Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi - Марія Конопницька 10 стр.


Найприкріше, що з того хліба і сиру йому мало що дісталося, бо Підземок раз у раз сягав до торби і від того набубнявів, як гарбуз.

Він став такий важкий, що циган, у якого вже зовсім затерпла шия, мусив раз по раз пересаджувати його з плеча на плече.

На другий день, опівдні, вони, нарешті, зупинилися коло входу до кришталевої печери. Однак вона була так завалена камінням, що залишилась тільки невелика шпарка, саме така, якої треба було, щоб туди проліз один краснолюдок. Кошалек-Опалек, звичайно, проліз би туди, адже відомо, що вчені літописці переважно худі. Але Підземок так розтовстів за час своєї подорожі, що й думати не міг про вхід до печери через цю шпарку. Примірився одним боком, примірився другим даремно. Тоді гукнув до цигана:

 Гей, цигане! Не бачиш, що камінь виріс і завалив цей вхід, куди я раніше вільно заходив. Відкинь його з дороги!

Відрадніше стало циганові на серці, бо, відчуваючи швидке своє визволення, він уже не так боявся. Отож він і сказав:

 Вельможний добродію! Буде так, як велиш. Але я хотів би мати свою дримбу. Адже циган без дримби як жебрак без палиці. Служив я вірно пресвітлим панам, отже, прошу свого.

Тоді Підземок дістав дримбу і каже:

 Ото вже циганська звичка завжди щось вициганити! Швидко прибери камінь, бо мені спішно до короля!

Циган напружився, підпер плечима камінь і так сильно його попхнув, що камінь разом із дримбою і циганом покотився вниз.

До печери великими снопами світла бухнув ясний день, а на слова Підземка: «Привіт вам, браття!» вигукнули сотні голосів:

 Сонце! Сонце! Сонце!

Король Блистек покидає кришталеву печеру

I

Була тепла, тиха ніч, до ранку ще далеко, коли Петро Скробек, повертаючись з ярмарку, побачив раптом перед собою якесь світло. От так, наче щось під каменем горіло.

«Що воно таке?  подумав Скробек.  Вогонь не вогонь А може, скарб очищається? Адже ж оповідають старі люди, що в цих скелях жили колись розбійники, грабували в людей золото, срібло та ховали під землю. Авжеж, не що інше, тільки той святий вогник очищає ці гроші від людської кривди. Сто років повинно так тривати. А як сирітський гріш то й двісті Щойно тоді, як кривда вигорить, людина зможе взяти такий скарб. Тільки частину з нього треба оддати бідним і сиротам інакше він зникне. От би мені таке трапилось»

Він цьвохнув батогом свою шкапину і поїхав просто на те сяйво.

«Зникне чи не зникне?  думав.  Як ще не прийшов час то зникне».

Але сяйво не зникало. Навпаки, чудові райдужні промені почали бити з-під скелі щораз ясніше, так, як тоді, коли промені сонця заломлюються в краплях роси.

Сильно забилося серце у бідного Скробека. Він був такий бідний, як церковна миша.

Дома було двоє білявих хлопят-сиріток, яких дружина залишила йому, попрощавшись з цим світом півроку тому. Діти, убога хатина, оця шкапа та візок ото й усе його збіжжя.

Він заробляв візникуванням, ганяв по світу за копійчиною, але все одно в хаті не завжди був хліб. Ой, як пригодилась би якась копійчина!

Їде бідний Скробек і думає: оце би клапоть землі купити в сусіда та посадити картоплю, та дітей годувати. Коли ж дивиться, а в тому сяйві метушиться юрба маленьких чоловічків, таких, що їх ледве здалеку видно: довгі бороди, чудернацька одежа, а все інше як у людей.

 Краснолюдки!  прошепотів Скробек, у якого раптом мурашки пробігли по спині; він шарпнув віжки, щоб завернути вбік, бо таким завжди краще поступитися з дороги.

Але ця дрібнота вже його обступила і давай гукати:

 Гей!.. Гей!.. Хазяїне! А підвезіть-но наші манатки!

Один лізе по розворі, другий по шпицях, інший чіпляється за полудрабок, а той дряпається по дишлю. Чиста напасть!

Чоловік став і дивиться, що з того вийде. І маркітно йому на душі, і боїться, і соромно наче боятися такої дрібноти Що ж його робити?

Але не було коли роздумувати, бо ледве одні вилізли на віз, інші вже почали подавати якісь дивовижні шкатулки і скриньки, з яких саме й били ці райдужні зблиски. А ще декотрі кидали на віз щось схоже на злитки золота і срібла, так, немов це було звичайне залізо.

Усе це бряжчало, дзенькало і так сяяло в очі, що чоловікові в голові запаморочилося, і він тепер уже сам до ладу не знав: це сниться йому, чи він насправді бачить такі дива

Зі скрині палали вогнем червоні камінці, наче рубіни один в один, як перепелячі яйця; а в повітрі аж блакитно стало від голубих сапфірів, та таких добірних, що світилися, як небо; на обличчя чоловіка зненацька впало зелене світло від шкатулки, повної зелених смарагдів; там перли, тут персні він і не знав, на що спершу дивитися, аж очі боліли

Зі скрині палали вогнем червоні камінці, наче рубіни один в один, як перепелячі яйця; а в повітрі аж блакитно стало від голубих сапфірів, та таких добірних, що світилися, як небо; на обличчя чоловіка зненацька впало зелене світло від шкатулки, повної зелених смарагдів; там перли, тут персні він і не знав, на що спершу дивитися, аж очі боліли

Серед цього багатства жваво метушилась юрба краснолюдків така барвиста і яскрава, як грядка тюльпанів навесні.

Уже віз був майже повний, вже винесли з печери решту скринь і шкатулок, коли враз заясніло таке велике і чудове сяйво, як вранішня зоря. Від несподіваного блиску Скробек затулив очі, а коли знов глянув, то побачив короля краснолюдків, що виходив з печери в золотій короні, в пурпурі, із золотим скіпетром, на якому світив величезний діамант, аж стало видно, як удень.

Скробек сторопів, бо такого величного видовища не бачив, відколи живе, а щодо короля, то знав тільки Ірода з вертепу, що його хлопята носили по селі на Різдво.

Скробек так налякався, що й сам не знав, як йому бути: чи вклонитися цьому дрібненькому королеві, чи тікати геть.

Аж тут король махнув скіпетром і мовив:

Я тебе вітаю, добродію мій!
Доки нічка згине
відїжджай мерщій!

І одразу почав моститися на віз, а йому допомагали придворні, товплячись біля королівської величності, щоб прислужитися.

Але з цим добряча морока. Пурпуровий плащ зачепився за кіш, скіпетр застряв за люшнею, корона мало не впала з королівської голови, а золотом ткані червоні пантофлі загубилися в сіні.

Отож видирався бідолашний король як міг, але найбільшою завадою для нього був придворний паж Кружальце. Неповороткий, як колода, він ледве совався, то наступав королеві на пурпуровий плащ, то тягнув його назад, то, шукаючи пантофлі в сіні, спотикався і падав на короля і отак плутався в усіх під ногами, як пяте колесо у возі

Святе терпіння мав той король, що такого роззяву тримав коло себе.

Тим часом Скробек, бачачи, що йому нічого злого не роблять, заспокоївся і засміявся тихцем у кулак з цього смішного видовиська. Він чував, що з краснолюдками слід по-доброму, бо вони як кого вподобають, то не тільки найменшої шкоди йому не зроблять, а ще й обдарують.

Адже його небіжчик-дід говорив, що краснолюдки, яких звали колись небожатами (або скшатами), радо мешкають у добрих людей, сидять за піччю або в мишачій норі, а вночі виходять звідти і допомагають у всякій хатній роботі.

І то масло зібють за господиню, то тісто замісять, то прядуть на прядці так гарно, що пряжа виблискує, як срібло.

Часом і з хати вийдуть, заглянуть до стайні, коням гриви дрібненько позаплітають, вичистять скреблом так, що шерсть на них світиться, як вода.

А в жнива такий малючок сяде собі на межі і колише дитинку в рядні, привязаному до вербової гілляки, щоб добре спала і не заважала матері, яка зігнувшись жне на полі.

А як дитина заплаче, то вони враз гарних пісень заспівають, а як таке хлопя виросте то невідомо звідки співанки приходять йому в голову, так наче їх хтось нашіптує

Деякі люди дивуються і говорять:

 Що воно за хлопчина такий? Ходить, співає і грає на сопілці, наче його хто вчив.

А того й не знають, що він тільки пригадує собі те, що в дитинстві чув від краснолюдків.

Дідусь розповідав, що його самого вони вчили співати. Він завжди залишав їм крихти хліба або сиру на лаві, бо з землі вони не хочуть їсти мають свою гідність.

Дід завжди вділяв їм трохи кожної страви: калача чи ковбаси, і клав на краю лави для отих малих помічників. Отож і майно його множилось, і в господарстві добре велось.

Коні аж лиснілися, на вівцях руно, як стріха, корови такі молочні, що в усьому селі таких не було. Та й не дивно, бо небіжка-бабуся завжди після доїння залишала трошки молока в горіховій шкаралупці для отої дрібноти.

І так тривало, доки не померли старі, а за ними не помер і батько Скробека. Тоді став сиріт доглядати дядько. Він занедбав давні порядки, господарство доглядав абияк, про худобу не дбав, а все, що міг, загрібав собі.

То й обсіли їх тяжкі злидні, і сиротам діялась велика кривда.

І тоді всі побачили, як у білий день дрібнота вийшла з-за печі і через хату, через поріг помандрувала геть у світ, а з ними щезла і решта збіжжя. Сиротам не залишилося нічого, тож і дядько не збагатився їхньою кривдою.

Так Скробек роздумував собі, стоячи збоку, а краснолюдки тим часом поскладали решту скриньок і шкатулок на віз, зробили для свого короля гарне сидіння на возі, прикрили його дорогим оксамитом, потім найдостойніші з почту посідали обіч короля, а інші вчепились сяк-так і почали квапити, щоб селянин їхав, та вигукувати:

Назад Дальше