«Дуже прошу вибачити мене за вчорашній несподіваний відхід, лікарю», сказав мій пацієнт.
«Зізнаюся, я дуже здивувався», зауважив я.
«Бачите, річ у тім, пояснив він, що коли я приходжу до тями після нападів, то майже нічого не памятаю, що зі мною було раніше. Я прокинувся, як мені здалося, у незнайомій кімнаті та в подиві поквапився вийти на вулицю».
«А я, додав син, побачивши, що батько пішов через приймальню, природно, подумав, що прийом закінчився. І тільки коли ми прийшли додому, я зрозумів, що сталося».
«Ну, що ж, сказав я, засміявшись, нічого серйозного не сталося, хіба що ви вкрай заплутали мене. Отже, будьте ласкаві, сер, піти до приймальні, а я знову займуся вашим батьком».
Приблизно півгодини старий джентльмен розповідав мені про симптоми недуги, а потім, виписавши рецепт, я відпровадив його до сина.
Я вже казав вам, що в цей час містер Блессінґтон зазвичай був на прогулянці. Незабаром він прийшов і піднявся нагору. І відразу ж я почув, як він збігає вниз. Містер Блессінґтон увірвався в мій кабінет у панічному страху.
«Хто заходив до моєї кімнати?» вигукнув він.
«Ніхто», відповів я.
«Ви брешете! волав він. Підійміться й погляньте». Я вирішив не звертати увагу на його свавілля, бо чоловік був у нестямі від жаху. Ми піднялися нагору, і він показав мені сліди, що залишились на пухнастому килимі.
«Гадаєте, це мої?» верещав він.
Таких великих слідів він, певна річ, залишити не міг, і вони були явно свіжі. Сьогодні вдень, як ви знаєте, ішов сильний дощ, й у мене побували лише батько з сином. Отже, поки я займався батьком, син, котрий чекав у приймальні, з якоюсь невідомою мені метою заходив до кімнати мого постійного пацієнта. З кімнати нічого не зникло, але сліди, без сумніву, свідчили, що там таки хтось побував.
Мені здалося, що містер Блессінґтон хвилюється якось надміру, утім, тут би кожен втратив спокій. Опустившись у крісло, він буквально ридав, і мені коштувало неабияких зусиль привести його до тями. Це він запропонував мені звернутися до вас, і я вважав його пропозицію цілком доречною, оскільки подія справді дуже дивна, хоча й не така жахлива, як це здалося містеру Блессінґтону. Якби ви поїхали зараз зі мною, то мені хоча б вдалося заспокоїти його. Втім, мені здається, він навряд чи здатен пояснити, що його так схвилювало.
Шерлок Голмс слухав цю довгу тираду дуже уважно, і я збагнув, що справа його захопила. Як завжди, його обличчя нічого не відображало, лише повіки набрякли, але, пихкаючи люлькою, він випускав густіші клуби диму щоразу, коли лікар розказував черговий дивний епізод. Як тільки наш гість закінчив свою розповідь, Голмс мовчки схопився, віддав мені мого капелюха, узяв зі столу свій власний і подався слідом за Тревельяном до дверей.
Не минуло й чверті години, як ми підїхали до будинку лікаря на Брук-стрит. Це був скромний, нічим не примітний будинок, в яких живуть лікарі, котрі практикують у Вест-Енді. Хлопчик-слуга відчинив нам двері, і ми негайно піднялися нагору широкими сходами, вкритими якісним килимом.
Але тут сталося щось дивне Світло нагорі раптом згасло, і з темряви долинув пронизливий, тремтячий голос:
Я маю револьвер. Ще крок, і буду стріляти.
Це вже переходить усякі межі, містере Блессінґтон! обурився доктор Тревельян.
А, це ви, лікарю? з темряви почулося зітхання полегшення. А джентльмени з вами справді ті, за кого себе видають?
Ми відчували, що з темряви нас допитливо розглядають.
Атож, ті самі.
Гаразд, можете піднятися, і якщо вас дратують заходи обережності, до яких я вдався, то прошу вибачення.
Кажучи це, він знову запалив газ на сходах, і ми побачили перед собою дивного чоловіка, вигляд котрого, як і голос, свідчив про розхитані нерви. Він був дуже гладким, але колись, либонь, був ще товстішим, бо щоки в нього висіли, як у гончака, великими складками. Його обличчя було хворобливо блідим, а рідке рудувате волосся від пережитого страху стирчало дибки. Його рука стискала револьвер, який він сховав у кишеню, коли ми підійшли.
Доброго вечора, містере Голмс, сказав він. Дякую, що приїхали. Ще нікому так не була потрібна ваша порада, як мені зараз. Сподіваюся, доктор Тревельян уже розповів вам про зовсім неприпустиме вторгнення в мою кімнату?
Саме так, підтвердив Шерлок Голмс. Містер Блессінґтон, хто ці двоє людей і чому вони вам докучають?
Розумієте, метушливо забелькотів постійний пацієнт, мені важко сказати щось певне. Та й звідки мені знати, містере Голмс?
Розумієте, метушливо забелькотів постійний пацієнт, мені важко сказати щось певне. Та й звідки мені знати, містере Голмс?
Отже, не знаєте?
Заходьте, будь ласка. Зробіть ласку, увійдіть.
Він відвів нас у свою спальню, велику й обставлену зручними меблями.
Бачите це? спитав він, вказуючи на велику чорну скриню, що стояла біля спинки ліжка. Я ніколи не був особливо заможною людиною, містере Голмс За все життя лише раз вклав гроші в справу Доктор Тревельян не дасть мені збрехати. І банкірам я не вірю. Я б не довірив свої гроші фінансистові ні за що на світі, містере Голмс. Між нами кажучи, усі свої маленькі статки я зберігаю в цій скрині, і тепер розумієте, що я пережив, коли в кімнату до мене проникли незнайомі люди.
Голмс пильно поглянув на Блессінґтона та похитав головою.
Якщо будете мене дурити, нічого не зможу вам порадити, сказав він.
Але я ж все розповів.
Розчарований, Голмс різко повернувся до нього спиною.
На добраніч, докторе Тревельян, промовив він.
І ви не дасте жодної поради? тремтячим голосом вигукнув Блессінґтон.
Моя порада вам, сер, казати саму лише правду.
Через хвилину ми вже були на вулиці й рушили додому. Перетнули Оксфорд-стрит, пройшли половину Гарлі-стрит, і тільки тоді мій приятель нарешті озвався.
Даруйте, що марно витягнув вас із дому, Ватсоне. Але якщо подумати, справа ця цікава.
А я не бачу тут нічого серйозного, зізнався я.
Цілком очевидно, що двоє може, їх навіть більше, але будемо вважати, що двоє із якоїсь причини вирішили дістатися до цього чоловіка, Блессінґтона. У глибині душі не сумніваюся, що як у першому, так і в другому випадку той юнак проникав у кімнату Блессінґтона, а його спільник відвертав увагу.
А каталепсія?
Вправна симуляція, Ватсоне, хоча мені й не хотілося казати про це нашому фахівцеві. Симулювати цю недугу дуже легко. Я і сам так робив.
Що ж було потім?
Зовсім випадково обидва рази Блессінґтона вдома не було. Настільки незвичний час для свого візиту до лікаря вони вибрали лише тому, що тоді в приймальні не буває інших пацієнтів. За збігом обставин, Блессінґтон гуляє саме в таку пору вони, мабуть, не надто добре знають його звички. Певна річ, якби задумували простий грабунок, вони б, принаймні, спробували обшукати кімнату. Крім цього, я прочитав в очах Блессінґтона, що він боїться за власну шкуру. Важко повірити, що, маючи двох таких мстивих ворогів, він нічого не знав про їхнє існування. Він, звісно, чудово знає, хто ці люди, але в нього є причини приховувати правду. Будемо сподіватися, що завтра він стане балакучішим.
А чи не можна припустити інше, спитав я, без сумніву, зовсім неймовірне, але все ж переконливе? Можливо, усю цю історію з каталептиком-росіянином і його сином вигадав сам доктор Тревельян, котрий мав потребу потрапити в кімнату Блессінґтона?
У світлі газового ліхтаря я зауважив, що моя блискуча версія викликала в Голмса посмішку.
Любий Ватсоне, пояснив він, це було перше, що мені спало на гадку, але розповідь медика має підтвердження. Цей юнак залишив сліди не лише в кімнаті, але й на килимі, що лежить на сходах. Він дійсно існує. Носить черевики з тупими носаками, а не гостроносі, як Блессінґтон, і вони на дюйм із третиною більші за розміром, ніж лікарські. Ну, а тепер слід піти спати, бо я буду здивований, якщо вранці не отримаємо якихось новин із Брук-стрит.
Передбачення Шерлока Голмса збулося, але новина була трагічною. О пів на восьму ранку, коли похмурий день ще тільки займався, Голмс уже стояв у халаті біля мого ліжка.
Ватсоне, заявив він, нас чекає екіпаж.
А що сталося?
Справа Брук-стрит.
Є новини?
Трагічні, але якісь невиразні, повідомив він, підіймаючи фіранку. Погляньмо ось аркуш із нотатника, і на ньому нашкрябано олівцем: «Заради бога, приїжджайте негайно. П. Т.». Наш приятель лікар, здається, теж втратив голову. Покваптесь, любий Ватсоне, нас там дуже чекають.
Приблизно через чверть години ми вже були в будинку медика. Він вибіг нам назустріч із перекошеним від переляку обличчям.
Така біда! вигукнув він, стискаючи пальцями скроні.
Що трапилося?
Блессінґтон учинив самогубство.
Голмс аж присвиснув.
Авжеж, цієї ночі він повісився.
Ми увійшли, і медик повів нас у кімнату, яка на вигляд була його приймальнею.
Навіть не розумію, що ж я роблю, вигукнув він. Поліція вже нагорі. Я вражений до глибини душі.