Такі то вони, ті старі книги краснолюдків
V
Хочете знати, що було далі? спитав за хвилину Кошалек-Опалек, знов закуривши люльку.
Хочемо, хочемо! закричали всі.
Ну то слухайте. Зразу ж після тих чорних сторінок про Попеля йдуть світлі сторінки про Пяста. Го-го! Про Пяста я міг би говорити вам цілу годину.
У Юзика загорілися очі.
То говоріть, будь ласка!
Говоріть! Оповідайте геть усе, що тільки знаєте! кричали наввипередки діти.
Кошалек-Опалек зсунув на потилицю ковпак, почухав лисину і почав:
Сам я небагато знаю, бо мене ще тоді й на світі не було. Проте один старий краснолюдок, що писав ці сторінки, знав старого дуба, який добре памятав ту історію, і хоч голос у нього був уже слабкий, та, однак, як почне, бувало, шуміти, як почне розказувати про того Пяста, то в усій пущі наставала така тиша, хоч мак сій. Сосни, смереки, граби, буки, берези, навіть ті трави і папороть так пильно слухали, що жоден листок, жодне стебло не пустило й пари з уст.
А той старий дуб шумів легесенько-легесенько, десь від самого серця, ведучи тиху розмову і пригадуючи давні дні своєї молодості.
А краснолюдок, що тоді був зовсім молодий, ба! мало що більший від синички, сідав собі під одним грибом, з яким він приятелював, і так вивчив усю ту історію, що пізніше записав її у наші книги.
А було це так:
Стояв собі той дуб, тоді ще молодий дубок, в тихій діброві, а недалеко, в затінку під липами, на яких гули бджоли, виднілась ясна хата з модрини. В хаті жило троє людей: Пяст, Жепиха і їхній синочок, якого звали Землевітом, бо дуже любив поля, а як виходив на поріг хати, то казав: «Земле, вітаю!»
І щодня бачив дуб їхнє життя працьовите, їхні добрі серця і душі, такі чисті, начеб кожне з них мало в грудях білого голуба.
Та й боженята жили собі в модриновій хаті, і добре їм було, бо й батько, і мати, і синок давали їм, що могли: то золотого меду, то прісного калача, то найбілішого сиру, бо своєю працею нажили собі багато всякого добра.
Отже, і в королівському палаці краснолюдкам не могло бути краще, як у тій тихій світлій хаті, що пахла живицею.
Аж настав час, коли синкові перший раз мали підстригати волосся. Зразу ж почали сходитися і зїжджатися сусіди хто пішки, хто на возі, хто верхи, так що аж гамірно стало на Пястовому подвірї.
Порався Пяст, поралася Жепиха, щоб почастувати і обслужити гостей, а хатні боженята весь день допомагали.
Та тільки-но почало заходити сонце, як у повітрі залунав пречудовий спів. Люди звели очі на небо, думаючи, що звідти голос іде.
А боженята раптом сполотніли і почали тремтіти, наче від подиху холодного вітру, хоч погода була травнева.
І як котрий біг, так і зупинився, трусився, аж зубами цокотів.
Тим часом із заходу появилися два мандрівники, які саме з тим співом ішли до Пястової хати.
Мандрівники співали про те, що для цієї країни кінчаються старі і настають нові часи. Співали, що загинуть і обернуться в порох старі боги, яких люди ставили собі по святих гаях.
Слухали люди той спів, і на обличчях їхніх вимальовувалась сила й надія.
А боженята, опамятавшись після першого переляку, зібралися в найтемнішому закутку Пястової комори і, знітившись, тремтіли, як тремтить осіннє листя, коли вже час йому опадати. Бо з діда-прадіда їм заповідали, що коли з заходу прийде така пісня, то це буде знак, що мусять іти з хати у світ, поступившись місцем перед іншими духами.
Даремно Жепиха насипала їм маку, накришила солодкого калача. Боженята, хоч були голодні, не вийшли з кутка комори, не спожили того дару.
Багато днів, багато ночей просиділи боженята в коморі, голодні й холодні, доки не затихла пісня, що дзвеніла в повітрі над хатою. А коли нарешті відважилися ступити за поріг і захотіли по-давньому служити господарям, то побачили Пяста, який у золотистому плащі, накинутому поверх його лльяної свити, і в ясній короні йшов на королівський трон, де вже йому мали прислуговувати не боженята, а рицарі й двірська челядь.
Жепиха теж стала королевою, а малий Землевіт королевичем. І перестали вони бути селянами, з простої хати перейшли жити до королівського замку.
Боженята, однак, як і раніше, пильнували пряжу, худобу, поля, пасіку; не хотіли кидати улюбленої садиби, де стільки років прожили спокійно і щасливо.
Але не було вже в них колишньої спритності і сили. Пястів комірник ставив їм на краю лавки то молока, то меду, як це робила Жепиха, але боженята не сміли вже й доторкнутися до цієї їжі, бо відчували, що праця їхня уже не та, що колись, і помічники з них погані. Тільки з долівки збирали те, що впало зі столу, і так змарніли, так почорніли, що люди почали називати їх злиднями, а не боженятами
Так шумів, так розповідав той стародавній дуб, а притихла пуща слухала
VI
Кошалек-Опалек замовк, і діти сиділи тихо, бо їм здавалося, що в шумі лісу вони чують голос того старезного дуба. Лише по хвилині обізвався Юзик Срокач:
А що сталося з боженятами?
Кошалек-Опалек мовчав, замислившись над тими давніми часами, тож діти почали смикати його за жупан, вигукуючи одне поперед одного:
Розказуйте, краснолюдку, розказуйте! Що сталося з боженятами?
Вчений муж прокинувся із задуми і вів далі:
Ще досить довго жили боженята по хатах і селах, але щораз ставали сумніші, щораз слабші і щораз менші. Вже й люди не кликали їх так часто на допомогу. Ще поки жив Пяст, їм не було кривди. І за панування його сина Землевіта боженята ще мали свій куток у кожній хаті. Але коли став панувати внук цього Землевіта, Мешко, прийшла на них така скрута, що навіть не наважувались показуватися завидна і тільки смерком вилазили з кутка, щоб підкріпитися чим-небудь.
Уже й матері, йдучи на роботу в поле, не кидали проса боженятам, щоб доглядали дітей.
Боженятам залишалась найгірша робота в стайні, в хліві, в клуні, а в хаті хіба що скіпок наколоти, посуд помити та сміття в куток підмести.
А одного разу (так записано в наших старих книгах) задзвонили дзвони. Боженята почали виходити купками з хат, із сіл, плачучи і жалісно прощаючись з людськими оселями. Потім розсипалися по лісах, горах та пустищах, куди не доходить голос дзвонів.
З того часу люди вже не бачать краснолюдків, хіба що вночі, а вдень лише малі діти можуть їх побачити, ось так, як ви мене. Найбільше пішло їх у гори Карпати, де вони стережуть підземні скарби. По лісах їх також досить. А що в лісі зима буває тяжка, то вони поробили собі жупанці з ковпачками, переважно червоні, по чому їх легко пізнати, і від чого пішла ще й інша назва «краснолюдки». До людей вони і зараз ставляться сердечно: за крихітку страви, за крапельку молока вони радо доглядають майно доброї людини. Але як тільки почують голос дзвону враз ховаються під землю
Кошалек-Опалек саме кінчав говорити, знявши зі схиленої голови ковпак, коли від лісу почув багатоголосий гамір.
То жінки і діти поверталися з походу на лиса. Однак це повернення не було переможним. Хитрий лис мав не одну нору, і доки в лісі розкопали першу, він тією чи іншою вийшов у поле, між кущі тернини, і там причаївся, не залишивши жодного сліду. Жінки нарікали, що марно згаяли час, а діти кликали собак, які зі страшенним гавкотом висліджували щось попід лісом.
Пастушки, почувши цей крик і гавкіт, підняли голови і так задивились та заслухались, що й зовсім забули про краснолюдка. А Кошалек-Опалек устав від вогню, натягнув на голову ковпачка і, сховавшись поблизу в борозні, зник у торішній траві, що ані Зоська, ані Кася, ані Стахо, ані Куба, ані Ясько Кременець не були впевнені, чи все це їм тільки наснилося, чи й справді краснолюдок сидів з ними на полі біля вогнища і розповідав чудову казку.
VII
Тим часом Кошалек-Опалек, тихцем пробравшись до лісу, йшов гущавиною майже в цілковитій темряві. Бо хоч на світі був ясний день, тут лежала така глибока тінь від смерек і сосен, що важко було побачити стежку.
Кошалек-Опалек ішов так, може, годину, може, й більше. Вже йому та мандрівка добряче набридла, та й голод знов почав дошкуляти, аж раптом, спіткнувшись, він упав у глибоченьку яму.
У ямі цій жив лис Салко, на всю околицю звісний куролов, той самий, на якого жінки влаштували невдалий похід.
Сидів він у куті своєї комори і догризав жирного каплуна, піря з якого валялось розкидане по ямі.
Побачивши Кошалека, Салко одразу перервав бенкет, гребонув лапою раз, удруге і в зроблену нашвидку ямку вкинув кістки, накрив їх землею і дивиться.
Кошалек-Опалек видався Салкові дуже смішним, коли, перекидаючись у повітрі, падав у яму. Але хитрий лис навіть виду не подав, а скромно опустивши хвіст, підійшов до гостя.
Ви, пане добродію, сказав солоденьким голоском, як бачу, помилилися дверима
Справді, відповів Кошалек-Опалек. Тут трохи темно, і я не помітив головного входу. Та й очі в мене ослаблені постійною працею над моїм великим історичним твором.
Ах! скрикнув захоплено Салко. Отже, я маю честь привітати вченого мужа й колегу! Я теж усе своє життя риюся в книгах, пишу великий твір про розвиток годівлі курей та голубів на селах, навіть подаю нові проекти будівництва курників. Ось і пера, якими я користуюся у своїй праці