Одного ранку до мене в кімнату зайшов зовсім незнайомий чоловік, такий собі містер Блессінґтон, і одразу взявся до справи.
«Ви той самий Персі Тревельян, котрий за видатні успіхи нещодавно отримав премію?» спитав він.
Я вклонився.
«Відповідайте мені прямо, продовжував гість, бо це у ваших інтересах. Аби досягти успіху, клепок вам вистачить. А от як щодо такту?»
Почувши це несподіване запитання, я не міг не всміхнутися.
«Сподіваюся, що не позбавлений цієї чесноти».
«У вас є якісь гидкі звички? Алкоголем зловживаєте, га?» «Та що ви, сер!» вигукнув я.
«Добре, добре! Тоді все гаразд. Але я повинен був спитати. Як же ви з такою головою й без практики?»
Я стенув плечима.
«Отакої! зауважив він із властивою йому метушливістю. Стара історія. У голові маєте більше, ніж у кишені, га? А що б ви сказали, якщо для початку я допоміг би вам влаштуватися на Брук-стрит?»
Я здивовано витріщився на нього.
«О, це я заради власної вигоди, а не вашої, продовжував він. Щиро кажучи, якщо це прийнятне для вас, то про мене й казати нічого. Бачите, у мене є кілька зайвих тисяч, і я думаю вкласти цей капітал у вас».
«Але чому?» заледве спромігся вимовити я.
«Ну, це така ж прибуткова справа, як і будь-яка інша, тільки безпечніша».
«І що я маю робити?»
«Зараз поясню. Я орендую будинок, обставлю його, платитиму слугам Словом, керуватиму всім. Вам залишається лише протирати штани в кабінеті. Я дам вам грошей на дрібні витрати й таке інше. Ви будете віддавати мені три чверті свого заробітку, решту ж залишатимете собі».
Ось із такою дивною пропозицією, містере Голмс, і звернувся до мене цей Блессінґтон. Не зловживатиму вашим терпінням, викладаючи подробиці наших перемовин. На Благовіщення я переїхав і почав приймати пацієнтів, розраховуючись із містером Блессінґтоном майже на тих самих умовах, які він запропонував. Він і сам оселився в тому самому будинку, ставши чимось на зразок постійного пацієнта, котрий живе при кабінеті лікаря. Виявилося, що в нього слабке серце, тому він потребує постійного нагляду. Два кращі покої на другому поверсі він зайняв під власні вітальню та спальню. Звички в нього були дивними він уникав товариства й дуже рідко виходив. Загалом не вирізняючись особливою пунктуальністю, він був надзвичайно точним лише в одному. Щовечора в один і той самий час він заходив до мого кабінету, переглядав книгу прийому хворих, відкладав пять шилінгів і три пенси з кожної заробленої мною гінеї та забирав решту грошей, ховаючи їх у скриню, що стояла в його кімнаті. Скажу відверто, що в нього жодного разу не було підстав шкодувати про вкладення свого капіталу. Із самого початку справа виявилася прибутковою. Перші ж успіхи та репутація, яку я завоював у клініці, дозволили мені швидко просунутися вперед, і за останні два роки я його збагатив.
Такі, містере Голмс, моє минуле та мої стосунки з містером Блессінґтоном. Залишається лише розповісти, які події привели мене до вас сьогодні. Кілька тижнів тому містер Блессінґтон увійшов до мого кабінету в украй збудженому стані. Він белькотів про якесь пограбування, яке, за його словами, вчинили у Вест-Енді. Це, наскільки пригадую, дуже схвилювало його, і мій сусід заявив, що ми повинні поставити додаткові засуви на дверях і вікнах, не відкладаючи цієї справи навіть на день. Увесь тиждень він перебував у страшному неспокої, раз у раз визираючи з вікон і припинивши короткі прогулянки, які зазвичай здійснював перед обідом. Спостерігаючи за його поведінкою, я раптом подумав, що він смертельно боїться чогось або когось, але, коли я спитав його про це прямо, пацієнт почав так лаятися, що я змушений був припинити бесіду. Згодом його страхи поступово розсіялися, і він уже повернувся до колишніх звичок, аж раптом нова подія занурила його в такий стан, що на чоловіка просто шкода було дивитися. У ньому він перебуває й досі.
А сталося ось що. Два дні тому я отримав листа, який зараз зачитаю вам. На ньому немає ні зворотної адреси, ні дати відправлення.
«Російський дворянин, котрий зараз живе в Англії, ішлося в ньому, був би дуже вдячний, якби доктор Персі Тревельян погодився прийняти його. Ось уже кілька років він страждає нападами каталепсії, а, як відомо, доктор Тревельян визнаний авторитет щодо цієї недуги. Він планує зайти завтра о чверть на сьому вечора, якщо доктор Тревельян вважатиме для себе зручним перебувати вдома в цей час».
А сталося ось що. Два дні тому я отримав листа, який зараз зачитаю вам. На ньому немає ні зворотної адреси, ні дати відправлення.
«Російський дворянин, котрий зараз живе в Англії, ішлося в ньому, був би дуже вдячний, якби доктор Персі Тревельян погодився прийняти його. Ось уже кілька років він страждає нападами каталепсії, а, як відомо, доктор Тревельян визнаний авторитет щодо цієї недуги. Він планує зайти завтра о чверть на сьому вечора, якщо доктор Тревельян вважатиме для себе зручним перебувати вдома в цей час».
Цей лист мене зацікавив, адже каталепсія захворювання дуже рідкісне. Рівно в призначену годину я був у своєму кабінеті. Слуга привів пацієнта. Це був літній чоловік, худий, поважний, котрий мав цілком пересічну зовнішність. Російського дворянина я уявляв собі зовсім іншим. Набагато більше мене вразила зовнішність його товариша високого юнака, дивовижно вродливого, зі смаглявим лютим обличчям, геркулесовими руками, ногами та грудьми. Він підтримував свого супутника під лікоть і допоміг йому сісти на крісло з дбайливістю, якої навряд чи можна було очікувати від людини з такою зовнішністю.
«Даруйте, лікарю, що я також увійшов, сказав він мені англійською, дещо шепелявлячи. Це мій батько, і його здоровя для мене усе».
Я був зворушений такою синівською турботливістю. «Можливо, ви захочете залишитися з батьком під час прийому?» поцікавився я.
«Аж ніяк! вигукнув він, перелякано сплеснувши руками. Не можу висловити, наскільки мені боляче дивитися на батька. Якщо з ним трапиться один із його жахливих нападів, я не витримаю. У мене самого винятково чутлива нервова система. З вашого дозволу, поки ви будете займатися батьком, я зачекаю у приймальні».
Я, звісно, погодився, і юнак вийшов. Я почав питати пацієнта про його хворобу та робив докладні нотатки. Він не вирізнявся розумом, і відповіді його часто були нечіткими, що я пояснив поганим знанням мови. Раптом він узагалі перестав відповідати на мої запитання, і, обернувшись до нього, я з подивом побачив, що пацієнт сидить у кріслі дуже прямо, спокійно, витріщившися на мене впритул безглуздим поглядом. У нього знову стався напад його загадкової недуги.
Спочатку я відчув жалість і страх. Але потім, як не соромно мені зізнатися, професійний інтерес узяв гору. Я записав температуру й пульс пацієнта, перевірив нерухомість його мязів, обстежив рефлекси. Жодних відхилень від моїх колишніх спостережень не було. У таких випадках я отримував хороші результати шляхом інгаляції нітриту амілу, і зараз, здається, випала чудова нагода ще раз перевірити ефективність цих ліків. Пляшка з ліками була в моїй лабораторії на першому поверсі. Залишивши пацієнта в кріслі, я вирушив за нею. Шукаючи пляшку, я забарився й повернувся десь хвилин за пять. Уявіть собі моє здивування, коли я виявив, що кімната порожня, а мого пацієнта ніби й не було!
Насамперед я, звісно, вибіг у приймальню. Та син пішов також. Двері в передпокій були зачинені, але не замкнені. Мій слуга-хлопчик, котрий впускає пацієнтів, ще недосвідчений і зовсім не вирізняється спритністю. Він чекає внизу й біжить нагору, щоб відпровадити пацієнтів до дверей, коли я дзвоню з кабінету. Він нічого не чув, і все це залишалося для мене цілковитою загадкою. Трохи згодом прийшов із прогулянки й містер Блессінґтон. Я йому нічого не сказав, бо останнім часом, правду кажучи, намагався спілкуватися з ним якнайменше.
Ніколи не думав, що мені доведеться побачити росіянина та його сина ще раз, і тому можете уявити собі моє здивування, коли сьогодні ввечері вони обоє прийшли до мого кабінету в той самий час.
«Дуже прошу вибачити мене за вчорашній несподіваний відхід, лікарю», сказав мій пацієнт.
«Зізнаюся, я дуже здивувався», зауважив я.
«Бачите, річ у тім, пояснив він, що коли я приходжу до тями після нападів, то майже нічого не памятаю, що зі мною було раніше. Я прокинувся, як мені здалося, у незнайомій кімнаті та в подиві поквапився вийти на вулицю».
«А я, додав син, побачивши, що батько пішов через приймальню, природно, подумав, що прийом закінчився. І тільки коли ми прийшли додому, я зрозумів, що сталося».
«Ну, що ж, сказав я, засміявшись, нічого серйозного не сталося, хіба що ви вкрай заплутали мене. Отже, будьте ласкаві, сер, піти до приймальні, а я знову займуся вашим батьком».
Приблизно півгодини старий джентльмен розповідав мені про симптоми недуги, а потім, виписавши рецепт, я відпровадив його до сина.