жінка, що прийшла до мене шукати розуму. Інших він найменше цікавить. Але з цього я можу судити, що ти вскочила в якусь халепу. Га?
Дядько знову сів біля мене і пильно подивився мені у вічі.
Ну, признавайся, підмовляв він мене. Мабуть, отой твій нудний Реновицький перехопив якогось листа, що його написав тобі Тото?
Я відчула, як червоніють мої щоки.
Тото давно вже облишив свої залицяння. А проте ви, дядечку, таки вгадали, що все почалося з листа. Я виявила страшні речі про Яцека. Просто розпач бере
Ого, навіть розпач? Він тебе зраджує?
Гірше, дядечку, набагато гірше: він одружений!
Ну певно ж, моя люба, удавано поважним тоном мовив він, хмурячи брови. Це для мене не така вже й новина. Щоправда, ви не зволили запросити мене на весілля, одначе я знаю, що ви взяли шлюб.
Ой дядечку, мені не до жартів! Яцек і справді одружений з якоюсь жінкою.
Дядько кивнув головою:
Добре, що хоч із жінкою
Як це? не зрозуміла я.
Могло виявитися, наприклад, що він збоченець.
Та ну ж бо, дядечку, це дуже серйозна справа. Я вже й не знаю, що маю діяти! Вчора Яцек з неуважності залишив на письмовому столі відкритого листа
Дядько перепинив мене:
Коли залишив, то, виходить, не надавав тому великого значення.
Якраз навпаки. Той лист для нього надзвичайно важливий.
А звідки ти знаєш?
Мене роздратувало це запитання. Та й, зрештою, воно не стосувалося до справи.
Бо він повернувся за листом і був дуже стурбований, відказала я.
І я переказала дядькові зміст листа як могла докладніше.
Потім розповіла про дальшу поведінку Яцека. Дядько вислухав мене уважно, але не стримався, щоб не докинути:
Еге, то виходить, що в нашій родині не лише я паршива вівця.
На це я промовчала. Мені було прикро, що він так неделікатно зачепив історію, про яку я воліла б не згадувати.
Авторка щоденника не пише тут, що саме вона має на думці. Оскільки багатьом читачам це місце може видатися незрозумілим, я вважаю за свій обовязок пояснити, що пан Альбін Нєментовський за вісім років перед подіями, описуваними його племінницею, був героєм досить неприємної судової справи. Йшлося про зводини неповнолітньої дівчини, панни Л. З., батьки якої вельми тим обурилися. Пана Альбіна засудили до двох років увязнення. (Примітка Т. Д.-М.)
А ти певна, спитав дядько, що той лист не якась містифікація?
Абсолютно певна.
Гм, а може, його написав сам твій любий чоловічок, аби упевнитися, що ти не заглядаєш до його листування?
Та що ви, дядечку! Хіба Яцек здатен на такі хитрощі?
І то правда. Здається мені, він не дуже кмітливий.
До того ж лист, безсумнівно, написаний жіночою рукою. Ні, він таки справжній. Та й Яцекова поведінка ще дужче переконує мене, що справа цілком серйозна.
То, кажеш, він сьогодні їде до Парижа?
Не знаю. Так він мені сказав. А я хіба знаю, куди він їде? Оце ще випадково довідалася, що Яцек забрав з банку всі гроші.
Дядько Альбін протяжливо свиснув.
Всі? А скільки ж це?
Пятдесят дві тисячі.
А скажи, мала, ти вже говорила про це з батьками?
Боронь Боже, дядечку! Уявіть собі, як подивиться на це тато.
Авжеж, той старий дурень наробив би шелесту. Ти, люба, повелася дуже розумно, що не прохопилася про своє відкриття ані чоловікові, ані батькам. Ця справа потребує цілковитої таємності.
Я взяла його за руку.
Любий дядечку, ви мені допоможете, так?
Він замислився, та, зрештою, кивнув головою.
З превеликою охотою. Але за одної умови.
Ой дядечку! радо вигукнула я. Так і знала, що ви мені не відмовите! Я ж не маю нікого, хто міг би мені зарадити.
Я допоможу тобі, але за одної умови, наголосив дядько.
Але ж ви, дядечку, не поставите такої умови, яка на яку
Він нахмурився, але одразу ж полагіднішав, подивився на мене іронічно (ні, він таки пречудовий) і мовив:
Слухай, мала. Невже ти думаєш, що я я! мушу вдаватися до таких засобів, аби здобути жінку?
Я почервоніла, а він додав:
Здається, я передчасно підкинув тобі комплімента щодо твого розуму.
Даруйте, дядечку, але ви не так мене зрозуміли.
Ну гаразд, годі про це. Вислухай уважно, що я тобі скажу. Я охоче візьму цю справу на себе. Але тільки в тому разі, якщо ти пообіцяєш беззастережно слухатися моїх настанов. Ти нічого не робитимеш на власний розсуд. Анічогісінько. Я вірю в твої здібності, але тут потрібна найдосконаліша майстерність, бо один хибний крок може зруйнувати геть усе. Розумієш?
Розумію, недовго думаючи, відказала я.
І обіцяєш, що будеш точно виконувати всі мої настанови?
Авжеж, залюбки.
От і добре. Так ось, насамперед я хочу сказати тобі, що я про все це думаю. По-моєму, справа ця нелегка. Найімовірніше, що та жінка й справді має шлюб з твоїм чоловіком. Якісь винятково важливі причини змусили її розшукати Яцека. Ота згадка про почуття, що нібито спонукали її до цього, не викликає в мене довіри. Жодна жінка, яка не бачила чоловіка декілька років, не згадає отак раптом, що вона його кохає.