Але найбільше галасував і був невдоволений з тих тяжких часів Підземок. Він їв за чотирьох і завжди нарікав, що голодний.
Цього Підземка спіткала колись особлива пригода.
Треба сказати, що краснолюдки не завжди сидять під землею. Охоче живуть на селі то у запічку, то під порогом хати. А там, де господиня недбала, де горщики не накриті, лушпиння не зметене, пряжа лежить не на місці, сир своєчасно не витоплений, помиї не вилиті, птиця не полічена, пустунам-краснолюдкам роздолля. Натоплять мух у борщі, виметуть сміття з кутків на середину хати, сиру надїдять, нитки на мотовилі заплутають, повипускають курей з клітки, цебрик перевернуть нашкодять як можуть, а потім у запічок.
А коли господиня залишить у колисці дитинча, а сама побіжить до сусідок попліткувати, вмить краснолюдки обміняють дитину, підкинувши свою, а вкрадену тримають у себе, наказуючи собі служити.
Підкинений краснолюдок не росте, тільки голова у нього робиться щораз більша і важча. А ненажерливий такий, що не наситити нічим.
В одної жінки на селі був чудовий маленький хлопчик Ясько. Волосся як льон, оченята як волошки, вустоньки як суничка. Здоровий був і веселий, як та рибка у воді. А як коли заплаче то вже щось мусило дуже дошкулити йому. Хоч мав усього півроку, та вже посміхався до матусі, тягнув рученята і тріпотів ними, як пташка
Але матінка рідко коли поралася біля нього. Вона раз по раз бігала до сусідок на теревені. Тут стане, там сяде, а як заговориться то забуде і про немиті горшки, і про невипране шмаття, геть про все навіть про Яська
Якось краснолюдки вбігли до хати, дивляться господині нема, поросята риються по кутах, а дитина плаче в колисці.
Вони зараз же вхопили дитину, занесли до себе в підземелля, а в колиску поклали свого Підземка, чисто виголивши йому бороду.
Приходить мати, дивиться, що воно за дитина така? Голова як гарбуз, обличчя в зморшках, очі, як баньки, а ноги коротенькі, наче в каченяти
Перелякалася жінка.
Тьху! Щезни з моїх очей! говорить і протирає очі, бо думає, що їй тільки так ввижається.
А той як заверещить: «їсти!»
Яську лепече до нього мати, Яську! а той тільки дивиться з-під лоба і репетує: їсти та їсти!
Нагодувала його, заколихала, думала, що буде спати. Але де там! Тільки жінка на крок від колиски, а воно в крик: їсти!
Так було аж до вечора. Жінка думає собі, й чого воно таке ненажерливе? Що це сталося з дитиною? Але додуматись не може. В одну руку тицьнула шмат хліба, в другу морквину, і той якось заснув
Але на другий день рано-вранці те саме: їсти і їсти.
«Чи на тебе голодний вовк очима посвітив, що не можеш наїстися?» думає жінка, годуючи дитину, та й дивується, що воно за переміна така. Таж той-таки Ясько досі їв не більше від горобця, а тепер завжди голодний.
Нічого не роби, тільки при колисці стій і в рот йому клади. Ковтає, як старий, витріщує очі, як жаба, став якийсь зовсім інший, наче не її дитина Так минуло кілька днів, минув тиждень.
Бачить жінка, що як тільки залишить щось у горщику чи галушки, чи горох, та вийде з хати, то зараз усе хтось виїсть геть чисто.
«Що воно діється?» міркує жінка і не може зрозуміти.
Думала, може кіт. Набила кота, зачинила в коморі, пішла. Вертається а горщики знову порожні, каструля вилизана, від приправи нічогісінько не залишилося.
Іде до комори, дивиться: а кіт як сидів, так і сидить і страшенно нявкає, бо такий голодний, що аж боки у нього запались. Бачить жінка, що то не кіт зїв. Вона подумала, що то, мабуть, Жук.
А був у неї на подвірї чорний собака, якого звали Жуком. Вона й давай його лупити палицею. Собака скавулить, бо ж йому кривда діється, нестерпний біль. Сіни зачинені, втекти нікуди, а жінка шмагає його та ще й кричить: «А не руш! А не смій!» Жук крутиться, вищить, радий би під землю сховатися. Нарешті жінка втомилась і кинула палицю. Тоді бідолаха Жук підібгав хвоста і зі страшним скавучанням поволікся до хлівця та до вечора зализував там побиті боки.
На другий день жінка зачиняє в коморі і кота, і Жука. Засуває горщики в піч і йде до сусідки.
Посиділа трохи у сусідки, побалакала, вертається, а у коморі судний день. Кіт із собакою так зчепилися, що аж шерсть під стелею літає, а в хаті піч відкрита, горщики порожні, каструля вилизана, наче хто їх вимив, а дітлах кричить у колисці, аж у вухах лящить.
З журби жінка вхопилась за голову, а потім її взяла злість. Сплеснула в долоні і каже:
З журби жінка вхопилась за голову, а потім її взяла злість. Сплеснула в долоні і каже:
Підожди-но, лиха бідо! Вже ж я тебе вистежу!
Заклопотана думками, підійшла до колиски, бо підкидьок верещав на все горло.
Бідна мати годує його, а сльози так і котяться з очей. Глянула на дитину: чом її Ясько так змінився? Бувало, сідала з ним на порозі хати, і хто проходив той хвалив, бо ж такої дитини ще треба було десь пошукати
А тепер вона не сміє й виткнутися з ним на люди таке потворне опудало зробилося. Не усміхнеться, не загомонить, рученят не витягне до материного намиста, тільки лежить, надуте, зморщене, лисе, як старе. Рости теж не росте, лише голова велика та важка, як гарбуз.
Справжнє опудало
Та ще й до цього всього такі витрати! Наварить усього, наче на двох добрячих чоловіків, а вийде з хати, то й для неї нічого в горщику не лишиться.
Що ж, дитина дитиною, говорила з жалем жінка. Мабуть, така воля Господня. Але цього виїдання не прощу! Їй-бо не прощу!
II
Наступного дня жінка зварила горщик капусти, горщик гороху, засмажила чималий шмат сала, все це поставила в піч, заслонила, нагодувала дитину, взяла з собою кота й Жука і пішла.
Але не пішла далеко стала за рогом хати і дивиться крізь шибку.
Аж тут піднімається з постелі отой підкидень і, сівши в колисці, розглядається по хаті чи нікого нема?
Дивиться жінка далі, а воно вилазить з колиски і до печі. Прийшов, відчинив, потягнув задоволено носом, бо в каструлі запахли шкварки, і давай шукати ложки. А ложки були на миснику.
Діставати їх було незручно, тож він виліз на скриньку і, вибравши найбільшу, шмиг до горщиків. Витягнув з печі капусту, помастив салом, докинув гороху і їсть, аж за вухами лящить.
Сторопіла жінка, побачивши таке диво, сплеснула в долоні і швидше до сусідки порадитись.
Прибігли обидві щодуху, дивляться а в горщиках вже мало що й залишилось. А воно аж сопе, та їсти не перестає
Виїв капусту, виїв дочиста горох, стукнув ложкою в пусте дно, перехилив каструлю, вилизав приправу, що залишилась, горщики засунув у піч, ходить по хаті, як старий, і заглядає по кутках.
Жінка тільки зуби зціпила, але мовчить.
А той ходить, роздивляється, знайшов яйце, яке курка знесла під решетом, і давай крутити своєю здоровезною головою і та дивуватися:
«Сімдесят сім літ живу, каже, а ще не бачив такої бочки без обручів»
З цих слів сусідка й зрозуміла, що то був краснолюдок.
Не залишилося, каже, нічого робити, тільки вирізати добрий березовий прут та дати йому доброго прочухана і викинути на смітник. Як буде верещати на смітнику, то краснолюдки справжню дитину принесуть, а цього виродка заберуть собі назад.
Сподобалось це жінці. Як скочить вона до берези, та як виломить прута, як влетить до хати, як схопить підкидька, як не почне його шмагати!
Ось тобі!.. за мого Яська, за мою шкоду! А на!.. на!.. на!..
А той верещить аж на небі чути, а жінка не перестає та все шмагає.
У третій хаті жила вдова Кукулина з малою донечкою Марисею.
І як на те, саме на той час Кукулина взяла на руки свою дівчинку і йшла полоти на панське поле. Почувши у сусідки нелюдський вереск, вона зупинилася: «Це ж, мабуть, когось бють. Треба йти боронити!»
Тут і дитина її, яка ще не вміла й говорити, почала тихо квилити з жалю, що комусь чинять кривду й біль.
Кукулина глянула на дорогу, на сонце, що вже підбилося вгору (шкода їй було часу, бо дуже працьовита була), однак співчуття перемогло. Йде до сусідки, а в неї двері зачинені.
Сусідко! гукає. А хто це там волає так?
А жінка:
Не ваше діло! Йдіть собі своєю дорогою!
Кукулина на це:
Сусідко! гукає знов. Не інакше, як ви Яська свого бєте? Пожалійте трохи, бо ж воно ще мале
А жінка:
Такий він мій, той підкидьок, як лихий вітер, що по полю гасає!
Хоч би й не ваш був та не бийте так, бо тяжко слухати цей крик.
А Марися починала вже плакати щораз жалісніше.
Жінка розізлилась:
Ти ба, яка милосердна!.. Заступниця знайшлася! Іди, звідки прийшла, не пхай носа в чужі двері, бо причинять тобі!
Прикро було Кукулині почути таку відповідь, але як у хаті затихло, вона подумала собі: «Ну й нехай! Мало що скаже людина зозла, хіба це треба памятати! Добре, що вже затихло».
І пішла.
Тимчасом краснолюдки почули крик свого Підземка і кажуть:
Біда! Нема ради треба йти рятувати!
Не минуло й кілька хвилин, і тут у хаті сталося диво. Вилазять з-під печі маленькі чоловічки в жовтих і зелених жупанцях, кожний тримає в руці червону шапочку і низенько кланяється жінці та просить, щоб відпустила їхнього товариша, а вони насиплють їй у запаску стільки грошей, скільки зможе втримати.