Кошалек-Опалек не без остраху поклав цю крихту в рот, але, покуштувавши, знову простягнув руку. Тоді дівчатка почали кришити найкраще спечену картоплю і, даючи краснолюдкові по крихітці, так звикли до нього, що Каська Бальцерівна сама поклала йому останню крихточку в рот, і всі, побачивши це, запищали з великої радості, а найголосніше Кася.
III
Попоївши, Кошалек-Опалек знову сів біля вогню, а коли хлопці підкинули свіжого хмизу й іскорки стали весело скакати по сухих галузках, він так почав розповідати пастушкам про краснолюдків:
У сиву давнину нас звали не краснолюдками, а боженятами. І жили ми не під землею, не під камінням або корінням старих дерев, як живемо тепер, а по селах, по хатах, разом з людьми. Це було давно-давно. Ще тоді, коли в цій країні панував Лех, який збудував місто Ґнєзно на тому місці, де знайшов гнізда білих птахів. Бо міркував так: «Якщо птахи живуть тут безпечно, то земля ця, мабуть, тиха і добра». І справді земля була такою. Люди кажуть, що птахи ті то були орли, але в наших старих книгах записано, що це були лелеки, які бродили по рівнинних луках і там вили собі гнізда.
Як було, так було, досить того, що вся ця країна від Леха почала зватися Лехія, а люди, що жили в ній, теж прийняли назву лехітів, хоч сусіди звали їх ще й полянами, бо це був народ хліборобів і ходив за плугом на полі. Усе це записано в наших старих книгах і скріплено печаткою.
А лісу тоді не було? запитав раптом тоненьким голоском Юзик. Ані річки, нічого?
Чому ж! відповів Кошалек-Опалек. Був ліс, і то не такий, як сьогодні, а величезна, майже безконечна пуща. А в цій пущі жили великі й страшні звірі і так ревли, що невеликі дерева аж ламалися. Але ми, краснолюдки, знаємо лише про ведмедів. Одного разу розповідав мені прадід мого прапрадіда, що коли такий ведмідь вигорнув його з липового дупла разом з бджолами і медом, то тримав у себе слугою до половини зими і велів день і ніч розповідати казки, а сам тільки лапу смоктав і дрімав у барлозі. Лише коли вдарив лютий мороз і ведмідь міцно захропів, прадід мого прапрадіда бігом пустився з тієї пущі і по семи роках мандрівки повернувся до своїх.
Діти сміялися, слухаючи про цю пригоду, а Кошалек-Опалек розповідав далі:
Го-го-го! Ото були часи!.. Над полями, над водами тоді шуміли липові гаї, а в них жив один старий, дуже старий божок на імя Світовид, який дивився на три сторони світу і охороняв усю країну. Але щодо хат, худоби і подвіря, то їх стерегли боженята, яких через маленький зріст називали коротульками або скшатами. «Кожна хата має свого скшата», говорили люди в ті старі часи, і нам добре було і весело, бо ми допомагали своїм господарям у всякій роботі: то коням овес насипали і віддмухували полову, щоб золотилось саме чисте зерно, то січку різали, то перетрясали солому, то курей заганяли на сідало, щоб не губили яєць у кропиві, то били масло в масничках, то віддушували сир, то колихали дітей, то мотали пряжу, то на вогонь дули, щоб каша швидше варилась. Яка тільки робота була в хаті і на подвірї ми охоче брались до неї. Правда, це не задарма. Як не господар, то господиня памятали про нас. Завжди в світлиці на краю лави були крихти хліба й сиру, завжди в кварті було трохи меду або хоч молока. Було з чого жити.
А виходила господиня на город полоти або з серпом у поле, то тільки озирнеться з порога, візьме з діжки жменю проса й, розсипавши по хаті, промовить:
Боженята! Боженята!
З вами дітки, з вами хата,
А за це вам просом плата!
І йшла спокійно до роботи. А ми гульк з-під запічка, стриб з-під лави, гульк з-під мальованої скрині. І ну господарювати, розповідати дітям казки, хлопцям стругати коники, дівчаткам ляльки робити, кіски заплітати. Ну протирати віконця, впускати сонечко через них до хати і ту золоту ясність по кутках розносити, аж усе пахло довкола. Праці, правда, було багато, але людської вдячності ще більше. Не було заручин ані острижин [1], на які б не запросили нас господарі:
Боженята! Боженята!
Просим в гості вас на свята!
На столі стоїть печеня
Із рогатого оленя,
Іше курочка рябенька,
Ще й перепічка біленька!
Між гостей ми, правда, не пхалися, бо народ наш, хоч і маленький, завжди розумівся на справах. Але коли один, другий і десятий починав під вікном або під порогом на гусельцях грати, то люди не могли наслухатись нашої музики, така веселість, така радість від неї йшла, начеб у серці співало. Гей-гей! Де ті часи, де?
Між гостей ми, правда, не пхалися, бо народ наш, хоч і маленький, завжди розумівся на справах. Але коли один, другий і десятий починав під вікном або під порогом на гусельцях грати, то люди не могли наслухатись нашої музики, така веселість, така радість від неї йшла, начеб у серці співало. Гей-гей! Де ті часи, де?
IV
Кошалек-Опалек зупинився і поволі пахкав люлечкою, а діти, задивившись на нього, захоплено слухали, хоч він нічого й не говорив. По хвилині промовив:
Як довго то тривало не знаю, бо в наших книжках про це не записано. Але потім часи почали мінятися. Не стало добрих володарів з роду Леха. А ті нові, що настали, весь час бились між собою, бо їх щось аж дванадцятеро панувало разом. Набридли, нарешті, народові ті чвари, і він прогнав заколотників геть і знов обрав собі одного володаря.
Заспокоїлось трохи в цій країні, але щойно сонце засвітило над нею знов прийшла буря.
Як сарана спадає на посіви, щоб знищити їх до кореня, так на лехівську землю напали німці, а їхній князь хотів насильно взяти заміж нашу князівну і панувати над нами. Кажу нашу, бо хоч ми були тільки боженятами, але в ті стародавні добрі часи була єдність, і ми йшли разом з народом, як браття.
Князівна, однак, не хотіла за німця
А я знаю! вигукнула тоненьким голосочком Кася Бальцерівна. То була Ванда.
І я знаю! ще тонше запищала Зося Ковальчанка.
І давай одна поперед одну затягати:
В нашій землі лежить Ванда,
Що не хтіла німця
Кошалек-Опалек покивав на це головою, усміхнувся і каже:
Не хотіла ж! Знаю-знаю Адже уся ця пісня записана в наших книгах. З давніх-давен навчаємо її малу сільську дітвору. Аякже! Я сам уже десь зо сто дітей навчив цієї пісні. А вас хто навчив?
Ми не знаємо
Ну, то, мабуть, я. Інколи здається, що в повітрі щось говорить або співає
Егеж! поважно притакнули хлопці.
Це, бачите, краснолюдки так говорять і співають. Тільки що вони маленькі то їх не видно, як поховаються десь у хліба або в траву на луках, або в гаю між листочками, або під тими польовими камінчиками Ну, гаразд. Коли князівна не схотіла німця, то зчинилася війна. На країну цю відразу почали летіти круки і ворони, відразу почали вовки вити, відразу небо затягнулося чорними хмарами.
Ми також почали голодувати, бо й хліб, і сир усе йшло для тих воїнів, що билися з німцями. Збіднів весь край, збідніли разом з ним і боженята. А як розболілося серце в нашої князівни, що через неї весь народ страждає від війни, то вона кинулася в ріку, у Віслу, та й втопилася. Тільки тоді німці пішли геть, а у нас настав мир.
Але війна все зіпсувала, звела нанівець. Брат почав зраджувати брата, сильніший став кривдити слабшого, неситий приорював до свого поля сирітську нивку. А через те, що у краї, де кривда і сирітські сльози, не може бути щастя, запанували і злі князі, що звались Попелі.
Ой, лишенько! запищала Кася. Попелі?
Чого кричиш? обірвав її Стахо Шафарчик. Що ж тут дивного? Адже це ті Попелі, що одного з них миші зїли.
Авжеж! повторив дуже серйозно Юзик Срокач.
А Кошалек-Опалек, пустивши димок з люльки, так оповідав далі:
По-різному розказують про тих мишей і так, і сяк. Давні то часи, і сьогодні вже ніхто не дізнається, як воно було. Але в наших книжках записано, що це не миші були, а боженята, зодягнені у мишачі кожушки, бо зима була люта. Побачивши, що той Попіль зовсім поганий володар, вони юрмою кинулись на нього з мишачих нір і забили його на смерть. Так записано в наших книгах. Чи це правда, чи неправда важко сказати. Але мій прапрадід сам розповідав мені, що поки ще не осліп від глибокої старості, то бачив якось моторошне озеро, а на ньому страшну вежу, в якій начебто це сталося і яка й досі зветься Мишачою. А озеро називається Ґопло.
Ну, гаразд
Тим часом люлька погасла, і Кошалек-Опалек почав шукати в попелі іскорку. Знайшовши її, кілька разів потягнув з люльки, потім випустив клубок диму і заговорив далі:
У тих старих книгах то так: тут кілька сторінок бракує, там знов кілька так пожовкло і злиняло, що й не прочитати, а в іншому місці велика чорна смуга впоперек або поздовж, тож і не все можна знати, що там хтось вписував до них давним-давно Але чи добрі це були часи, чи погані зразу можна пізнати. Якщо добрі то з тих сторінок, хоч би й найдавніших, бє таке світло, немовби зійшло сонце; а як погані то така темінь оохоплює, як у чорну ніч, коли над землею ні зір, ні місяця.