А куди ж то мені їхати? питає Скробек, який, вже позбувшись переляку, навіть повеселішав. Направо чи вліво?
А вони:
Камінь вліво, камінь вправо,
Їдь-но прямо, їдь-но жваво!..
Тоді Скробек знову:
То куди все ж-таки мені їхати?
А вони на це:
На поля, у гаї,
На луги, ручаї,
У теплі краї!..
Скробек почухав потилицю і питає:
А що дасте мені за підводу?
А ті відповідають:
Голівочку маку
Або гарну дяку.
Еге, так не піде! Я не згоден! Кінь мій, віз мій, а що на ньому теж моє
Але дрібнота загукала:
Кінь твій, віз твій,
Все на ньому наше!
Дурень той, хто дає
Наплювати в кашу!
І давай брязкати шаблями.
Так нехай буде хоч половина! каже чоловік.
Тоді король Блистек промовив тихцем:
Ех, чоловіче! Коли б у тебе була не половина цих скарбів, а тисячна частка то й це було б згубою для тебе. Велике багатство губить людину так само, як велика недуга, забирає силу з тіла, випирає дух із грудей, збиває з доброго шляху.
І тут усі хором:
Гей, багач, ледащо,
Цурається праці!
Хоч живе то нащо?
Коли замовкли, король Блистек знову промовив:
Мати-земля не дала всіх своїх скарбів людям, тільки нам, своїм дрібним слугам, які стережуть їх, а не збагачуються ними, і не міняють дорогих перлів на сльози бідарів, не продають і не купують діамантів, із золота червінців не роблять, тільки втішають очі блиском тих багатств і прославляють землю-матір та пильно стоять на сторожі її скарбів.
На це селянин мовить:
Якщо вже величність король такі ласкаві, то скажіть мені, звідки ці скарби беруться?
А король на те:
Усі скарби постають в землі з того, що людина згайнує або занедбає. Дрібки змарнованого часу перетворюються на сапфіри, крихти незїденого хліба на найясніші перли, частка сили, що не перетворилася на добро ні для себе, ні для кого іншого, стає щирим золотом. Якби людина не марнувала і не занедбувала таких крихт, ці скарби були б її. А так вони йдуть у землю, і там ми їх пильнуємо.
Скробек аж роззявив рота й питає:
То ви з-під землі? Як ті сліпі кроти? Господи Боже!
А король:
Із-під землі все йде і малі, і великі сили. Кожному земля дає стільки сили, скільки той може вмістити в собі.
І що ж ви там робите?
А дрібнота хором:
Ми рахуємо піщинки,
У струмках малі краплинки,
Дрібні роси на траві,
Краплі поту на чолі.
Лічим квіти на лугах,
Листя лічим угорі
І записуєм гарненько
На березовій корі.
Тьху! сплюнув Скробек, тільки слухай вони тобі сім міхів вовни наговорять. А що я второпаю з цього? Накажіть уже, королю, цій своїй челяді, щоб мовчала, бо людині від цього співу в голові паморочиться, а я, як маю їхати, то поїду, аби тільки знати, куди і що за це матиму.
Він узяв у руки віжки і цмокнув на коняку, збираючись іти, бо сісти на возі не було куди.
Їдь спокійно, чоловіче добрий! сказав король і махнув скіпетром. Ми нагородимо тебе за твою працю, кривди не матимеш.
Та вже ж, нехай, обізвався Скробек. Покладаюся на ваше королівське слово. Куди ж заїдемо?
При цьому питанні всі заметушились, наче бджоли у вулику; один радив се, другий те, тихий голос старого короля ледве чутно було у цьому галасі.
Раптом слово взяв Кошалек-Опалек і мовив так:
Оскільки ніяке королювання не може бути без мудрості, а мудрості не може бути без книг, я вношу пропозицію: нехай цей добрий чоловік повезе нас туди, де найбільше гусей, щоб я міг вибрати собі нове перо і здобути нову славу.
Але Підземок, який так заліз у сіно, що ледве було видно його ніс, схопився і каже:
Така робота ні до чого! Що мені з мудрості і слави, коли я буду голодний? Головне це наповнити черево. Все інше жмені січки не варте.
Тут він звернувся до короля:
Якщо, милостивий володарю, хочеш мати спокій у державі то насамперед дбай про те, щоб у ній не було голодних. Якщо цей чоловік має нас везти, то нехай везе туди, де в печі кипить каша і смажаться шкварки. Інакше я не згоден!
Правильно, правильно! заволали інші. Ми теж не згодні!
Галас щораз наростав, і віз став подібний до сходин, коли на них міщани посваряться.
Тоді старий король махнув своїм ясним скіпетром і мовив:
Як нема згоди то хай буде наказ!
І, звернувшись до Скробека, звелів:
Правильно, правильно! заволали інші. Ми теж не згодні!
Галас щораз наростав, і віз став подібний до сходин, коли на них міщани посваряться.
Тоді старий король махнув своїм ясним скіпетром і мовив:
Як нема згоди то хай буде наказ!
І, звернувшись до Скробека, звелів:
Вези нас, добрий чоловіче, куди хочеш.
Скробек хитро посміхнувся на ці слова і, примруживши одне око, глянув на Підземка. «Зажди-но, череваню, подумав. Усіх повезу з королем туди, де будуть ситі. Але тебе то лиш до Голодної Вульки. Отам уже ти схуднеш, не бійся!»
Він ляснув батогом, і всі вирушили в дорогу.
Підземок зустрічає сирітку Марисю
I
За Карпатськими горами,
Ген за лісом, над потоком,
Там стояла біла хатка,
Хатку звали «Синім Оком».
Вже ніхто й не памятає,
Хто назвав так цю хатину.
Мабуть, тому, що у небо
Задивлялась кожну днину.
Може, тому, що раненько
Її пестила зірниця
Тим промінням миготливим,
Що так сяє, золотиться.
Може, тому, що поблизу
Тихо річка котить воду,
В ній блакитні очі неба
Відбивають свою вроду.
Чи то зірка вечорова
Так жевріє тут ясненько,
Як сльозина в яснім оці,
Та, що кане на серденько.
Чи то доля, чи недоля
Спалахнула, впала тінню,
Все ж людині відрадніше
Під ясною неба синню.
Так чи сяк, а все ж стояла
Там за лісом над потоком,
За Карпатськими горами
Біла хатка «Синє Око».
II
Чи голубка це воркує,
Тужно так і так даремне,
Чи то плаче соловейко
По весні, що вже не верне?
Чи то пуща так сумує,
Чорна пуща стогне глухо,
Віє вітер в чистім полі,
Плаче-виє завірюха?
То не плаче соловейко,
То не пуща так зітхає,
То ридає сиротина,
Бо матусенька вмирає
Хто сирітку ту пригорне?
Хто дасть їсти їй щоднини,
Сльози витре з очей синіх
У нерідної дитини?
У колисці колихалась
З золотистої вербиці,
Тепер в запічку положать
Чи на чорній на землиці.
То ж матусенька бувало
Пісеньками зі сну будить,
Тепер злими голосами
Вже покличуть чужі люди.
Білим хлібом, добрим медом
Годувала, як пташину,
Гіркий хліб сирітський буде!
Нужда, голод ждуть дитину.
Із тонкого полотенця
Сорочки були пошиті,
А тепер їй доведеться
Пасти гуси у лахмітті!
Гасне сонце за горами,
Стали й зорі погасати,
Мати вмерла у дитинки,
В сиру землю пішла мати.
III
День і ніч Марися плаче,
Плаче вранці, плаче ввечір
Пташки з вирію вернулись,
Ось і ластівка щебече.
В небі жайворонки милі
Вже співають від неділі,
Буйні трави зеленіють
На матусиній могилі.
На матусиній могилі
Стала дівчинка ридати,
Вже чужії злії люди
Виганяють її з хати.
Ой, прогнали до схід сонця,
Ой, прогнали опівночі,
Йди у найми, сиротино,
Забирайся світ за очі!
Забирайся світ за очі
Чужі гуси гнать на росу,
Нехай дрібен дощик миє,
Сонце сушить русу косу.
Хай обвіють буйні вітри,
Вмиє дощ тебе, небого,
Йди в широкий світ далекий,
Бо нема в тебе нікого!
IV
Такою була доля сирітки Марисі, що мала волосся як сонячне проміння, очі як лісові фіалки, а в серці тугу і жаль.
Марисю, сирітко, каже до неї господиня, в якої вона пасла гуси. Чому ти не смієшся, як інші?
А вона:
Не можу сміятись, бо у полі вітер зітхає.
Марисю, сирітко! Чому не співаєш, як інші?
А Марися:
Не можу співати, бо в гаях берези плачуть.
Марисю, сирітко! Чому не радієш, як інші?
А вона:
Не можу радіти, бо сльозами-росами земля вмивається.
Отака була та Марися.
Прилетять, бувало, пташки, сядуть на деревце біля неї і співають:
Сирото-сирітко,
Золота голівко.
Очі наче небо
Чого тобі треба?
А Марися гляне сумним поглядом на цих співаків і собі стиха наспівує:
Не хочу я срібла,
Ані того злота,
Лиш верби я хочу
Біля свого плоту.
Тоді пташки знову:
Сирото-сирітко,
Золота голівко.
Чи хлібця, водиці
Принести напиться?
Їм відповідає Марися:
Не хочу я хліба,
Ні води краплини
Тільки мені треба
Рідної хатини.
Пташки щебечуть поміж собою, крутять голівками, тріпочуть крильцями, а одна співає: