Це мало б його насторожити. Але Яцек невимушено відповів:
Ти найкраща дружина в світі. Повір, я працюю тут як віл, з ранку до вечора. До побачення, кохана.
До побачення, Яцеку. До зустрічі.
Я поклала трубку і не могла стримати усмішки. Отже, він не втік од мене! Він все-таки мене кохає! Хто зна, може, затримка з поверненням якось повязана з отим його скандальним одруженням? Так чи так, а розмова ця дуже мене заспокоїла.
Щодо різниці її ініціалів з написаною під листом літерою «Б», то тут у мене враз зникли якісь суперечності. Адже літера «Б» могла бути скороченням пестливого наймення: Бессі, Бетсі, Бет, Бес або ж Бетті. Англійці дуже часто називають в такий спосіб своїх Елізабет. Яка вона з виду ото найважливіше. Вона запевне старша од мене. Але чи досить вона вродлива, щоб зі мною суперничати? Адже в цій справі важить не тільки те, чи погодиться вона зникнути, одержавши певну суму грошей, але й те, чи не схоче Яцек до неї вернутися. З телефонної розмови з ним я могла дійти висновку, що він такого наміру не має. А проте хто знає, чи не зуміє та жахлива жінка примусити його змінити своє рішення. О, вона дуже помиляється, коли думає, що я легко зречуся своїх прав! Врешті-решт, я не зупинюся навіть перед скандалом. Навіть перед тим, щоб втягнути в цю справу батька.
Мій добрий настрій зіпсувала думка: коли моя суперниця багато років тому покинула Яцека, він, певне, кохав її або принаймні вона мала на нього такий вплив, що залишилася в його памяті як щось здобуте і втрачене, а отже, тим більше бажане. Важко сказати, чи не оживе тепер у ньому те почуття.
Я боялася, що вже не застану Тоннора. Одначе він був дома і відразу впізнав мій голос.
Я чекав вашого дзвінка, сказав привітно.
Не думайте, будь ласка, наголосила я, що я подзвонила б вам, якби не забула у вас Гальщиних листів. Ідеться про неї і тільки про неї. Чи могла б я прийти до вас зараз? Себто десь за півгодини?
Зробіть ласку.
Він знову відчинив мені сам. Привітався як добрий знайомий. Ці досвідчені спокусники таки вміють поводитися з жінками.
Перепрошую за розгардіяш. Лиш годину тому одержав нові платівки з Лондона. Отож слухав собі. Зараз я приберу. Деякі просто чудові. А ви любите музику?
Я не мала приводу заперечувати.
Добре, що в нас однакові уподобання. Ось послухайте це.
Він поставив справді гарну річ, якої я ще не знала.
Це все останні новинки, пояснив він, збираючи решту і складаючи на поличку біля патефона. Є люди, які вважають, ніби співати найкраще італійською мовою. Щодо мене, то я не поділяю цієї думки. Кожна мелодія, кожен різновид музичної фактури потребує іншої мови. Правда ж? А отой гарний «мерседес», в якому я бачив вас сьогодні вранці на Модлінському шосе, ваш власний?
Ви мене бачили?
Мигцем. Поруч з вами сидів якийсь пан, але я не встиг його роздивитися. Дуже шкодую. Дізнався б, який у вас смак. Та, на жаль, ви їхали дуже швидко. І так через вас мало на хуру не наскочив.
Я зробила байдужу міну.
Якщо ви придивляєтеся до всіх жінок у зустрічних машинах, то колись напевно так і буде.
Я бачу, ви вважаєте мене за донжуана.
За донжуана? Ні, даруйте. То було б надто високе звання. Скажімо, за звичайного спокусника.
Ви помиляєтеся. За все своє не дуже коротке життя я знав багатьох чоловіків. Одначе не бачив ще жодного спокусника. Я б пишався, якби міг вважати себе за виняток. То навчіть же мене принаймні, як заслужити хоч це найнижче звання.
Він злегка нахилився до мене і з усміхом в очах якось дивно розглядав мене. Я опанувала себе й перевела розмову в безпечніше річище.
Не маю педагогічних здібностей. І запевняю вас, що не для того забираю ваш час. Я прийшла сюди, аби взяти листи своєї приятельки.
Ах, справді! Листи
Він неквапливо підвівся і вийшов до сусідньої кімнати. Одначе повернувся не з листами, а з пляшкою та двома чималими келишками.
Щодо листів, почав він, то справа дещо ускладнилася. Чи не випєте філіжанку кави?
Не чекаючи на мою відповідь, він натиснув кнопку дзвінка.
Красно вам вдячна, але я поспішаю.
Я зважив на це, тому кава вже готова. Ви розумієте, я таки справді хотів віддати вам ті листи, але, на жаль, виникла обставина, яка поламала мої плани. Ви розмовляєте по-французькому?
Я одразу збагнула, чому він про це спитав. Десь у глибині помешкання відчинилися двері, і за мить до кімнати ввійшла покоївка з тацею. Її вигляд вразив мене. Просто непристойно, щоб молодий мужчина тримав у себе таку покоївку. Вона, звичайно, не була класичною красунею (дівчата такого типу рано поганіють на виду), але поки що мала вельми гожий вигляд. Тендітна брюнетка з кирпатим носиком і свіженьким личком. Поводилася вона як уроджена й досвідчена кокетка, хоч їй навряд чи було двадцять років. А найгірше те, що кожен її рух справляв враження цілком природного.
Те мале мавпеня було таке самовпевнене, що усміхалося навіть до мене, як видно, вважаючи мене за безпечну. Пан Тоннор, здавалося, не звертав на неї жодної уваги і провадив далі вже французькою мовою:
Дуже вам рекомендую оцей напій. Це справжній старий коньяк, який тепер важко знайти не тільки у Варшаві, а й у самому Парижі. Та повернімося до листів вашої приятельки. Тут сталася непередбачена річ. Справа в тому, що вона сама сьогодні вранці зволила мене навідати і зажадала, щоб я віддав їй ті листи. Ви не можете собі уявити, з якою прикрістю я виконав її волю. Звісно, не через листи, значливо додав він.
Те, що він сказав, так збентежило мене, що я навіть не помітила, коли вийшла та розбещена покоївка. Насилу опанувавши себе, я сказала:
Ах, он як! Дуже вас перепрошую. Я нічого про це не знала. Зрештою, Гальшка не мала часу мене попередити, бо я сьогодні зовсім не була вдома.
Гальшка влаштувала мені жахливу сцену. Оскільки я маю лагідну вдачу і боюся сцен, то я зі страху мало не вискочив з вікна. І уявіть собі, ця сцена була через вас.
Як це через мене?!
Атож. Довелося мені вислухати чимало гірких докорів з приводу моєї неделікатності. Бо саме так визначила Гальшка мою готовність повернути її листи в чужі руки.
Я мимоволі зашарілася.
Нічого не розумію. Я ладна вам заприсягтися, що Гальшка сама мене просила, аби я взяла у вас ті листи.
Він невимушено засміявся.
Авжеж, я вірю вам, чарівна пані Ганко.
Звідки ви знаєте моє імя? спитала я.
Його назвала в запалі ваша приятелька. Але ви не турбуйтеся, вона нічого більше не казала.
Ви можете дати слово?
Хоч і десять.
Хотіла б вам вірити зітхнула я. Адже ви розумієте, як мені прикро. Я запропонувала Гальшці свою допомогу, коли це було їй потрібно. А тепер бачу, що ви кохаєте одне одного і що моє втручання у ваші справи було цілком зайве.
Він підвівся і з вельми поважним виразом на обличчі взяв мене за руку.
Повірте мені, що цей випадок був чи не найщасливіший у моєму житті. І коли я почуваю до Гальшки не кохання, бо його ніколи не було, а тільки симпатію, то лиш через те, що вона мимоволі дала мені змогу познайомитися з вами. Він дивився мені просто у вічі і провадив далі: Я нічого про вас не знаю. Не знаю, чи схочете ви підтримувати наше знайомство. Не знаю, чи не подивитесь ви на мене з посміхом після цієї трагікомічної історії. Не знаю, чи побачу я вас ще коли. Та хоч би від цієї хвилі між нами постав нездоланний мур, ви однаково залишитесь у моїй памяті на довгі-довгі літа.
О, тепер я дужче ніж будь-коли зрозуміла: все, що розповідала мені про нього Гальшка, було брехнею. Певно, він чимало для неї важить. В його поведінці стільки гідності й делікатності. І ніякого лицедійства.
Я зовсім не збираюся припиняти з вами знайомства, відказала я. Як на мене, воно дуже миле.
Він без слів узяв мою руку і легенько, зовсім легенько торкнувся її устами. Ще якусь хвилю він дивився на мене, неначе в задумі, тоді всміхнувся і подав мені філіжанку кави, водночас присунувши до мене келишок з коньяком.
Гальшка ввела мене в оману, почала я, але він тут-таки перепинив мене.
Не будемо більше про неї говорити. Для мене вона минуле, а минуле ніколи не повертається. Він простягнув до мене свій келишок і додав: А тепер випиймо за майбутнє. Щоб було воно хоч трохи таке прекрасне, яким я собі його зичу.
Собі? Ви егоїст.
В даному разі ні, заперечив він. Справа в тому, що в даному разі я маю на думці майбутнє двох людей.
Він засміявся так щиро та лагідно, що і я не могла стримати усмішки. Відтак присунувся до мене і легенько, дуже легенько, ніби кладучи руку на бильце мого крісла, обняв мене. Я не могла одвести погляду від його очей
В цьому місці я вважаю за доцільне перепинити опис п. Реновицької як неістотний для щоденника в цілому. В той же час мені, як і читачам, здається річчю нормальною, що під час того двогодинного візиту п. Ганки до п. Роберта Тоннора між ними завязалися так звані «дружні звязки». Разом з тим я переконаний, що там не сталося нічого такого, що могло б кинути тінь на добре імя п. Реновицької, так само як і на бездоганну репутацію джентльмена, на котру, як вона сама вважає, цілком заслуговував п. Роберт Тоннор. Грізне і непевне становище, в якому опинилася авторка щоденника внаслідок викриття першого шлюбу свого чоловіка, робить для нас зрозумілим, як потрібна була їй справжня дружба та дуже чоловіче плече, на яке вона могла б спертися.