Я зумисне проказала це з притиском, щоб подратувати її.
А в який спосіб він поверне ті листи?
Можеш не турбуватися, відказала я. Спосіб не має значення. Можу послати до нього Юзефа або першого-ліпшого розсильного. Я трохи помовчала й додала: А може, й сама до нього піду.
Гальшка уїдливо посміхнулася.
Я бачу, це посередництво не вельми тобі прикре
Ти ж добре знаєш, що задля тебе я ладна на все. Той добродій начебто дуже засмутився, але ти, певне, рада, що вже ніколи його не побачиш?
Чому це я ніколи його не побачу? здивувалася Гальшка.
Як чому? запитала я. Адже ж це ясно як божий день. Повернувши листи, він не зможе більш примусити тебе ходити до нього.
Ах, звісно! схаменулася Гальшка. Звісно, що так. У кожному разі, я тобі безмежно вдячна, Ганечко.
Ще зранку я звеліла Юзефові ретельно записувати, хто нам телефонував, і, повернувшись, насамперед перебігла очима всі записи на папірці. Там було кілька незначущих, але між ними й таке: «З готелю Брістоль».
Незважаючи на пізню годину, я мусила розбудити Юзефа. Він сказав, що з «Брістоля» дзвонив портьє і запитував, коли повертається пан Реновицький.
Нарешті якийсь певний слід! Очевидно, портьє телефонував за її дорученням. Я одразу попередила, що завтра не обідатиму й не вечерятиму вдома. Маю бути в «Брістолі».
Неділя
Десь перед десятою подзвонив Тото і запропонував поїхати з ним на прогулянку до Яблонної. Я залюбки згодилась. В його величезному «мерседесі» їдеш, як у колисці.
Коли я сіла обіч Тото, він витяг з кишені пачку банкнотів і, переможно усміхаючись, подав мені.
Що це таке? здивувалась я.
Виграш, відказав він. Ти мала слушне передчуття. Карта мені йшла, як у казці. Всіх понакривав, навіть отого твого шалапутного дядечка. Тепер ніколи не сяду грати, не взявши в тебе якогось дрібязка на щастя.
Тото! Ти справді виграв? не вірила я своїм очам.
Слово честі, засміявся він. Понад три тисячі.
Я не хотіла брати гроші. Казала, що не маю на них ніякого права, бо то він їх виграв. Зрештою, погодилася на те, щоб він зі мною поділився, але він зробив ображену міну і запротестував:
Я грав на твої гроші, грав для тебе і на твоє щастя. Виграш належить тобі. Якщо не візьмеш гроші, я викину їх у вікно.
Що ж я мала діяти? Зрештою, такі гроші на дорозі не валяються. Куплю йому якусь дрібничку, і все буде гаразд.
Трохи подумавши, я спитала Тото:
А той пан Альбін Нєментовський багато програв?
Не знаю, не звернув уваги. Думаю, що небагато, якихось кілька сот злотих. Він ніколи не ризикує, хоч грає чудово. І знаєш що? Тепер я вже не вірю тим пліткам, що ходять про нього. Якби він був шулером, то, напевне, не програв би.
Сказати правду, я аж надто добре знала, що Тото помиляється. Мати розповідала, що колись дядька навіть застукали на гарячому в якомусь казино чи клубі. Коли роздавали карти, він ніби ненароком клав перед собою золоту цигарницю, а вона була так відполірована, що він бачив у ній, як у дзеркалі, всі карти. Зчинився скандал, і дядька знов мало не посадили до вязниці.
Я передчувала, що дядько Альбін зателефонує, і не помилилася. Не заходячи в розмову, я попросила його приїхати.
За чверть години він зявився з вельми кислою міною.
Твій чичисбей вже, напевно, казав тобі, обізвався дядько, вітаючись зі мною. Напевно, розповів уже, що вчора я програвся до нитки.
Еге ж, згадував, що не йшла вам карта.
Останнім часом мене переслідують невдачі. Мушу признатися, що лишився майже без гроша.
Я вирішила змусити його взяти у мене гроші. Звісно, я не могла признатися, що його програш лежить у мене в сумочці, але запропонувала йому позичку.
Я дала тисячу злотих, а дядько написав розписку за всією формою, хоч я намагалася переконати його не робити цього.
Потім я розповіла дядькові про своє відкриття: що та жінка мешкає в «Брістолі».
Зараз же звідси поїду та й розпитаю портьє. Одначе ти маєш сказати мені точну годину того дзвінка.
Зараз спитаю Юзефа.
Я попрохала дядька, щоб він зачекав, і пішла розпитати Юзефа. На жаль, він докладно не памятав. Сказав мені, що то було десь близько десятої.
Тим часом, як я розмовляла з Юзефом, сталося те, що належало передбачити: до вітальні впхалася тітка Магдалена. Позирнула, сказала «перепрошую» і вийшла, але напевне встигла придивитися до дядька. Щоправда, вона його не знає і ніколи раніш не бачила, але ж то така язиката, що не забариться роздмухати з цього цілу історію.
Тільки-но спровадила дядька, тітонька вже чекала на мене в кабінеті. Треба було хутко щось вигадати.
Що то за пристойний пан? запитала тітка Магдалена.
Ах, пусте, відказала я як могла байдуже. Приходив з приводу тієї ділянки на Жолібожі. Я сказала йому, що чоловіка нема у Варшаві, а я з його справами не обізнана.
Оскільки я умовилася з Тото на третю, то поклала собі утнути йому добрячу штуку і зателефонувала до Мушки Здроєвської. На щастя, застала її вдома. Запросила Мушку на обід до «Брістоля», ані словом не згадуючи про Тото, сказала лише, що буде Домінік Мірський і, може, хтось із його приятелів. Відмовитися вона, звісно, не могла. Через півгодини я підїхала до неї машиною і не могла натішитися з її вигляду: Мушка занадто підмалювала брови і нацупила кумедний капелюшок. Мірський із Тото вже чекали у вестибюлі, і настрій їм одразу зіпсувався. Педантичний Мірський дратувався з нашого майже півгодинного запізнення. Тото був прикро вражений, коли побачив зі мною Мушку. Робив такі міни, мов індик, що наковтався ріні. На краще він і не заслуговував.
У ресторані було велелюдно. Якби Тото не зарезервував столика, нам довелося б піти ні з чим. Знайомих безліч, і здебільшого з провінції. В такому товпиську годі було побачити особу, задля якої я сюди прийшла. Тому я зайнялася Мушкою, обсипаючи її такими надміру захопленими компліментами, що треба бути наївною, як вона, аби сприйняти все те за щиру правду. Мало не за кожним словом я зверталася за підтримкою до Тото, і він, хоч і скручувався щоразу, мов той штопор, а все ж мусив потверджувати мої компліменти. Атож, то була чудова забава.
В ресторані стало вільніше, і я побачила дядька Альбіна. Він сидів при столику біля вікна з якимось непримітним з виду молодиком і щось писав на листівці. Я була певна, що воно повязане з нашою справою.
І справді, коли ми виходили з ресторану, служка подав мені згорнуту листівку. Він зробив це так спритно, що, на щастя, ніхто того не зауважив. Вдаючи, ніби шукаю чогось у сумочці, я прочитала записку і ледве приховала, як вона мене вразила. Дядько Альбін писав:
«Є новини. Особа, що доручила портьє зателефонувати вам додому, була міс Елізабет Норман, англійка, що не володіє жодною мовою, крім рідної. Прибула до Варшави 22 грудня минулого року. Туристка. їдь додому й чекай мого дзвінка».
Я була розчарована. Або портьє, інформуючи дядька, помилився, або тут якесь непорозуміння. Жінка, що писала Яцекові, досконало володіла польською. Це по-перше. По-друге, вона підписалася літерою «Б», а тим часом її ініціали складаються з літер «Е» і «Н».
Коли я приїхала додому, то дядькового дзвінка чекала недовго. Він докладно розповів про все. А саме: особа, яка запитувала, чи приїхав Яцек, була ота панна Норман. Портьє достеменно це пригадав. Одначе дядько припускав, що панна Норман може не мати нічого спільного з жінкою, яка нас цікавить. Вона могла просто знати Яцека за кордоном чи навіть познайомитися з ним у Варшаві в якомусь посольстві.
Я мовила:
Є в мене таке передчуття, що коли це й не вона, то все ж у якийсь спосіб із нею звязана. Бога ради, дядечку, добре все розвідайте, бо така шантажистка, зрештою, може вдати, що не вміє розмовляти по-польському. Повірте в моє передчуття.
Мала, я візьму все це до уваги, засміявся він.
Подзвонили з міжміської і сказали, що мене викликає Париж.
Після кількох «алло, алло!» я почула голос Яцека. Насамперед він запитав мене про здоровя, сказав, що нудьгує за мною і що весь час був дуже зайнятий, а тоді повідомив, що важливі справи затримують його в Парижі ще на кілька днів. Досі його дзвінок нічим не різнився від звичайних. Але ось він запитав:
Як там у тебе, Ганечко, нічого нового не сталося?
Нічого. А що могло статися?
Він якусь мить вагався, тоді сказав:
Ну, виходить, усе гаразд. Бувай здорова, згадуй мене і ні в якому разі не думай про мене погано.
То був аж надто виразний натяк.
А чого б то я мала погано про тебе думати? І що означає «ні в якому разі»?
Він трохи знітився. У голосі його почулася непевність.
Ну, може, ти думаєш, що я тут розважаюсь і тому не кваплюсь повертатися.
Я так зовсім не думаю, одказала я виразно.
Це мало б його насторожити. Але Яцек невимушено відповів:
Ти найкраща дружина в світі. Повір, я працюю тут як віл, з ранку до вечора. До побачення, кохана.
До побачення, Яцеку. До зустрічі.